Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 35)

Вельмон встав, поклав руку Деванові на плече і сказав:

— Я думаю, що у відомостях, отриманих з вашої книги і з фоліанта, що зберігався в Національній бібліотеці, бракувало надзвичайно важливої деталі, й ви люб’язно повідомили мені її. Дякую вам.

— Тобто?..

— Тобто, тепер, коли повернеться сокира, злетить птах, а двічі на шість дасть дванадцять, мені залишиться тільки взятися до роботи.

— Не гаючи ні хвилини.

— Навіть секунди! Ну чому б мені цієї ж ночі, тобто до приїзду Герлока Шолмса, не пограбувати ваш замок?

— Справді, вам залишається тільки скористатися моментом. Дозвольте мені вас підвезти.

— До Дьєппа?

— До Дьєппа. Я скористаюся нагодою й сам зустріну мосьє і мадам д’Андроль та якусь дівчину, їхню приятельку. Поїзд прибуває опівночі.

І, звернувшись до офіцерів, Деван додав:

— Утім, ми всі зустрінемося тут завтра вранці за столом, чи не так, панове? Я дуже розраховую на вас, рівно об одинадцятій ваші полки повинні оточити і виштурмувати замок.

Запрошення було прийнято, всі розійшлися, і за хвилину «Золота зірка 20–30» мчала дорогою на Дьєпп, везучи Девана і Вельмона. Деван висадив художника у казино й поїхав на вокзал.

Опівночі його друзі зійшли з поїзда. О пів на першу автомобіль в’їздив у браму Тіберменіля. О першій годині, після легкої вечері, поданої у вітальні, всі розійшлися по своїх кімнатах. Поступово світильники погасли. Мертва нічна тиша огорнула замок.

Але місяць посунувся від настирних хмар довкола, й у вікна вітальні ринуло біле світло. Утім, тривало це лише мить, а відтак місяць сховався за суцільною завісою пагорбів. Стало знову темно.

І в цій непроглядній ночі тиша здавалася особливо жахливою. Лише час од часу злегка вискрипували меблі й тихенько шумів очерет у рові зі зеленою водою, що плескалася попід стародавніми мурами. Годинники відраховували нескінченну низку секунд. Вибило другу. Потім знову квапливо й одноманітно побігли секунди у тяжкому спокої ночі. Вибило третю.

Але раптом щось ляснуло — так буває, коли їде поїзд, і диск семафора відкривається й відразу опускається. І тонкий промінь перетнув вітальню, немов стріла, що залишила за собою блискучу доріжку. Аж раптом із центральної канелюри однієї пілястри — вона підпирала з правого боку верхню частину книжкової шафи, — вирвався промінь. Спочатку світле коло затрималося на панно, що прикрашало стіни навпроти, потім немов неспокійний погляд, який проймає темряву, ковзнув по всьому приміщенню і розтанув, щоби спалахнути знову в той час, як цілий відсік книжкової шафи повертався на своїй осі, відкриваючи широченний дужний отвір.

Звідти вийшов якийсь незнайомець з електричним ліхтарем у руці. Потім — другий, третій, зі зв’язкою мотузок та різним справиллям. Перший оглянув кімнату, прислухався і сказав:

— Кличте приятелів.

Виявилося, що цих хлопців, які виринули з підземелля, вісім; усі — здоровані з вольовими рисами. Вони заходилися перетягувати меблі.

Діяли швидко. Арсен Люпен підходив то до однієї речі, то до іншої, оглядав її і, залежно від її розмірів та художньої цінності, жалкував або примовляв:

— Виносьте!

І річ несли, її поглинала розверста паща тунелю, засмоктувало черево землі.

Таким чином відтягли шість фотелів та шість стільців часів Людовіка XVI, гобелени Обюссон[26], канделябри роботи Ґутьєра[27], два полотна Фраґонара й одну картину Наттьє[28], бюст роботи Гудона і статуетки. Люпен не раз зупинявся перед розкішною скринею або чудовою картиною і зітхав:

— Заважка штука... аж надто велика... шкода!

І продовжував далі експертизу.

Сорок хвилин — й вітальня була «розчищена», як висловився Арсен. І все це відбулося мов чаром, без будь-якого шуму, наче всі предмети, які переносили ці люди, були загорнуті у товстий шар вати.

Нарешті Люпен сказав останньому з них, який тягнув настінний годинник роботи Буля[29]:

— Можете не повертатися. Ми домовилися, еге ж: тільки перетягніть речі в автофургон і женіть до клуні Рокфор.

— А ви, шефе?

— Залиште мені мотоцикл.

Незнайомець ушився, і Люпен, щільно зачинивши рухомий відсік книжкової шафи, прибравши всі свідчення крадіжки, стерши сліди кроків, підняв портьєру і пройшов у галерею, що сполучає вежу зі замком. Посеред неї стояла скляна вітрина — саме через неї Арсен Люпен продовжив пошуки.

