Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 36)

Арсена Люпена як водою змило.

Виявивши, що замок пограбований, Деван тут же сказав собі: «Це зробив Вельмон, отже, Вельмон не хто інший, як Люпен».

Таким чином усе пояснювалося, нічого іншого припустити він не міг. Одначе ця думка лише промайнула у нього, здавалося аж так неймовірним, що Вельмон насправді не Вельмон, не той відомий художник, з яким його познайомив кузен д’Естеван, називаючи своїм приятелем. І коли з’явився капрал з місцевої жандармерії, якого відразу ж викликали, Деван і не подумав повідомляти йому про це абсурдне припущення.

Увесь ранок у Тіберменілі панувала неймовірна метушня. Жандарми, сільський поліцейський, комісар поліції з Дьєппа, сільські жителі — всі ці люди снували коридорами, ходили парком і навколо замку. Маневри військових частин, які відбувалися неподалік, рушнична стрілянина надавали особливого колориту теперішній ситуації.

Початковий огляд нічого не прояснив. Ані розбитих вікон, ані зламаних дверей не виявилося — без сумніву, речі винесли через якийсь таємний хід. Однак — на килимі жодних слідів, а на стінах хоч би тобі яка підозріла подряпина…

І тільки одна несподівана річ підтверджувала з усією очевидністю, що тут «потішився» Арсен Люпен: відома «Хроніка» XVI століття зайняла своє колишнє місце, а поруч стояла точно така ж книга, а саме примірник «Хроніки», поцуплений із Національної бібліотеки.

Об одинадцятій годині прийшли офіцери. Прийняв їх Деван весело; хоча втрата художніх цінностей і була неприємною, статки, які він мав, цілком давали йому змогу витримати цей удар, не понурюючи голову. Друзі господаря, д’Андроль та міс Неллі, теж спустилися вниз.

Гостей відрекомендували одне одному, і тільки тоді помітили, що одного не вистачає. Ораса Вельмона. Може, він і не з’явиться?

Його відсутність могла знову збудити підозри у Жоржа Девана. Але точно опівдні той увійшов.

— Про вовка помовка! Ось і ви! — вигукнув Деван.

— Хіба я запізнився?

— Ні, але ви могли не прибути... після такої бурхливої ночі! Ви ж знаєте новину?

— Яку новину?

— Ви пограбували замок.

— Отакої!

— Саме так. Але спочатку запропонуйте руку міс Андердаун і ходімо до столу... Мадемуазель, дозвольте мені...

Він затнувся, здивувавшись тому, як зніяковіла дівчина, і раптом згадав:

— Справді, під час подорожі ви ж колись зіткнулися з Арсеном Люпеном... до його арешту... Схожість вас здивувала, чи не так?

Вона нічого не відповіла. Перед нею, посміхаючись, стояв Вельмон. Він низько вклонився їй і запропонував руку. Підвів до її місця за столом і сів навпроти.

Під час сніданку говорили тільки про Арсена Люпена, вкрадені меблі, підземелля і Герлока Шолмса. Тільки в кінці, коли перейшли на інші теми, Вельмон пристав до розмови. Він був і веселий, і серйозний, красномовний та дотепний. Але здавалося, говорив тільки для того, щоб зацікавити дівчину. Проте вона, занурена в роздуми, ніби не чула його.

Каву подали на терасу, що нависала над парадним двором і французьким садом, влаштованим уздовж головного фасаду. Заграв військовий оркестр на лужку, а натовп селян і солдатів розбрівся алеями парку.

Неллі, однак, пам’ятала про обіцянку Арсена Люпена: «О третій усе буде тут, даю слово».

О третій! А стрілки великого годинника, що прикрашав ліве крило замку, показували за двадцять третю. Вона мимоволі поглядала на них щосекунди. І разом з тим спостерігала за Вельмоном, який безтурботно погойдувався у зручному кріслі-гойдалці.

Друга п’ятдесят... друга п’ятдесят п’ять... Якесь нетерпіння, змішане з острахом, охопило дівчину. Чи можливо, що диво станеться, здійсниться в зазначену хвилину, адже у замку, в дворі та в полі повно народу, а прокурор республіки і слідчий саме цієї миті зайняті розслідуванням?

Але, хай там як... Арсен Люпен-бо так урочисто давав обіцянку! Все буде так, як він сказав, подумала вона, бо не могла позбутися того враження, котре справили на неї його енергія й упевненість у своїй владі. Тож обіцяне здавалося їй вже не дивом, а звичайною подією, яка відбудеться само собою.

Якоїсь секунди їхні погляди зустрілися. Вона зашарілась і відвернулася.

Третя... Вибило раз, два, три... Орас Вельмон дістав свій годинник, звірив його з годинником, який вибивав час, потім поклав назад у кишеню. Минуло кілька секунд. І ось десь біля галявини натовп розступився, пропускаючи два візки із запрягами по двоє коней, які тільки-но в’їхали у ворота парку. Це були фургони, з тих, які зазвичай супроводжують полки. У них перевозять похідну кухню і солдатські речові торби. Візки зупинилися біля ґанку. З одного із сидінь зіскочив сержант і запитав мосьє Девана.

