Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 34)

Орас Вельмон, мабуть, був зачеплений за живе.

— Невже, мій дорогий Деване? І ви не перший говорите мені про це, запевняю вас.

— Аж так схожі, — продовжував Деван, — що, якби вас не рекомендував мій кузен д’Естеван і ви не були б відомим художником, прекрасні морські пейзажі якого мене надпоривають, можливо, що я повідомив би в поліцію про ваше перебування у Дьєппі.

Жарт зустріли загальним реготом. Тут, у великій їдальні замку Тіберменіль, окрім Вельмона, були: абат Желі, сільський священник, та кільканадцять офіцерів з полків, які проводили маневри в округах і які прийняли запрошення банкіра Жоржа Девана та його матері. Один із них вигукнув:

— Але хіба не Арсена Люпена бачили на узбережжі після тієї знаменитої приключки в швидкому поїзді Париж — Гавр?

— Абсолютно правильно, відтоді минуло три місяці, а за тиждень по тому я познайомився в казино з нашим чудовим Вельмоном, і з того моменту він удостоїв мене кількома відвідуваннями, приємно випередивши тим самим ґрунтовніший візит у мій будинок, яким він потішить мене в найближчі дні... точніше, в одну з найближчих ночей!

Усі знову посміялися і перейшли в старовинну вартівню — простору кімнату з височенною стелею, що займала всю внутрішню частину вежі Ґійома, де Жорж Деван поприміщував неймовірні скарби, що їх століттями стягували вельможі Тіберменіля. Рундуки й креденці, таганки й канделябри правили за її оздоблення. Чудові гобелени прикрашали муровані стіни. У глибоких амбразурах чотирьох вікон стояли лави, вікна закінчувалися лучкуватими вітражами з олив’яними переділками. Між дверима та лівим вікном височіла монументальна книжкова шафа в ренесансному стилі, на чолі якого можна було прочитати слово, написане золотими літерами: «Тіберменіль», а нижче — гордий сімейний девіз: «Що хочеш роби».

Поки закурювали сигари, Деван знову пожартував:

— Тільки не пропустіть момент, Вельмоне, у вашому розпорядженні — одна-однісінька ніч.

— Але чому? — поцікавився художник, явно приподоблюючись до господаря.

Деван хотів відповісти, але мати зробила йому знак. Одначе збудження, що панувало за вечерею, бажання заінтригувати гостей узяли гору.

— Нічого! — прошепотів він. — Тепер я можу говорити. Тепер уже ніхто не пробалакається.

Гостей узяла цікавість, вони порозсідалися навколо господаря, і він оголосив із задоволеним виглядом, ніби повідомляв важливу новину:

— Завтра о четвертій годині дня знаменитий англійський детектив, Герлок Шолмс, для якого не існує таємниць, найнезвичайніший, небачений майстер розгадування головоломок, феноменальна особистість, яка немов зійшла зі сторінок повністю вигаданого роману, коротше кажучи, Герлок Шолмс буде моїм гостем.

Присутні загомоніли. Герлок Шолмс у Тіберменілі? Значить, це серйозно? Арсен Люпен справді перебуває в цих місцях?

— Арсен Люпен і його банда — неподалік. Не кажучи вже про справу барона Каорна, кому як не йому, народному грабіжникові, доцільно приписати пограбування Монтіньї, Ґрюше, Красвіля? Сьогодні — моя черга.

— І вас попередили так само, як барона Каорна?

— Двічі літо не бува.

— Тоді в чому ж справа?

— У чому?.. А ось у чому.

Він підвівся і, показавши пальцем на одну з полиць книжкової шафи, де між двома рукописними книгами видно було маленьку прогалину, мовив:

— Тут стояла книга XVI століття під назвою «Хроніка Тіберменіля» — це історія замку відтоді, як герцог Роллон[21] заклав його на місці феодальної фортеці. У книзі було три гравюри. На одній з них зображена панорама місцевості, що належить власникові замку, на іншій — загальний план будівель, а на третій — зверніть на це увагу — план потайників[22], один з яких виходить за першу лінію укріплень з одного боку, а з іншого — сюди, так, саме в цю залу, де ми перебуваємо. Так ось, того місяця ця книга зникла.

— Якої лихої години? — зауважив Вельмон. — Знак поганий. Тільки це ще недостатня підстава для втручання Герлока Шолмса.

— Звичайно, цього було б недостатньо, якби не дійшло до іншої події, яка надала тому, про що я допіру розповів, особливого значення. У Національній бібліотеці зберігався другий примірник «Хроніки», котрий відрізнявся від першого деякими деталями, що стосуються плану підземелля, зокрема його загального вигляду і масштабу; крім того, план мав усілякі пояснення, не надруковані, а написані рукою, через що вони трохи розпливлися. Я знав про ці відмінності й розумів, що справжній план можна встановити лише після скрупульозного порівняння обох мап. Одначе другого дня по тому, як зник мій примірник, якийсь читач замовив у Національній бібліотеці другу книгу і прихопив її зі собою; встановити, яким чином була здійснена ця крадіжка, виявилося неможливо.

У відповідь на його слова пролунали вигуки подиву.

— Тепер усе здається куди серйозніше.

