Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 17)

— Авжеж, якраз навпроти нашого вікна.

Після цієї заяви настала коротка пауза.

Потім мосьє Валорб попросив провести його до Анрієтти.

Коли вони зайшли, жінка шила, поруч із нею читав книгу малюк шести-семи років. Побачивши, як бідно умебльоване її житло, яке складалося лише з однієї кімнати без коминка і маленької ніші, що замінює кухню, комісар трохи здивувався, а тоді заходився її розпитувати. Повідомлення про крадіжку, з усього видно, її вразило. Напередодні увечері вона сама одягала графиню і застібала кольє у неї на шиї.

— Ой, лелечко! — вигукнула вона. — Хто б міг подумати!

— А вам на думку нічого не спадає? Нема найменшої підозри? Можливо, що злочинець заліз у будинок через вашу кімнату…

Вона щиро розсміялася, навіть думки не допускаючи, що на неї може впасти будь-яка тінь підозри.

— Але я не виходила зі своєї кімнати, я вже нікуди не ходжу. До того ж хіба ви не бачили?

Вона відчинила вікно в ніші.

— Подивіться, до підвіконня напроти тут щонайменше метрів три.

— Хто вам сказав, що за нашою версією крадіжку вчинено там?

— Але... хіба кольє зберігалося не в кабінеті?

— Звідки вам це відомо?

— Боже мій! Я завжди знала, що на ніч кольє кладуть туди... Про це говорили при мені.

На її молодому, але збляклому від смутку обличчі відбилися глибока лагідність і смиренність. Але раптом при повному мовчанні вираз цього лиця змінився страхом, ніби вона відчула, що їй загрожує небезпека. Анрієтта притягнула сина до себе. Хлопчина взяв її руку й ніжно поцілував.

— Сподіваюся, — сказав пан де Дре комісарові, коли вони залишилися самі, — ви її не підозрюєте? Я ручаюся за неї. Це сама порядність.

— О! Цілком поділяю вашу думку, — запевнив її мосьє Валорб. — Я лише подумав про неусвідомлене співучасництво. Але згоден, цю версію слід не брати до уваги, тим більше, що вона ніяк не допоможе розгадати загадку, з якою ми зіткнулися.

Комісар більше не брав участі в розслідуванні, що його в наступні дні слідчий продовжив і поглибив. Допитали слуг, перевірили засув, провели експерименти з вікном у кабінеті, обстежили дворик знизу догори... Усе було марно. З’ясували, що зі засувкою все гаразд. Зовні вікно неможливо було ні відчинити, ні зачинити.

Надто ретельно перевіряли Анрієтту, бо ж, хай там що, а все замикалося на ній. У її житті попорпалися у спосіб найбезсоромніший; було встановлено, що за останні три роки вона виходила з дому не більше чотирьох разів, і завжди за покупками, про які було відомо. Насправді вона служила покоївкою і кравчинею у мадам де Дре, яка поводилася з нею надзвичайно суворо, про що говорили таємні свідчення всієї прислуги.

— Утім, — говорив слідчий, який за тиждень дійшов того ж висновку, що й комісар, — якби особу винного і вдалося встановити, чого не сталося, все одно не зуміли б дізнатися, в який спосіб була скоєна ця крадіжка. І праворуч, і ліворуч перед нами дві перешкоди: зачинені двері й вікно. Подвійна загадка! Як злодій спроворився залізти всередину і як, що значно важче, зумів утекти, залишивши за собою зачинену на засувку двері й зачинене вікно?

По чотирьох місяцях слідчий вирішив про себе так: мосьє й мадам де Дре, відчуваючи фінансові труднощі, продали кольє королеви. І справу закрив.

Крадіжка дорогоцінної прикраси завдала подружжю Дре-Субіз удару, від якого вони довго не могли оговтатися. Своєрідний запас, що становив такий скарб, більше не забезпечував їм кредиту, позичальники стали вимогливіші й менш щедрі. Подружжю довелося вжити термінових заходів, щось продати, щось закласти. Коротше, їх чекала руїна, якби не рятівний спадок, який лишили по собі двоє далеких родичів.

Дворянська гордість подружжя теж була вражена, ніби в їхньому родоводі виявилася темна пляма. І дивна річ, графиня напала, як сніг на голову, на свою колишню подругу по пансіону. Вона відчувала до неї справжню ненависть і відкрито звинувачувала Анрієтту. Спочатку її перевели на поверх, де жили слуги, а тоді однієї днини взагалі вигнали.

Життя пішло своїм ладом, без особливих подій. Дре-Субіз багато подорожували.

Слід нагадати тільки одну подію, яка трапилася в цей час. За кілька місяців по тому, як Анрієтту вигнали, від неї прийшов лист, який неабияк здивував графиню:

«Мадам!

Не знаю, як Вам дякувати. Адже це Ви, чи не так, прислали мені це? Ви, і тільки Ви. Ніхто інший не знає про мою самоту в цьому присілочку. Якщо ж я помиляюся, вибачте мені та принаймні будьте впевнені в моїй вдячності за Вашу доброту в колишні часи...».