Деван швидко спустився сходинками. Під ташею він розгледів акуратно розставлені й упаковані меблі, картини й предмети мистецтва із замку. Відповідаючи на запитання, сержант покликався на наказ, який він отримав від чергового, котрий вишпетив його вранці у рапорті. Згідно з цим наказом друга чота четвертого батальйону мала простежити за тим, щоб рухоме майно, залишене на перехресті Алльо, в Аркському лісі, до третьої дня доправили панові Жоржу Девану, господареві замку Тіберменіль. Підпис: полковник Бовель.

— На перехресті, — докинув сержант, — усе було готово, розставлено по газону і охороняли його... перехожі. Це здалося мені дивним, але нема ради, наказ є наказ.

Один із офіцерів глянув на підпис: з’ясували, що хтось його підробив, отож він був несправжній.

Оркестр покинув грати, взявся розвантажувати фургони і повносив меблі.

Посеред цієї метушні Неллі стояла сама край тераси. Вигляд дівчина мала задумливий і стурбований, у голові в неї усе змішалось, і вона навіть не намагалася зібрати докупи думки. Раптом Неллі помітила, що до неї наближається Вельмон. Вона хотіла уникнути зустрічі, але виявилося, що з одного боку її затиснув ріг балюстради, яка підтримувала терасу, з іншого — суцільна лінія великих кадовбів із рослинами: апельсинові дерева, олеандри і бамбук не залишали їй іншої дороги, крім тієї, якою ішов молодик. Вона не рушила з місця. Сонячний промінь тремтів у її золотому волоссі, що його зачіпали тендітні листочки бамбука. Хтось дуже тихо вимовив:

— Я дотримав обіцянку, дану сьогодні вночі.

Арсен Люпен стояв біля неї, а навколо нікого не було.

Не знаючи, як поводитися далі, він несміливо повторив:

— Я дотримав слова, даного сьогодні вночі.

Арсен чекав бодай слова подяки або жесту, який би підтверджував, що їй не байдужий його вчинок. Вона мовчала.

Її презирство розсердило Арсена Люпена, і водночас він відчув, яка прірва відділяє його від Неллі тепер, коли вона все знає. Йому хотілося виправдатися, знайти якісь аргументи, довести, що в його житті є і сміливість, і велич. Але слова ці наперед були образливі для нього, він розумів абсурдність та непристойність жодного пояснення. Тоді, схвильований потоком спогадів, сумно прошепотів:

— Як далеко тепер минуле! Чи пам’ятаєте ви ті довгі години, що їх ми проводили на палубі «Провансу»? О! Тоді, так само, як сьогодні, ви тримали троянду в руках, бліду троянду, таку саму, як ця... Я попросив її у вас... але ви як ніби не чули... Проте, коли ви пішли, я знайшов троянду... забуту, зрозуміло... Я її зберіг...

Вона, як і раніше, нічого не відповідала, ніби подумки була дуже далеко від нього. Він продовжував:

— На згадку про ті часи не думайте про те, що тепер вам відомо. Нехай минуле зіллється зі справжнім! Нехай я буду не тим, кого ви бачили цієї ночі, а тим, кого ви знали колись, і нехай ваші очі звернуться до мене бодай на секунду та подивляться так, як дивилися тоді... Прошу вас... Ну хіба я не той, колишній?

Вона звела очі, як він просив, і подивилася на нього. Потім мовчки доторкнулася пальцем до кільця на його вказівному пальці. Каблучка була повернута каменем вниз, і чудового рубіна не було видно.

Арсен Люпен почервонів. Це була каблучка Жоржа Девана.

Він гірко посміхнувся:

— Правда ваша. Те, що було, буде завжди. Арсен Люпен — це Арсен Люпен, він ним залишиться назавжди, і вас не може пов’язувати з ним навіть спогад... Даруйте мені... я мав зрозуміти, що саме моя присутність тут, поруч, образлива для вас...

Арсен відсторонився, притулившись до балюстради, тримаючи капелюха в руці. Неллі поминула його. Люпенові хотілось утримати її, ублагати залишитися. Але забракло духу, і він проводжав її очима так само, як того далекого дня, коли вона спускалася містком на нью-йоркську набережну. Неллі піднялася сходами, що вели до дверей. Ще на секунду серед мармуру передпокою майнула її витончена фігурка. І більше він не бачив її.

Сонце сховалося за чорною хмарою. Арсен Люпен, не рухаючись з місця, розглядав сліди маленьких ніжок, що залишилися на піску. Раптом він здригнувся: на кадовбі з бамбуковим деревом, до якого тулилася Неллі, лежала троянда, бліда троянда, яку він не наважився попросити у неї... Звичайно, вона її забула... Забула знов?.. Але чи навмисно, чи просто жартома?

Люпен рвучко схопив квітку. Пелюстки відразу попадали. Він зібрав їх по одному, як реліквії...

— Що ж, — сказав він собі, — мені тепер тут нема чого робити. Тим більше, що після втручання Герлока Шолмса все може вилізти боком.

Парк спорожнів. Однак біля альтанки, біля воріт, зібралася група жандармів. Арсен зник у заростях, перескочивши через фортечний мур і, щоб дістатися до найближчого вокзалу, пішов стежкою, що зміїлася серед полів. Люпен не прокрокував і десяти хвилин, як стежка вивела його до міжгір’я між двома схилами; він заглибився в отвір, і цієї миті з іншого боку з’явився якийсь чоловік, що йшов навспак.