У вітрині були виставлені чудові речі: унікальна колекція годинників, табакерки, перстні, намиста, мініатюри дивовижної роботи. Пінцетом Люпен розкрив замок і невимовно зрадів, що може заволодіти цими золотими та срібними скарбами, маленькими й витонченими шедеврами мистецтва. Він повісив собі на шию великий полотняний мішок, спеціально підготовлений на ці знахідки. Наповнив його. Потім порозпихав інші коштовності по кишенях піджака, штанів і камізельки. І вже поклав ліву руку на жменьку перлинних сіточок для волосся, котрі так цінували наші предки і які тепер стали предметом жадання нинішніх модниць... аж раптом до його вух долинув легкий звук.

Люпен прислухався: він не помилився, звук невпинно голоснішав.

І раптом згадав: у кінці галереї внутрішні сходи вели у ще недавно вільну кімнату, але сьогодні увечері в ній примістили ту дівчину, яку Деван зустрічав у Дьєппі, приятельку д’Андроль.

Арсен швидко натиснув пальцем на кнопку ліхтаря і погасив його. Тільки-но він добіг до амбразури вікна, як нагорі прочинилися двері біля сходів і слабке світло осяяло галерею.

Йому здалося — прихований до пояса фіранкою він нічого бачити не міг — що хтось обережно спустився на кілька сходинок. Люпен сподівався, що людина не піде далі. Однак цей хтось спустився, зробив кілька кроків галереєю і... скрикнув — звичайно ж, побачивши розбиту й на три чверті спустошену вітрину.

Із запаху парфумів Люпен визначив, що на галереї опинилася жінка. Її вбрання майже торкалося фіранки, за якою ховався Арсен, і йому здавалося, що він чує, як б’ється серце цієї жінки, що вона теж здогадалася про присутність іншої істоти у себе за спиною, в темряві, на відстані простягнутої руки. «Вона боїться, — сказав він собі, — і піде... не може бути, щоб не пішла». Але вона залишилася. Свічка, що тремтіла в її руці, застигла. Вона обернулася, секунду повагавшись, наче прислухаючись до страхітливої тиші, потім різко відвела фіранку.

Вони побачили одне одного.

Вражений Арсен пробурмотів:

— Ви... ви... мадемуазель!

Це була міс Неллі.

Міс Неллі! Пасажирка океанського лайнера, та, мрії якої переплелися з мріями юнака під час того незабутнього плавання, та дівчина, котра була присутня при його арешті й замість виказати Люпена, зробила гарний жест — кинула в море «Кодак», у якому він заховав коштовності та гроші... Міс Неллі! Миле усміхнене створіння, образ якого так часто змушував його сумувати і радіти в довгі години тюремного ув’язнення!

Випадок, який зіштовхнув їх пізно вночі в цьому замку, був такий дивний, що вони просто отетеріли, не годні вимовити й слова, уражені, мало не загіпнотизовані фантастичним відкриттям, котре виявилося надто несподіваним для обох. Глибоко вражена, міс Неллі змушена була присісти.

Він стоячи застиг перед нею. І поступово, впродовж кількох нескінченно тривалих секунд усвідомив, яке враження мав справити на неї пригорщами коштовностей, що залишалися у нього в руках, своїми переповненими кишенями і вщерть набитим мішком. Він ладен був крізь землю піти від сорому і почервонів, нестерпно страждаючи від того, що опинився тут, на її очах, у ганебному становищі злодія, застуканого на гарячому. Надалі, що б не трапилося, він залишиться для неї грабіжником, людиною, яка залазить у чужі кишені, яка відчиняє двері відмикачкою, щоби крадькома проникати в чужі оселі.

Якийсь годинник покотився по килиму, потім інший. Речі одна за одною сипалися з його рук, і тримати їх у нього не було сил. Тоді рішучим жестом він кинув на крісло частину предметів, випорожнив кишені та скинув мішок.

Тепер йому стало легше перед Неллі, він зробив крок у напрямку до неї, збираючись заговорити. Але міс Неллі відскочила від нього, потім, немов злякавшись чогось, різко підхопилась і кинулася у вітальню. Вона зникла за портьєрою, він пішов за нею. Дівчина стояла і, тремтячи, дивуючись, зі жахом оглядала величезну спустошену залу.

Люпен тут же сказав їй:

— Завтра вдень о третій усе повернеться на свої місця... Меблі привезуть назад...

Вона не відповіла, а він повторив:

— Завтра, о третій годині, даю слово... І ніщо у світі не зможе перешкодити мені справити обіцянку... Завтра, о третій...

Тривале мовчання обтяжувало обох. Він не наважувався порушити його і щиро страждав, бачачи, як уражена міс Неллі. Тихенько, не кажучи ні слова, відійшов від неї.

«Нехай вона піде!.. — думав він. — Нехай зрозуміє, що піти їй ніщо не заважає!.. Тільки б вона не боялася мене!».

Але раптом дівчина здригнулась і прошепотіла:

— Послухайте... кроки... я чую, хтось іде...

Він з подивом глянув на неї. Дівчина здавалася стривоженою, немов злякалася дедалі ближчої небезпеки.

— Я нічого не чую, — відповів він, — але хай...

— Як! Треба втікати... тікайте ж, мерщій...

— Утікати... Нащо?..

— Так треба... треба... О! Не стійте тут...

Вона метнулася до галереї і прислухалася. Ні, нікого. Може, звук долинав ззовні?.. Міс Неллі почекала секунду, потім, заспокоївшись, обернулася.