Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 23)
Шаріючи, вона прошепотіла:
— Так.
— І ці листи потрапили до братів Варенів?
— Так.
— Значить, мосьє Андерматт знає про це?
— Листів він не бачив, але Альфред Варен повідомив йому про них, пригрозивши, що опублікує, якщо чоловік зробить що-небудь проти нього або його брата. Мій чоловік злякався... відступив, не бажаючи скандалу.
— Однак зробив усе, щоб вирвати у них ці листи.
— Усе зроблено... принаймні я так думаю, бо з тієї останньої зустрічі з Альфредом Вареном по кількох вельми грубих словах, в яких він виклав суть їхньої розмови, між чоловіком і мною більше ні краплі близькості й ні на грам довіри. Ми живемо як чужі.
— У такому разі, якщо вам нема чого втрачати, чого ви боїтеся?
— Хоч би як він збайдужів до мене, я все ж та, яку він кохав і міг би ще кохати. О, в цьому я впевнена, — прошепотіла вона зі жаром, — він і кохав би мене досі, якби йому не трапилися ці кляті листи...
— Як! Йому вдалося... Але ж брати були вкрай обережні!
— Так, здається, вони хвалилися навіть, що у них є надійний сховок.
— То й що?..
— У мене є всі підстави думати, що мій чоловік знайшов цей сховок!
— Треба ж! Але де він міститься?
— Тут.
Я підскочив.
— Тут?
— Авжеж, я це завжди підозрювала. Луї Лякомб, людина дуже винахідлива, обожнював механіку і на дозвіллі любив майструвати потайні шухляди із замками. Брати Варени, мабуть, помітили це і згодом використовували одну з його схованок для зберігання листів... і, звичайно, інших речей теж.
— Але вони ж не жили тут, — вигукнув я.
— Ви приїхали чотири місяці тому, а досі цей павільйон порожнював. Цілком можливо, вони приходили сюди і, напевно, вирішили, що ваша присутність не завадить їм того дня, коли знадобиться забрати папери. Але брати не зважили на мого чоловіка, який уночі з 22 на 23 червня зламав схованку, узяв... те, що шукав, і залишив свою картку, хотів показати братам, що йому більше нема чого їх боятись та що ролі помінялися. За два дні, попереджений статтею у «Жиль Блаз», Етьєн Варен негайно прибув у ваш будинок, залишився сам у цій вітальні, виявив, що схованка порожня, і наклав на себе руки.
За секунду Даспрі запитав:
— Це просто припущення, чи не так? Мосьє Андерматт нічого ж вам не сказав?
— Ні.
— Його поведінка стосовно вас не змінилася? Чи не здався він вам, бува, спохмурнілим, стурбованішим?
— Ні.
— І ви вважаєте, що він міг би триматися так, якби знайшов листи! Як на мене, їх в нього нема. Мені здається, сюди приходив не він.
— Але хто ж?
— Таємнича особа, яка керує цією справою, тримає всі нитки в руках і має мету, яку ми тільки починаємо вгадувати крізь темряву непроникних загадок; загадкова особа, очевидна могутність і вплив якої на те, що відбувається, відчувається зі самого початку. Це він і його друзі увійшли в цей будинок 22 червня, це він виявив криївку, це він залишив картку мосьє Андерматта, й у нього зберігаються листи і докази, що підтверджують зраду братів Варенів.
— Хто він? — перебив я, не стримавшись.
— Кореспондент «Écho de France», щоб його лиха година знала, цей Сальватор! Коли все так очевидно, хіба ми не сліпнемо? Адже він згадує ув своїй статті деталі, які можуть бути відомі тільки тому, хто дійшов таємниць братів.
— У такому разі, — з жахом пробурмотіла мадам Андерматт, — мої листи теж у нього, і тепер його черга загрожувати моєму чоловікові! Що робити, боже мій!
— Написати йому, — рішуче заявив Даспрі, — довіритися йому беззастережно, розповісти все, що ви знаєте і що можете дізнатися.
— Що ви кажете?
— Ваші інтереси збігаються. Поза всяким сумнівом, його дії спрямовані проти вцілілого брата. Він шукає зброю, але не для боротьби з мосьє Андерматтом, а для того, щоби знищити нею Альфреда Варена. Допоможіть же йому.
— Як?
— У вашого чоловіка є документ, що доповнює і дозволяє використовувати креслення Луї Лякомба?
— Так.
— Будь ласка, повідомте про це Сальваторові. Якщо треба, постарайтеся роздобути для нього документ. Коротше, почніть із ним листуватися. Чим ви ризикуєте?
