Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 33)

— Чому? Та тому, що правосуддя займеться вами, і цього разу — озброївшись доказами, які я йому надам: ніж, ключ, відбиток вашого пальця... пропали ви, друже.

Віктор обхопив руками голову і задумався. Він відчував, що пропав, пропав остаточно, і водночас на нього накотилася величезна втома, неймовірна потреба у відпочинку та спокої.

— Коли ви хочете її отримати? — прошепотів він.

— Сьогодні увечері, до першої ночі.

— А якщо ні?

— Якщо ні, я віднесу на пошту лист, в якому мадемуазель де Сенклев звинувачує вас, звертаючись до прокурора республіки.

Данеґр наповнив дві склянки вином і випив їх одна по одній, опісля, підводячись, мовив:

— Сплатіть рахунок, і ходімо ... мені набридла ця клята справа.

Настала ніч. Двоє чоловіків спустилися по вулиці Лепік і пішли уздовж кільця бульварів до площі Зірки. Йшли мовчки, Віктор зовні видавався дуже втомленим, навіть згорбився.

У парку Монсо він сказав:

— Це поруч з будинком...

— Дідька лисого! Не був ти там, перед арештом ти побував лише в тютюновій крамниці.

— Ми на місці, — відповів Данеґр глухим голосом.

Вони пройшли вздовж садової руштавиці й перетнули вулицю, на розі якої стояла тютюнова крамниця. Данеґр зупинився за кілька кроків од неї. Ноги у нього тремтіли. Він упав на лавку.

— Ну? — запитав його супутник.

— Це тут.

— Тут! Що ви мені плетете?

— Так, ось тут, перед вами.

— Переді мною! Знаєте що, Данеґре, не треба...

— Повторюю вам: вона тут.

— Де?

— Між двома каменюками.

— Якими?

— Шукайте.

— Якими? — перепитав Ґрімодан.

Віктор не відповів.

— А! Прекрасно, ти вирішив змусити мене чекати, приятелю.

— Ні... але... я ж помру в злиднях.

— І тому ти сумніваєшся? Гаразд, я буду великодушний. Скільки тобі треба?

— На квиток до Америки в каюті другого класу.

— Домовилися.

— І купюру в сто франків на перші витрати.

— Отримаєш дві. Кажи ж.

— Порахуйте кругляки праворуч від стоку. Вона там, між дванадцятим і тринадцятим каменем.

— У канаві?

— Так, де закінчується тротуар.

Ґрімодан озирнувся. Повз них проїздили трамваї, йшли люди. Ну треба ж! Хто б міг подумати?..

Він розкрив свого складаного ножа і встромив його в щілину між дванадцятим і тринадцятим кругляком.

— А що, коли її там нема?

— Якщо ніхто не помітив, як я нахилився і засунув її туди, вона лежить там і досі.

Чи може бути таке? Чорна перлина кинута в брудну канаву. І нею міг заволодіти усякий! Чорна перлина... цілий статок!

— На якій глибині?

— Сантиметрів із десять.

Ґрімодан перекопав мокрий пісок. Кінчик леза за щось зачепився. Інспектор пальцями розгріб ямку.

Він побачив чорну перлину.

— Ось, візьми свої двісті франків. Квиток в Америку я тобі пришлю.

Навзавтра «Écho de France» опублікувала замітку, яку передрукували всі газети світу:

«З учорашнього дня знаменита чорна перлина зберігається в Арсена Люпена, який вилучив її у вбивці графині д’Андійо. Найближчим часом копії цього дорогоцінного скарбу будуть виставлені в Лондоні, Санкт-Петербурзі, Калькутті, Буенос-Айресі та Нью-Йорку.

Арсен Люпен чекає на пропозиції, які захочуть зробити йому його кореспонденти».

— Так було доведено, що за злочин завжди є кара, а чеснота торжествує, — кинув Арсен Люпен, виклавши мені все підґрунтя справи.

— А також те, що під ім’ям Ґрімодана, колишнього інспектора поліції, ви були обрані провидінням для того, щоб завадити злочинцю скористатися плодами його лиходійства.

— Саме так. Зізнаюся, це одна з тих пригод, якими я особливо пишаюся. Сорок хвилин, що їх я провів у кімнаті графині після того, як переконався, що вона мертва, мабуть, найдивовижніші й найглибші в моєму житті. За сорок хвилин я, потрапивши в украй заплутану ситуацію, зауважив деякі деталі, відновив обставини злочину й дійшов думки, що злочинець не хто інший, як слуга графині. Далі я зрозумів, що заволодіти перлиною можна тільки за умови, що слугу заарештують, — і я залишив на місці ґудзик від лівреї; але не можна було допустити, щоби правосуддя виявило неспростовні докази його вини, — і я підняв ніж, забутий на килимі, забрав ключ, залишений у дверях, попередньо замкнувши їх на два оберти і стерши відбитки пальців на тиньку в убиральні. Як на мене, це був спалах думки...

— ...генія, — перебив я його.

— Генія, якщо хочете; в усякому разі, таке не впало б у голову будь-кому. За секунду передбачити два розв’язання проблеми — арешт і виправдання, використовувати грандіозний апарат правосуддя для того, щоб заплутати цього хлопця, обдурити його, коротше, довести його до такого стану, що, звільнившись, він неминуче мав попастися в нехитру пастку, яку я для нього приготував.

— Нехитру? Скажіть краще: геть невигадливу, адже йому не загрожувала ніяка небезпека.

— О! Ні найменша, бо ж будь-який визвольний присуд ухвалюють остаточно.

— Бідолаха...

— Нічого собі бідолаха... Віктор Данеґр! А ви не забули, що він — убивця? І вкрай аморально було б залишати йому чорну перлину. Бо ж він живий, тільки подумайте, Данеґр живий!

— А чорна перлина — ваша!

Люпен дістав її з потайної кишені свого гаманця. Оглянув її, погладив пальцями та поглядом і зітхнув:

— Якому ж князьку, якому недоумкуватому й гонористому раджі належатиме цей скарб? Якому американському мільярдерові судилося мати мініатюрне диво краси й розкоші, що прикрашало білосніжні плечі Леонтіни Зальті, графині д’Андійо?..

Герлок Шолмс приїздить запізно

— Дивно, як ви схожі на Арсена Люпена, Вельмоне!

— А ви з ним знайомі?

— О! Як усі, за світлинами, кожна з яких не схожа на іншу, одначе все-таки залишається враження, що це одне і те саме обличчя... на кшталт вашого.