— Звичайно, цього разу, — продовжував Деван, — поліція схвилювалася, було проведене подвійне розслідування, але, на жаль, марно.

— Як і всі інші пошуки, об’єктом яких був Арсен Люпен.

— Цілком правильно. Саме тоді мені й спало на думку звернутися за допомогою до Герлока Шолмса, і він відповів, що йому кортить зустрітися з Арсеном Люпеном.

— Яка честь для Арсена Люпена! — вигукнув Вельмон. — Ну, а якщо наш національний злодій, як ви його називаєте, не укладає жодних планів щодо Тіберменіля, Герлоку Шолмсу доведеться бити байдики?

— Є ще одна річ, яка його жваво зацікавить: пошуки потайника.

— Як! Ви ж сказали нам, що з одного боку він веде у поле, а з іншого — сюди, в це приміщення.

— Але ж куди саме? В яке місце цього залу? Лінія, що позначає потайник на мапах, справді веде з одного боку до маленького кружечка, позначеного двома великими літерами: «В. Ґ.», що, звичайно, означає «Вежа Ґійома». Але вежа кругла, і хто може визначити, від якого місця в цій круглій залі починається намальована у плані лінія?

Деван закурив другу сигару і хлюпнув у свій келих бенедиктину[23]. Його брали в облогу запитаннями. Він посміхався, радіючи, що пробудив такий інтерес. І врешті-решт сказав:

— Секрет утрачений. Ніхто у світі його не знає. Могутні сеньйори, свідчить легенда, передавали його на смертельній постелі від батька до сина, аж поки 7 термідора, року II, Жоффруа, останній в роду, не склав голову на ешафоті на дев’ятнадцятому році життя.

— Але якесь століття, напевно, шукали?

— Шукали, але марно. Я сам, купивши замок у нащадка троюрідного племінника члена Конвенту Лерібура, проводив розкопи. А який сенс? Подумайте тільки, ця вежа, оточена водою, з’єднана із замком лише в одній точці, й отже, підземний хід прокладений, певно, десь під давніми ровами. На плані книги з Національної бібліотеки позначений, до речі, спуск із чотирьох сходів, у кожних із яких — сорок вісім сходинок, а це дає змогу припустити, що глибина в цьому місці — метрів десять з гаком. Але масштаб, позначений на іншому плані, вказує, що вона доходить до двохсот метрів. По суті, розв’язання проблеми — тут, між цією підлогою, стелею та стінами. Але, чесно кажучи, я не наважуюся їх ламати.

— І нема ніяких інших відомостей?

— Нема.

— Мосьє Деван, — заперечив абат Желі, — може, пора навести дві цитати.

— О! — зі сміхом вигукнув Деван, — пан кюре любить досліджувати архіви, читати мемуари і захоплено вивчає все, що стосується Тіберменіля. Але пояснення, яке він має на увазі, тільки все заплутує.

— Ну і що?

— Ви наполягаєте?

— Ще б пак!

— Отже, ви дізнаєтеся, що з матеріалів, котрі він прочитав, випливає, ніби розгадка згаданої таємниці відома була двом королям Франції.

— Двом королям Франції!

— Генріху IV і Людовіку XVI.

— Люди не випадкові. А як встановив це пан абат?..

— О! Досить просто, — правив далі Деван. — За день до битви при Арку[24] король Генріх IV приїхав у цей замок, де на нього чекали вечеря та нічліг. Об одинадцятій вечора до нього підземним ходом привели Луїзу де Танкарвіль, найбільшу красуню Нормандії, і посприяв цьому герцог Едгар, який з цієї нагоди розкрив королю сімейну таємницю. Згодом Генріх IV уповідав її своєму міністрові Сюллі, який у мемуарах «Національна економіка в королівстві» розповідає цю історію без будь-яких коментарів, за винятком однієї загадкової фрази:

«Сокира повертається, повітря тремтить, але крило розкривається, і починається підйом до Бога».

Запанувала мовчанка.

— Ну хіба це не тарабарщина? — посміхнувся Вельмон.

— Е, ні. Пан кюре вважає, що Сюллі в цій фразі зашифрував розгадку, щоб не видати таємницю переписувачам, яким диктував мемуари.

— Хитромудра гіпотеза.

— Згоден, але що означає ця сокира, що повертається, і птах, який злітає?

— І хто піднімається до Бога?

— Загадка!

— А наш славний Людовік XVI теж наказав відкрити потайник, щоб зустрітися з жінкою? — запитав Вельмон.

— Без поняття. Відомо тільки одне: Людовік XVI побував у Тіберменілі 1784 року, а в знаменитій залізній шафі, знайденій у Луврі за доносом Ґамена[25], зберігався папір, на якому рукою короля було виведено такі слова: «Тіберменіль: 2-6-12».

Орас Вельмон розреготався:

— Перемога! Темрява все більше розсіюється. Адже двічі на шість — дванадцять.

— Смійтеся скільки завгодно, мосьє, — зауважив абат, — проте в цих двох записах міститься розгадка; настане день, і хто-небудь зможе розшифрувати ці слова.

— Найперше Герлок Шолмс... Якщо його тільки не випередить Арсен Люпен. Як гадаєте, Вельмоне?