Порада була зухвала і на перший погляд навіть небезпечна, але іншого виходу мадам Андерматт не мала. До того ж, як казав Даспрі, чим вона ризикувала? Якщо невідомий був ворогом, такий крок не ускладнював ситуації. Якщо ж це була людина стороння, котра мала якусь особливу мету, то вона цими листами легковажила б.
Хоч там як, виникла якась певна надія, і мадам Андерматт, яка не уявляла собі, що робити, неабияк охоче вхопилася за неї. Вона гаряче подякувала нам, пообіцявши тримати в курсі подій.
І справді, за день жінка прислала записку — відповідь на її послання:
«Листів там не було. Але я їх дістану, будьте певні. Я за всім стежу. С.».
Я взяв папір. Це була та сама рука, що і в записці, підкладеній мені у настільну книгу ввечері 22 червня.
Значить, Даспрі мав слушність, саме Сальватор виявився головним організатором цієї справи.
Нарешті заблимали слабкі промені світла в сутінках навколо нас, а окремі деталі постали у несподіваному ракурсі. Але скільки ще залишалося темних плям, таких, наприклад, як знахідка двох червових сімок! Щодо мене, то ці дві картки не виходили з голови, можливо, я був заінтригований ними навіть більше, ніж треба, бо ж сім дірочок у семи маленьких знаках впали мені в око за таких гостроцікавих умов! Яку роль відігравали вони в цій драмі? Яке значення слід їм надавати? Який висновок треба зробити з того факту, що підводний човен, побудований за кресленнями Луї Лякомба, був названий «Червовою сімкою»?
Даспрі ж не надто цікавили ті дві карти, він цілком поринув у вивчення іншої загадки, розв’язання якої йому здавалося справою нагальнішою: мій приятель невтомно розшукував горезвісну схованку.
— І хто знає, — говорив він, — чи не знайду я в ньому листи, що їх не виявив там Сальватор!.. швидше за все — через недогляд. Надто вже не віриться, що брати Варен прибрали з недоступної, як вони вважали, схованки безцінну зброю, значення якої розуміли.
І він шукав. Незабаром у великій залі для нього не залишилося ніяких секретів, і пошуки перемістилися в інші кімнати будинку: він обстежив їх зовні та зі середини, оглянув кам’яне й цегельне муровання стін, підняв шифер на даху.
Одного разу Даспрі прибув із кайлом та лопатою; вручивши мені лопату, залишив собі кайло і мовив, вказавши на пустир:
— Туди.
Я пішов за ним без особливого захоплення. Він розділив майданчик на кілька ділянок і одна за одною оглянув їх. Але в одному місці, біля кута, утвореного стінами двох сусідніх будинків, його увагу привернула купа сміття та кругляків, прикрита чагарником і травою. Даспрі взявся її розгрібати.
Мені довелося допомагати. Цілу годину під палючим сонцем гріли ми чуприни над цією купою — марно. Але коли, розкидавши камені, ми дісталися до землі та заходились її вивертати, кайло Даспрі оголило кістки — рештки людського скелета, на яких ще теліпалося лахміття одягу.
І раптом я відчув, що полотнію. Я зауважив вдавлену в землю маленьку залізну пластину, вирізану за формою прямокутника і, як мені здалося, на ній були помітні плями крові. Я нахилився. Так воно і виявилося: пластина була завбільшки як гральна карта, а червоних, місцями проіржавілих плям кольору сурику мала сім, і розташовані вони були, як сім знаків у червовій сімці, подірявлених так само на кінчиках.
— Послухайте, Даспрі, досить із мене всіх цих історій. Якщо вам так цікаво, залишайтеся. А я йду.
Може, через хвилювання чи від того, що втомився, попрацювавши на пекучому сонці, але, хай там як, поворотом мене захитало, довелося лягти в ліжко, де я провалявся дві доби в гарячці й маренні, відбиваючись од скелетів, які танцювали навколо мене і кидали один одному в голови свої закривавлені серця.
Даспрі поводився, мов відданий друг. Щодня він приділяв мені три-чотири години, які, щоправда, проводив у великій залі: вишпортував усе з кутків, простукував стіни, одне слово, тарабанив щосили.
— Листи тут, у цій кімнаті, — час од часу повідомляв він мені, — вони тут. Щоб мені язик усох.
— Дайте мені спокій, — відповідав я, доведений мало не до сказу.
Третього дня вранці я встав, і хоча був ще досить слабкий, почувався здоровим. Ситий сніданок підкріпив мене. Але невелике послання, що я отримав годині о п’ятій, найбільше сприяло моєму цілковитому одужанню, бо ж попри все моя цікавість знову розгорілася.
Телеграма була такого змісту:
Послання було написано в такому чемно-іронічному тоні, а викладене прохання здалося мені аж таким кумедним і фантастичним, що я був у захваті.