Що вона мала на увазі? Справжня або колишня доброта графині щодо подруги зводилася до безлічі несправедливих учинків. Що означали ці висловлення подяки?

Графиня зажадала пояснень, і Анрієтта відповіла, що отримала поштою, звичайним, не рекомендованим та не цінним листом, дві купюри по тисячі франків. Конверт, прикладений до її відповіді, був із паризьким штампом, на ньому не було нічого, крім адреси, написаної явно зміненою рукою.

Звідки взялися ці дві тисячі франків? Хто їх послав? Правосуддя спробувало з’ясувати. Але хіба у цих сутінках знайдеш слід?

А за дванадцять місяців сталося те ж саме. Потім утретє, вчетверте. Так повторювалося щороку шість років з тією тільки різницею, що на п’ятий і шостий рік сума подвоїлася, що дало Анрієтті змогу, коли вона раптом захворіла, лікуватись як слід.

І ще одна особливість: коли адміністрація пошти під приводом того, що цінність листа не заявлена, затримала його, два наступні були відіслані як годиться, перший за часом — зі Сен-Жермена, другий — з Сюрена. Відправник спочатку підписався прізвищем Анкета, потім — Пешар. Зворотні адреси, зазначені на конверті, виявилися помилковими.

За шість років Анрієтта покинула білий світ. Так загадку і не розгадали.

Усі ці події широковідомі. Такого роду пограбування не могло не розбурхати суспільну думку; авжеж, дивна доля у цього кольє, історія якого збурила Францію в кінці XVIII століття, а за сто двадцять років по тому знову викликала стільки емоцій. Однак про те, що я зараз розповім, не знає ніхто, за винятком зацікавлених осіб та ще кількох людей, яких граф попросив тримати все у глибокій таємниці. Рано чи пізно вони напевно зрадять своє слово, і тому я без жодних докорів сумління прочиняю завісу; таким чином, вам відкриється і ключ до загадки, і таємниця листа, опублікованого в газетах уранці позавчора, незвичайного листа, який додав, якщо таке можливо, ще дещицю плутанини і таємничості до загадкових обставин цієї драми.

Сталося це п’ять днів тому. Серед гостей, запрошених на сніданок до пана Дре-Субіз, були його небоги і кузина, а з чоловіків — голова суду Ессавіля депутат Боша, кавалер Флоріані, з яким граф познайомився в Сицилії, і генерал, маркіз де Рузьєр, давній друг будинку.

Після трапези дами подали каву, і чоловікам було дозволено викурити по сигареті за умови, що вони не покинуть вітальню. Зав’язалася розмова. Одна з дівчат жартома взялася поворожити на картах. Потім мова зайшла про знамениті злочини. І в цьому зв’язку мосьє де Рузьєр, який ніколи не втрачав нагоди подражнити графа, нагадав історію з кольє — ненависний для графа сюжет обговорення.

І тут же кожен із присутніх висловився з цього приводу. Кожен виклав свою версію. Зрозуміло, всі вони суперечили один одному, всі були однаково нездалі.

— А ви, мосьє, що думаєте про крадіжку кольє? — звернулася графиня до кавалера Флоріані.

— О! Я нічого не думаю, мадам.

Гості запротестували. Кавалер-бо щойно вельми яскраво описав кілька справ, якими займався разом з батьком, Палермським суддею, і його вміння розумітися в подібних справах, інтерес до них були очевидні.

— Зізнаюся, — заявив він, — мені вдавалося досягти успіху там, де справжні знавці своєї справи відступали. Але з цього аж ніяк не випливає, що я — якийсь Шерлок Голмс... Крім того, мені майже невідомо, про що йдеться.

Усі повернулися до господаря будинку. І йому, згнітивши серце, довелося викласти факти. Кавалер вислухав, подумав, поставив кілька запитань та прошепотів:

— Дивно... але на перший погляд загадка здається мені не такою вже й нерозв’язною.

Граф знизав плечима. А решта скупчилися навколо кавалера, який дещо категорично правив далі:

— Зазвичай для того, щоб дістатися до винуватця злочину, скажімо крадіжки, треба з’ясувати, як було скоєно цей злочин або крадіжку. По-моєму, в даному випадку все відбувалося геть просто, бо ж перед нами не безліч версій, а одна непорушна істина, єдина і незаперечна; полягає вона ось у чому: людина ця могла проникнути всередину через двері спальні або через вікно кабінету. Однак зачинені на засувку двері зовні не відчинеш. Значить, зловмисник заліз через вікно.

— Воно було зачинене, і слідство в цьому переконалося, — заявив мосьє де Дре.

— Для цього, — вів Флоріані, не звертаючи увагу на те, що його перебили, — йому треба було лише спорудити місток, перекинути дошку або драбину від кухонного балкона до підвіконня, і коли шкатулку...

— Але повторюю вам: вікно було зачинене! — вигукнув граф, згораючи з нетерплячки.

Цього разу Флоріані довелося відповісти. Що він і зробив з цілковитим спокоєм, як людина, яка чхати хотіла на такі незначні заперечення.

— Допускаю, що воно було зачинене, але хіба там не було кватирки?

— Звідки ви це знаєте?