Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 29)

Кімнату він вибрав сам; вона завдяки щасливій нагоді виявилася над кабінетом Людовика.

Арсен дуже скоро переконався, що його секретарська посада страшенно нагадує синекуру[19]. За два місяці йому довелося переписати лише чотири маловажних листи, і тільки раз патрон викликав його до себе в кабінет, що дало йому змогу розгледіти сейф. Окрім того, він зауважив, що власникові цієї синекури, мабуть, не належить фігурувати поруч із депутатом Анкеті або старшиною стану адвокатів Ґрувелем, бо Люпена забували запрошувати на знамениті світські раути.

Він на це нітрохи не скаржився, явно вважаючи за краще залишатися на своєму скромному місці в тіні, й, щасливий та вільний, тримався осторонь. До того ж часу Арсен не марнував. Насамперед він кілька разів таємно відвідав кабінет Людовика і засвідчив свою повагу сейфові, який, на жаль, так і залишився наглухо зачиненим. Це було похмуре на вигляд величезне одоробало з чавуну і сталі; до нього не підступитися було ні з напилком, ні зі свердлом, ні з ломиком.

Та Арсен Люпен не вгавав.

«Там, де сила не допоможе, треба брати хитрістю, — сказав він собі. — Головне — вигострити очі й наструнчити вуха».

Тому він ужив необхідних заходів і, провівши копітке й ретельне обстеження паркету в своїй кімнаті, просунув олов’яну трубку в отвір між двома ліпними прикрасами у стелі кабінету господаря. Через це пристосування, щось на кшталт слухової та підзорної труби, він збирався підглядати й підслуховувати.

Відтоді Арсен жив, приклеївшись до підлоги животом. І, природно, часто спостерігав, як Ембери обговорювали щось, стоячи біля сейфа, перевіряючи книги записів і гортаючи папери в папках. Коли вони послідовно повертали чотири ручки, що урухомлювали замок, він, щоби дізнатися шифр, намагався вгадати кількість переміщуваних рубчиків. Стежив за кожним їхнім жестом, прислухався до кожного слова. Куди вони поділи ключ? Сховали його?

Якось Арсен побачив, що вони вийшли з кімнати, не зачинивши сейф, і швидко спустився вниз. Вирішив увійти. Але вони вже повернулися.

— О! Даруйте, помилився дверима.

Але Жервеза кинулася до нього і запросила в кабінет:

— Заходьте ж, мосьє, будьте як удома! Ви дасте нам пораду. Які цінні папери краще продати? Зарубіжні або ренту?

— Але як же із забороною? — дуже здивувавшись, заперечив Люпен.

— О! Вона стосується не всіх грошей.

Жервеза відчинила стулку. На полицях лежали перев’язані ремінцями папки. Вона взяла одну з них. Але чоловік запротестував:

— Ні, ні, Жервезо, це божевілля — продавати закордонні цінні папери. Їх курс підскочить... А ціни на ренту тим часом уже досягли межі. А як вважаєте ви, дорогий друже?

«Дорогий друг» ніяк не вважав, але все-таки порадив пожертвувати рентою. Тоді Жервеза взяла іншу зв’язку і витягла їз неї один папір навмання. Це була тривідсоткова акція на 1374 франки. Людовик поклав її у кишеню. Після полудня разом із секретарем вони продали цей папір через біржового маклера й отримали 46 тисяч франків.

Хай там що говорила Жервеза, в Арсена Люпена не було відчуття, що він живе тут як у бога за пазухою. Якраз навпаки, становище, яке він займав у будинку Ембер, раз по раз його дивувало. Він без упину переконувався, що прислуга не знає його імені. Вони називали його просто «мосьє». Людовика говорив про нього так: «Попередьте мосьє... Мосьє вже прийшов?». Навіщо знадобилася ця загадковість у звертанні?

До того ж, коли вщухли початкові захоплення, Ембери майже не розмовляли з ним, були чемні настільки, наскільки потребує ставлення до людини, яка зробила їм велику послугу. Але, по суті, зовсім не звертали на нього уваги. Вдавали, що вважають його оригіналом, який не любить, коли йому набридають: вони, звичайно, шанують його усамітнення, але тільки тому, що він сам їм таку умову накинув, хоч це і примха з його боку. Одного разу, проходячи через передпокій, Арсен почув, як Жервеза говорила якимось двом панам:

— Він такий дикун.

«Нехай так, — подумав Арсен, — ми — з дикунів». І не маючи наміру осмислювати дивну поведінку цих людей, він і далі вперто здійснював свій план. Арсен Люпен переконався, що нема сенсу розраховувати на неуважність Жервези, яка ніколи не розлучалася з ключем від сейфа, ба більше — ніколи не забирала цей ключ, перш ніж не переставить літери в замку. Отже, йому треба було діяти.

Одна подія — посилена кампанія, котру розгорнули деякі газети проти Емберів, — прискорила розв’язку. Їх звинувачували у шахрайстві. Арсен Люпен, спостерігаючи за перипетіями драми та поведінкою подружжя, зрозумів, що, зволікаючи ще трохи, все упустить.

П’ять днів поспіль, замість, як завжди, йти о шостій, він замикався у своїй кімнаті. Господарі думали, що його вже нема. А він, розтягнувшись на підлозі, стежив за тим, що відбувається в кабінеті Людовика.

