Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 15)
— Він не залишиться в околицях.
— Та невже?! І де ж він ховатиметься?
Я дістав годинник.
— Наразі Арсен Люпен бродить неподалік від вокзалу Дарнеталь. О десятій годині п’ятдесят хвилин, тобто за двадцять дві хвилини, на Північному вокзалі він сяде в потяг, який прямує з Руана в Ам’єн.
— Ви уважаєте? А звідки вам це відомо?
— О! Все дуже просто. В купе Арсен Люпен дивився мого довідника. Навіщо? Чи не було неподалік від того місця, де він зник, іншої залізничної лінії, вокзалу на ній і потяга, що зупинявся б на цьому вокзалі? Я теж розглядав свого довідника. Ось звідки моя ідея.
— Воістину, мосьє, — мовив комісар, — філігранний розрахунок. Яка компетентність!
Але, захопившись своєю ідеєю, я припустився помилки, занадто відкрито продемонструвавши свою майстерність. Поліціянт дивився на мене з подивом, здавалося, ним опанувала якась підозра. О, вельми неясна, бо фотографії, надіслані всюди поліцією, були занадто погані, Арсен Люпен на них аж ніяк не нагадував ту людину, що стояла перед ним, і впізнати його було неможливо. А проте поліціянт був чимось збентежений, якось дивно стурбований.
На хвильку всі замовкли. Щось двозначне й незрозуміле стримувало розмову. Навіть мене взяло якесь тремтіння, аж я зніяковів. Невже удача відвернеться від мене? Опанувавши себе, я засміявся.
— Господи, невже ви не розумієте, що я позбувся свого гаманця і хочу повернути його назад? І якби ви погодилися віддати в моє розпорядження двох своїх агентів, мені здається, разом ми, можливо, змогли б...
— О! Прошу вас, пане комісаре, — вигукнула мадам Рено, — послухайте ж пана Берла.
Втручання моєї чудової попутниці вирішило справу. Ім’я Берла в устах дружини впливової особи справді ставало моїм і засвідчувало мою особу так, що ніхто й запідозрити нічого не смів. Комісар встав:
— Запевняю вас, мосьє Берла, я був би надзвичайно радий вашому успіхові. Так само, як і ви, я зацікавлений в арешті Арсена Люпена.
Він підвів мене до автомобіля. У ньому вмостилися два агенти, з якими комісар мене познайомив, Оноре Массоль і Ґастон Деліве. Я ж сів за кермо. Механік завів двигун. Через кілька секунд ми поїхали геть з вокзальної площі. Я був врятований.
О! Зізнаюся, що, проїжджаючи бульварами, які оперізують старе нормандське місто, на великій швидкості, яку розвинув мій «Moreau-Lepton», — в ньому ховалось аж тридцять п’ять «конячок», — я не міг не повнитися певною гордістю. Мелодійно диркотів двигун. Праворуч та ліворуч повз нас пролітали дерева. І вільний, поза небезпекою, я був стурбований тільки тим, як залагодити свої особисті справи за допомогою двох гідних представників влади. Арсен Люпен їхав на пошуки Арсена Люпена!
Скромні захисники громадського порядку, Ґастон Деліве й Оноре Массоль, яка безцінна для мене ваша допомога! Що б я робив без вас? Якби не ви, стільки б раз я звернув не на ту дорогу! Без вас Арсен Люпен збився б зі шляху, а той, інший, ушився б!
Але не все ще було скінчено. Далеко ні. По-перше, мені необхідно було наздогнати хлопця, а потім самому заволодіти паперами, які він у мене поцупив. Ні за що на світі не можна було допустити, щоб мої помічники встромили носа у ці документи, а тим більше, захопили їх. Використовувати агентів, але діяти без них — ось чого я хотів, хоча було це вельми непросто.
На вокзал Дарнеталь ми запізнилися на три хвилини, потяг уже від’їхав. Щоправда, я втішився, дізнавшись, що якийсь чоловік у сірому приталеному пальті з чорним оксамитним коміром зайшов у купе другого класу з квитком до Ам’єна. Мої перші кроки на детективній ниві виявилися успішними.
Деліве сказав мені:
— Цей потяг — експрес, зупиниться він тільки за дев’ятнадцять хвилин у Монтерольє-Бюші. Якщо ми не прибудемо туди раніше за Арсена Люпена, він зможе дістатися до Ам’єна або пересісти в потяг на Клер, а звідти попрямувати у Дьєпп або Париж.
— А далеко до Монтерольє?
— Двадцять три кілометри.
— Двадцять три кілометри за дев’ятнадцять хвилин... Будемо там раніше за нього.
Захватна гонитва! Ніколи ще мій вірний «Moreau-Lepton» не озивався на моє нетерпіння з такою віддачею й чіткістю. Здавалося, йому прямо передається моя воля, без посередництва ручок і важелів. Автомобіль поділяв мої бажання. Він схвалював мою завзятість. Розумів мою злість на цього кретина Арсена Люпена. Лицеміре! Зраднику! Чи зумію я узяти гору над ним? Чи він іще раз посміється над престижем того, в кого втілився?
— Праворуч! — кричав Деліве. — Ліворуч! Прямо!..
Ми летіли над землею. Дорожні знаки здавалися маленькими полохливими кузьками, що непритомніли, щойно ми наближалися.
