Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 37)

Це був чоловік років, напевно, п’ятдесяти, досить міцної статури, чисто поголений і, судячи з костюма, іноземець. У руці в нього була важка палиця, на плечі висіла дорожня сумка.

Вони підійшли близько один до одного. Іноземець із ледь помітним англійським акцентом запитав:

— Вибачте мене, мосьє... оця дорога — до замку?

— Ідіть навпростець, мосьє, і тільки-но підійдете до фортечного муру, поверніть ліворуч. Вас чекають із нетерпінням.

— О!

— Так, мій друг Деван повідомив нам про ваш приїзд ще вчора увечері.

— Якщо мосьє Деван сказав занадто багато, тим гірше для нього.

— А я щасливий, що першим вітаю вас. У Герлока Шолмса нема ревнішного прихильника.

У його голосі прозвучала ледве помітна іронія, про що він одразу ж пошкодував, бо Герлок Шолмс окинув його з ніг до голови таким поглядом, що Арсен Люпен чітко відчув, як його вже схопили, ув’язнили... Так, цей погляд зобразив його з такою точністю і достовірністю, яка не під силу жодному фотоапаратові.

«Знімок готовий, — подумав він. — Безглуздо прикидатися перед цією людиною. Тільки... чи впізнав він мене?»

Вони розкланялися. Але почулося цокання залізних підків на копитах і брязкання кінської збруї. Це були жандарми. Обом мандрівникам довелося притиснутися до укосу, потонути у високій траві, щоб їх не збили вершники. Жандарми їхали стороною, а що вони вишикувалися один за одним на деякій відстані, то тривало це довгенько. Тим часом Люпен думав так: «Усе залежить від того, чи впізнав він мене. Якщо так, є велика ймовірність, що він скористається ситуацією. Це питання не дає мені спокою».

Коли останній вершник проїхав повз, Герлок Шолмс підвівся і, нічого не кажучи, заходився чистити припалий пилом одяг. Ремінь його сумки заплутався в колючому чагарникові. Арсен Люпен кинувся допомагати. Ще секунду вони вивчали один одного. І якби хто-небудь міг побачити їх цього моменту, перед його очима постало б хвилююче видовище: перша зустріч двох людей, які володіють — кожен — могутньою зброєю, людей по-справжньому неабияких, але фатально приречених особливим характером своїх здібностей сходитися в рівному бою, бо порядок речей у світі поставив їх один проти одного.

Потім англієць сказав:

— Дякую вам, мосьє.

— Весь вам на прислугу, — відказав Люпен.

І вони розійшлися. Люпен попрямував до станції, Герлок Шолмс — до замку.

Слідчий і прокурор після марних пошуків поїхали, і всі чекали Герлока Шолмса з цікавістю, цілком виправданою, як на величезну популярність цієї людини. Його зовнішність звичайного буржуа, що так виразно відрізнялася від передбачуваного вигляду сищика, викликала невелике розчарування. У ньому не було нічого від героя роману, загадкового і демонічного персонажа, з яким ми зазвичай пов’язуємо ім’я Герлока Шолмса. Однак Деван у сильному збудженні вигукнув:

— Нарешті, метре, ви тут! Яка честь! Я так давно мріяв... Я майже щасливий, що все так трапилось, адже втіхою бачити вас у себе завдячую тому, що сталося. А до речі, як ви до нас дісталися?

— Поїздом.

— Дуже шкода! Але я ж вислав за вами автомобіль до платформи.

— Для офіційної зустрічі, чи не так? З барабанами і музикою. Прекрасний спосіб полегшити моє завдання, — пробурчав англієць.

Деван був збентежений несхвальним тоном гостя, але, прагнучи повернути все на смішки, продовжував:

— Завдання, на щастя, виявилося легшим, ніж я описав вам у листі.

— І чому ж?

— Бо ж пограбування сьогодні вночі вже сталося.

— Якби ви не сповістили всіх про мій візит, мосьє, можливо, цієї ночі ніякого пограбування б і не було.

— Але коли ж?

— Завтра або іншого дня.

— І в цьому випадку?

— Люпен піймався б у пастку.

— А мої меблі?

— Їх би не вивезли.

— Але мої меблі тут.

— Тут?

— Її привезли назад удень о третій.

— Хто привіз? Люпен?

— Ні, два військові фургони.

Герлок Шолмс рвучко настромив свій капелюх на голову і закинув на плече дорожню сумку, але Деван вигукнув:

— Що ви робите?

— Іду.

— Але чому?

— Меблі ваші на місці, Арсен Люпен далеко. Моя роль закінчена.

— Але мені конче необхідна ваша допомога, шановний пане. Те, що сталося вчора, може повторитися завтра, бо ж ми не знаємо найголовнішого: як Арсен Люпен добувся сюди, як вийшов і чому за кілька годин усе повернув.

— А! Ви не знаєте…

Згадавши про нерозкриту таємницю, Герлок Шолмс відтанув серцем.

— Гаразд, давайте пошукаємо. Але швидко, домовилися? І, якщо можливо, самі.

Остання фраза явно натякала на присутніх. Деван зрозумів і провів англійця в залу. Сухо, короткими фразами, що, здавалося, були підготовлені заздалегідь, — та ще з якою старанністю! — Шолмс ставив йому запитання про вчорашній вечір, про гостей, які перебували в кімнаті, про завсідників подібних вечорів. Потім він оглянув обидва томи «Хроніки», порівняв плани підземелля, змусив процитувати фрази, що знайшов абат Желі, й запитав:

— Отже, вчора ви вперше згадали про ці дві цитати?

— Вчора.

— Ви ніколи не розповідали про це Орасові Вельмону?

— Зроду.

— Добре. Викличте машину. Я їду за годину.

— За годину!

— У Арсена Люпена пішло не більше часу на розв’язання ребуса, який ви йому загадали.

— Я?.. Я загадав йому...

— Так! Арсен Люпен і Вельмон — одна особа.

— Я це підозрював... От свинтус!

— Учора ввечері, о десятій, ви відкрили Люпенові необхідні відомості для вирішення загадки, саме їх йому бракувало, він ламав над ними голову кілька тижнів. І впродовж ночі встиг усе зрозуміти, зібрати свою банду і пограбувати вас; я маю намір проявити не меншу спритність.

Він пройшовся кімнатою, про щось розмірковуючи, потім сів, скрижував свої довгі ноги і заплющив очі.

Деван чекав, почуваючись дещо ніяково. «Спить він або думає?».

Про всяк випадок вийшов, щоб віддати розпорядження. Коли Деван повернувся, то побачив Шолмса біля підніжжя сходів, що виходили на галерею. Той, колінкуючи, обстежував килим.

— Що там таке?

— Подивіться... ось... віск од свічки.

— Справді... плями геть свіжі...

— Ви можете побачити такі самі нагорі над сходами, а найбільше їх навколо вітрини, яку Люпен зламав, витягнувши коштовності... мабуть, для того, щоби перекласти їх у цей фотель.