Упродовж п’яти вечорів поспіль вишукати слушну нагоду так і не вдалося, й він серед ночі втікав через хвіртку у дворі. Мав ключ від неї.

Але на шостий день Арсен дізнався, що Ембери у відповідь на злобні інсинуації своїх ворогів запропонували відчинити сейф з тим, щоби скласти опис його вмісту.

«Це станеться сьогодні увечері», — подумав Люпен.

І справді, після вечері Людовик розташувався у своєму кабінеті. Прийшла туди й Жервеза. Вони заходилися розбирати папери, що зберігались у сейфі.

Спливла година, тоді друга. Люпен почув, що слуги пішли спати. І ось уже нікого не залишилося на другому поверсі. Ембери і далі займалися своєю справою.

— Пора, — прошепотів Люпен.

І відчинив вікно. Воно виходило на подвір’я. На небі — ні зірок, ані місяця, і за вікном — непроглядна темрява. Він дістав із шафи мотузку з вузлами, прив’язав її до поручнів балкона, переліз через них і повільно, спираючись на ринву, поповз униз до вікна, розміщеного на поверх нижче. Це було вікно кабінету; щільні штори, підшиті мольтоном, приховували все, що відбувалося всередині. З хвилину він нерухомо стояв на балконі, настороживши вуха і вдивляючись у темряву.

Усе було тихо; заспокоївшись, він легенько штовхнув стулки вікна. Якщо ніхто не спромігся перевірити, чи замкнені вони, вікно мало відчинитися, бо ж після обіду він повернув шпінгалет так, щоб язичок не увійшов до паза.

Вікно відчинилося. Тоді надзвичайно обережно Люпен ширше розчинив його. Просунув голову й одразу ж завмер. Крізь щілину між полотнищами нещільно засунутих штор пробивалася смужка світла: він побачив Жервезу і Людовика, які сиділи біля сейфа.

Вони зрідка і дуже тихо перекидалися короткими фразами, не відриваючись од свого заняття. Арсен Люпен прикинув відстань, що відділяла його від них, точно розрахував рухи, які треба було зробити, щоб нейтралізувати одного по одному, не дати часу покликати на допомогу, і вже збирався кинутися вперед, як раптом почув слова Жервези:

— Як холодно стало в кімнаті й лише за якусь хвилину! Піду, мабуть, ляжу. А ти?

— Я хотів би закінчити.

— Закінчити! Тут і до ранку не розібратися.

— Та ні, роботи на годину, не більше.

Вона пішла. Минуло хвилин двадцять, тридцять. Арсен трохи ширше прочинив вікно. Зашелестіли ґардини. Він сильніше штовхнув стулки. Людовик обернувся і, побачивши, що вітер напнув фіранки, піднявся, щоб зачинити вікно...

Усе обійшлося без єдиного крику і без боротьби. Арсен Люпен кількома точними рухами, не завдавши Людовику особливого болю, оглушив його, обгорнув йому голову ґардиною і зв’язав так, що той навіть не встиг розгледіти обличчя нападника.

Потім Арсен кинувся до сейфа, схопив дві папки, засунув їх під пахву, вийшов з кабінету, спустився сходами, перетнув двір і відчинив хвіртку. На вулиці стояв екіпаж.

— Візьми ось це спочатку, — сказав візникові, — та йди за мною.

Він знову пішов до кабінету. За два прийоми сейф був спустошений. Потім Арсен піднявся у свою кімнату, відв’язав мотузку і знищив сліди свого перебування. Усе це скінчилося.

За кілька годин Арсен Люпен разом зі спільником узявся розбирати те, що лежало в папках. Виявивши, що статки Емберів далеко не такі великі, як усі вважали, Арсен, передбачаючи це, був аж ніяк не розчарований. Ні сотень, ні навіть десятків мільйонів тут не виявилося. Але врешті-решт статки Емберів обчислювалася дуже значною цифрою і було вкладено їх в суто прибуткові галузі: це були акції залізничних компаній, паризькі та державні цінні папери, акції Суеца, північних шахт тощо.

Люпен був задоволений.

— Звичайно, — мовив він, — збитки будуть значні, коли настане час торгуватися. Ми зіткнемося з перешкодами, і доведеться не раз і не два віддавати папери за безцінь. Не біда, завдяки цьому первинному капіталовкладенню я сподіваюся почати жити, як хочу... і реалізувати деякі проєкти, що мене дуже хвилюють.

— А решта?

— Можеш усе спалити, малий. Ці купи виглядали переконливо у сейфі. Нам вони не потрібні. Що ж до цінних паперів, то ми замкнемо їх спокійненько в шафу і чекатимемо слушного моменту.

Наступного дня Арсен подумав, що ніщо не заважає йому повернутися в будинок Емберів. Але, читаючи газети, він дізнався щось зовсім несподіване: Людовик і Жервеза зникли.

Розкривання сейфа відбувалося в надзвичайно урочистій обстановці. Суддівські виявили в ньому те, що залишив Арсен Люпен... себто майже нічого.

Такі факти, точніше, деякі з них в інтерпретації Арсена Люпена. Я викладаю події, дотримуючись версії, почутої з його власних уст того дня, коли Арсен розкрив душу.