І раптом на повороті якоїсь дороги: хмара диму, Північний експрес.
Увесь кілометр точилася боротьба, пліч-о-пліч, боротьба нерівна, результат якої був незрозумілий. До моменту прибуття ми обігнали його на двадцять корпусів.
За три секунди ми добігли до перону, до вагона другого класу. Дверцята відчинилися. Вийшло кілька людей. Утім, злодія мого не виявилося. Ми оглянули купе. Нема Арсена Люпена!
— Біс батька знащо! — вигукнув я. — Він, напевно, побачив мене в автомобілі, коли ми їхали поруч із потягом, упізнав і зістрибнув.
Начальник потяга підтвердив це припущення. Він бачив, як людина скотилася по насипу метрів за двісті від вокзалу.
— Дивіться, онде... він переходить залізничний переїзд.
Я кинувся вперед, за мною — обидва моїх помічники, або радше один, адже другий, Массоль, як з’ясувалося, був чудовим бігуном, який вирізнявся витривалістю і швидкістю. За кілька секунд відстань, що відділяла його від утікача, дивом скоротилася. Чоловік помітив це, перескочив через огорожу і швидко кинувся до укосу, виліз на нього. Ми побачили його вже ген-ген: він заходив у лісок.
Коли ми дісталися туди, Массоль нас уже чекав. Він вирішив, що годі було йти далі, інакше втратить нас.
— Вітаю вас, мій любий друже, — сказав я йому. — Після такої гонитви цей хлопець, напевно, насилу зводить дух. Він у нас у руках.
Я оглянув місцевість, розважаючи над тим, як заарештувати втікача без свідків, щоб самому вилучити речі, чого напевно не допустили б правоохоронці без попередніх неприємних розпитувань. Потім повернувся до моїх супутників.
— Так ось, усе дуже просто. Ви, Массолю, стійте тут, ліворуч. А ви, Деліве, — праворуч. Спостерігайте звідси за дальнім узліссям, він не зможе вийти так, щоб ви його не помітили, якщо тільки не піде яром, де ховатимусь я. Якщо він не вийде, мені доведеться піти за ним самому і погнати до котрогось із вас. Вам треба тільки його дочекатись. О! Забув: сигнал тривоги — постріл.
Массоль і Деліве пішли кожен на своє місце. Тільки-но вони зникли, я кинувся в ліс, намагаючись іти вкрай обережно, так, щоб мене було не видно і не чутно. Йшов густими чагарями, крізь які для полювання були прокладені вузесенькі стежки; щоб йти ними, доводилося конче згинатися, наче йшлося про зелене підземелля.
Одна зі стежок вела на галявину: на мокрій траві ще зберігалися чиїсь сліди. Я рушив за ними, намагаючись прослизати крізь кущі. Сліди привели мене до невеликого пагорба, над яким височіла напівзруйнована халупина, викладена з будівельного сміття.
«Він, мабуть, там, — подумав я. — Спостережний пункт обрав нівроку».
Я пробрався ближче до будови. Легке шурхотіння виказало його присутність, і справді, через отвір дверей я уздрів, що він сидить до мене плечима.
Двома стрибками я накинувся на нього. Він спробував навести на мене пістолет, який тримав у руці. Але вистрілити не встиг, я повалив його на землю, скрутив йому руки за спину і коліном придавив груди.
— Послухай, хлопче, — шепнув я йому на вухо, — я — Арсен Люпен. Ти зараз же і самохіть повернеш мені мій гаманець і сумочку дами... за це я витягну тебе з лап поліції і зарахую до компанії своїх друзів. Одне тільки слово: так чи ні.
— Так, — прошепотів він.
— Тим краще. Гарно ж ти оборудував цю справу сьогодні вранці. Ми зрозуміємо один одного.
Я встав. Він сягнув у кишеню, видобув звідти великий ніж і спробував мене ударити.
— Бовдур! — вигукнув я.
І однією рукою відбив удар, а іншою щосили врізав по сонній артерії. Він упав як підкошений.
Я знайшов свій гаманець з документами і грошима. Але мені було цікаво, що ж ховає його гаманець. На конверті, який я виявив, було написано: П’єрові Онфре.
Я здригнувся. П’єр Онфре, вбивця з вулиці Лафонтен, в Отей! П’єр Онфре, людина, яка зарізала мадам Дельбуа і двох її дочок. Я схилився над ним. Так, це було те саме обличчя, яке в купе нагадало мені вже бачені колись риси.
Але час спливав. Я застромив у конверт дві купюри по сто франків, візку і записку:
Потім поклав конверт для уваги посеред кімнати. Поруч — сумочку мадам Рено. Чи міг я не повернути її чудовій попутниці, яка мені допомогла?
Каюсь, але я все ж вийняв звідти все бодай трохи цінне, залишивши тільки черепахового гребінця й порожнього гаманця. Якого біса! Справа є справа. До того ж ремесло її чоловіка надто ганебне!..
Але що робити з цим негідником? Він заворушився. Що ж робити? У мене не було бажання ні рятувати його, ні засуджувати.
Я відібрав у нього револьвер і вистрілив у повітря.
«Ці двоє зараз з’являться, — подумав я, — нехай сам виплутується! Все буде так, як визначено долею».