Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 20)

Вогонь допоміг мені знову віднайти спокій. Утім, я завбачливо вийняв з кобури револьвер, великий далекобійний револьвер, і поклав його поруч з ліжком. Ця обережність остаточно заспокоїла мене. Я ліг і, як зазвичай, щоб заснути, взяв з нічного столика книгу, котра чекала мене щовечора.

Яке ж було моє здивування, коли на місці розрізного ножа, яким напередодні заклав сторінку, я виявив конверт, запечатаний п’ятьма червоними сургучними печатками. Я схопив його, палаючи від нетерпіння. На конверті замість адреси були зазначені моє ім’я та прізвище, і ще позначка: «Терміновий».

Лист! Лист на моє ім’я! Хто міг його сюди покласти? Трохи розхвилювавшись, я розкрив конверт і прочитав:

— «Із того моменту, як ви розпечатали цього листа, що б не трапилося, що б ви не почули, не ворушіться, не робіть жодних рухів, не кричіть. Інакше ви пропали».

Я теж не з боязких і, так само, як будь-який інший, умію триматися гідно при справжній загрозі, сміятися над примарними страхами, що вражають нашу уяву.

Але, повторюю, в голові моїй було сум’яття, нерви на межі, звідси — загострена чутливість. Та хіба ж не було в усьому цьому чогось тривожного й незрозумілого, того, через що і сміливіших людей може усипати морозом?

Пальці мої гарячково стискали аркушик паперу, а очима я знов і знову пробігав загрозливі фрази: «...Не робіть жодних рухів... не кричіть... інакше ви пропали...»

«Оце так! — думав я. — Це якийсь жарт, безглуздий розіграш».

Я мало не розсміявся, хотів навіть голосно розреготатися. Хто ж завадив мені в цьому? Який невиразний страх зчавив горло…

Принаймні треба задимати свічку. Ні, я не зміг її погасити. «Жодних рухів або ви пропали», — сказано в записці.

До того ж, як я міг боротися з передчуттями, котрі найчастіше впливають на нас сильніше за найточніші факти? Залишалося тільки заплющити очі. Так я і зробив.

Тієї миті в тиші почувся легкий шум, потім скрип. Звуки, як мені здалося, долинали зі сусідньої великої зали, де я влаштував собі кабінет, відокремлений від спальні лише передпокоєм.

Наближення справжньої загрози неабияк мене схвилювало, здавалось, я ось-ось встану, схоплю револьвер і кинуся в залу. Але я не піднімався: навпаки, біля лівого вікна заворушилася фіранка.

Жодних сумнівів: вона таки заворушилась. Ось ізнову ворушиться! І я побачив — о! ясно побачив — між фіранками та вікном обриси людської фігури, для якої, вочевидь, був завузький простір, через що й тканина помітно випиналася.

Незнайомець теж бачив мене, безумовно бачив крізь дуже велику сітку тканини. Тоді я зрозумів усе. У той час як інші несли здобич, завдання цієї людини полягало в тому, щоби тримати мене на відстані. Скочити? Схопити револьвер? Нема як... Він був тут! Варто поворухнутися, скрикнути, і я пропав.

Будинок здригнувся від сильного поштовху, потім почулися удари, слабші, по два-три відразу, як ніби молоток стукає по цвяху та відскакує. Або все так уявлялося в моєму розпаленілому мозку? До ударів молотка приєднались інші звуки, зчинився справжній гуркіт, який свідчив про те, що в будинку орудували без жодних проблем і в цілковитій безпеці.

Вони мали слушність: я не рухався. З боягузтва? Ні, радше через те, що занепав духом, абсолютно не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. І звичайно, свою роль зіграла розважливість, бо, врешті-решт, нащо тут боротися? З цією людиною десяток інших, і вони прибіжать на її поклик. Чи варто ризикувати життям в ім’я того, щоби врятувати кілька килимів та дрібничок?

Тортури тривали всю ніч. Нестерпна мука, моторошний страх! Шум припинився, а я й далі чекав і чекав, коли він відновиться. А той чоловік! Людина, яка стежила за мною, зі зброєю напоготові! Я вп’явся в неї очима. А серце калатало, піт очі заливав і котився по всьому тілу!

І раптом, не знати чому, мені стало на диво добре: бульваром проїхав візок молочника, я впізнав його зі скрипу коліс й одночасно відчув, що крізь зачинені віконниці пробивається ранкове світло, а за вікном під сонячними променями потроху відступає темрява.

День уже прошився в кімнату. Проїхали інші вози. Розтанули нічні примари.

Тоді я повільно, обережно простягнув руку до столика. Напроти ніщо не ворухнулось. Я вп’явся очима у бганку фіранки, точно в те місце, куди треба було дивитися, спокійнісінько розрахував рухи і, швидко вихопивши револьвер, вистрілив.

Схопившись із ліжка з вигуком полегшення, я кинувся до завіски. Тканина була прострелена, шибка теж. Що ж до людини, то в неї я поцілити не зміг... з тієї простої причини, що там не було ані душі.

Нікого! Значить, бганка фіранки, як гіпноз, паралізувала мене на всю ніч! А в цей час злочинці... У шаленому пориві, стримати який було годі, я відімкнув двері, перетнув передпокій, відчинив інші двері й увірвався в залу.

Але, переступивши поріг, я заціпенів, отетерів, мало не задихнувся від того, що вразило мене більше, ніж відсутність людини за фіранкою: Нічого не пропало. Всі речі, які я вважав вкраденими: меблі, картини, старовинний оксамит і шовк — усе залишилося на місці!

Незрозумілий спектакль! Я не вірив своїм очам. Але що ж означав той шум і гуркіт сованих меблів? Я обійшов усю кімнату, оглянув стіни, перевірив наявність так добре знайомих мені предметів. Нічого не пропало! І найбільше спантеличувало мене те, що жодних свідчень присутності зловмисників не залишилося, жодних ознак, жодного зрушеного стільця, жодного сліду ноги.

— Ну, годі, годі! — умовляв я себе, обхопивши голову руками. — Я ж не божевільний! Я ж таки все це чув!..

Найретельнішим чином, удавшись до найскрупульозніших методів обстеження, оглянув я залу. Марно. Або точніше... але чи варто було вважати це знахідкою? Під маленьким перським килимком, що валявся на підлозі, я знайшов карту, гральну карту. Це була червова сімка, схожа на всі сімки тієї ж масті з будь-якої французької колоди, але вона привернула мою увагу дивною особливістю. На вістрі кожного зі семи знаків у формі серця була пробита дірочка, кругла й рівна дірочка, яку могли зробити шилом.

От і все. Карта й лист, виявлений у книзі. Більше нічого. Чи можна тільки на цій підставі стверджувати, що я став іграшкою сонної мари?

Увесь день я нишпорив по вітальні. Це була непропорційно велика як на такий скромний будиночок кімната, оздоблення котрої свідчило про чудноту смаків того, хто її будував. Паркет становив мозаїку з маленьких різнокольорових шматочків, які утворювали великі симетричні малюнки. Тією ж мозаїкою були викладені стіни, але у вигляді панно: алегоричні сцени у стилі помпейських фресок, візантійських композицій, середньовічного розпису. Вакх скочив на бочку. Сивобородий імператор у золотій короні тримає у правиці меча.

Просто над головою, майже так само, як у майстернях художників, було вбудовано велике вікно. Ночами воно завжди було відчинене; ймовірно, зловмисники залізли всередину через нього, скориставшись драбиною. Але і цього не можна було стверджувати цілком певно. Від драбини мали залишитися сліди на витоптаній землі у дворі: їх не виявилося. Траву на пустирі довкола будинку теж би неминуче прим’яли: трава виявилася недоторканою.

Зізнатися, мені й на думку не спало звернутися в поліцію, настільки факти, які довелося б викладати, мали безпідставний і абсурдний вигляд. Мене б узяли на глузи. Але за день дійшов мені ряд писати хронікальну замітку в «Жиль Блаз»[18], де я тоді працював. Поглинений думкою про мою пригоду, я виклав її геть усю.

Стаття не пройшла непоміченою, але я чітко зрозумів, що серйозно її не сприйняли, вирішили, що це якась вигадка, а не справжній випадок. Сен-Мартени посміялися наді мною. А Даспрі, який на таких справах трохи розуміється, прийшов до мене, попросив розповісти про те, що трапилося, спробував з’ясувати... але, на жаль, безрезультатно.

Однак якось уранці біля хвіртки озвався дзвоник, і Антуан прийшов повідомити мені, що якийсь пан бажає поговорити з господарем. Імені свого він не назвав. Я попросив його піднятися.

Це був чоловік років сорока, з чорним, як гай-ворон, волосом, вольовим обличчям, його чисте, але приношене вбрання свідчило про претензії на елегантність, що контрастувала з досить грубими манерами.

Без зайвих слів, хрипким голосом та з інтонаціями, що виказували його соціальну приналежність, гість сказав мені:

— Мосьє, я тут переїздом, у кафе мені потрапив на очі номер газети «Жиль Блаз». Я прочитав вашу статтю. Вона зацікавила мене... неабияк зацікавила.

— Дякую вам.

— І я прийшов до вас.

— О!

— Так, щоби поговорити. Чи всі наведені вами факти точні?

— Точніше й бути не може.

— Ви нічогісінько не вигадали?

— Нічогісінько.

— У такому разі я, напевно, зможу дещо вам повідомити.

— Слухаю вас.

— Ні.

— Тобто як ні?

— Перш ніж сказати, маю перевірити, чи точні мої дані.

— А як ви їх перевірите?

— Мені треба побути на самоті в цій кімнаті.

Я з подивом глянув на нього.

— Не зовсім розумію…

— Ця думка виникла в мене, коли читав вашу статтю. Деякі деталі дивно збігаються з іншою подією, про яку я дізнався випадково. Якщо це помилка, мені краще тримати язика за зубами. І єдиний спосіб перевірити моє припущення — залишити мене самого...

Що ховалося за цією пропозицією? Згодом я пригадав, що, викладаючи своє прохання, відвідувач хвилювався, обличчя його було стривоженим. Але тієї миті, хоча мене це і здивувало, така пропозиція аж ніяк не здавалася мені якоюсь надзвичайною. До того ж я просто тремтів з цікавості.