Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 10)

— Облиште, пане начальнику, не хитруйте зі мною. Як! Мене завбачливо садять одного в фургон, спритно організовують маленький корок, сподіваючись, що я дам дмухача і побіжу до своїх друзів. То й що, а два десятки поліцейських агентів, які йшли за нами пішки, у фіакрі й на велосипеді? Е ні, вони б мене так віддубасили! Живцем від них я б не вирвався. До речі, пане начальнику, може, саме на це і був розрахунок?

Знизавши плечима, Арсен докинув:

— Я вас прошу, пане начальнику, нехай про мене ніхто не піклується. Того дня, коли я задумаю втекти, мені ніхто не знадобиться.

Третього дня газета «Écho de France», що, безумовно, перетворювалася на офіційний вісник, який розповідає про подвиги Арсена Люпена, — подейкували, що він був одним із основних її вкладодавців, — описала в найдрібніших деталях історію невдалої втечі. Навіть текст записок, якими обмінювалися в’язень і його таємнича подруга, способи передачі цієї кореспонденції, підпомога поліції, прогулянка по бульвару Сен-Мішель, випадок у кафе на вулиці Суффло — викладено було все. Стало відомо, що опитування офіціантів закладу, які провів інспектор Дьєзі, не дали жодних результатів. Ще ж надто, з’ясувалася вражаюча обставина, що свідчить про безмежну різноманітність засобів, які мав цей чоловік: в’язничний фургон, в якому його перевозили, виявився чистою підробкою — банда Люпена поміняла на нього один із шести звичайних фургонів, які обслуговують в’язниці.

Ніхто вже не сумнівався, що в найближчому майбутньому дійде до втечі Арсена Люпена. До того ж і сам він недвозначно висловлювався з цього приводу, а його відповідь мосьє Був’є другого дня по події тільки це підтвердила. Коли слідчий узяв на кпини Люпена і його невдачу, той подивився на нього і холодно мовив:

— Послухайте, що я скажу вам, мосьє, й повірте на слово: ця невдала спроба була частиною мого плану втечі.

— Не розумію, — посміхнувся слідчий.

— Вам і не треба розуміти.

І оскільки Був’є під час згаданого допиту, повністю наведеного на сторінках «Еко де Франс», знову взявся за своє розслідування, то в’язень зі знудженим виглядом вигукнув:

— Господи, господи! Все це на лиху годину! Ваші питання — пустий звук!

— Як це — «пустий звук»?

— Звісно, бо ж я не збираюся бути на своєму процесі.

— Ви не будете присутні...

— Не буду, це не непозбутна ідея, безповоротне рішення. Ніщо не змусить мене відмовитися.

Подібна впевненість, незрозумілий витік інформації, що відбувався щодня, дратувала і спантеличувала правосуддя. Йшлося про таємниці, що були відомі тільки Арсенові Люпену, отже, лише він міг оприлюднити ці дані. Але з якою метою відкривав він свої секрети? І як це йому вдавалося?

Арсена Люпена перевели в іншу камеру. Одного вечора він переселився на поверх нижче. Слідчий, своєю чергою, закінчив справу й відіслав її у слідчу палату.

Настало затишшя. Тривало воно два місяці. Увесь цей час Арсен пролежав на ліжку, як правило, повернувшись обличчям до стіни. Заміна камери, судячи з усього, доконала його. Він відмовився від зустрічі з адвокатом. Із охоронцями перекинувся лише кількома словами.

За два тижні до початку процесу в’язень ніби пожвавився. Почав скаржитися на нестачу повітря. Вдосвіта, дуже рано, його взялися виводити у двір в супроводі двох тюремників.

Громадський інтерес до його справи, однак, не згас. Щодня всі чекали звістки про втечу. Цього майже бажали: так особистість ув’язненого, його дотепність, весела вдача, непередбачуваність, геніальна винахідливість і таємниче життя подобались юрбі. Арсен Люпен мав утекти. Це було неминуче, фатально. Люди дивувалися навіть, чому все так затягнулося. Щоранку префект поліції питав секретаря:

— Ну що, він іще не змився?

— Ні, пане префекте.

— Значить, завтра змиється.

А напередодні суду в редакції «Grand Journal» з’явився якийсь пан, викликав співробітника, котрий відповідав за судову хроніку, кинув йому в обличчя свою картку і хутко зник. На картці було написано такі слова: «Арсен Люпен завжди виконує свої обіцянки».

У таких умовах і почалося слухання справи.

Зала була набита по саме нікуди. Кому ж не хотілося побачити знаменитого Арсена Люпена та свідомо насолодитися тим, як зроблять посміховисько з голови суду! Адвокати і судді, хронікери і чепуруни, мистці й світські дами, увесь вицвіт паризького суспільства набився на лавки для слухачів.

Дощило, день був похмурий, і коли охоронці ввели Арсена Люпена, розгледіти його було важко. Разом з тим огрядна фігура, поведінка (підсудний плюхнув на своє місце і застиг з відсутнім, байдужим виглядом) не говорили на його користь. Адвокат — один із секретарів метра Данваля, який уважав виділену йому роль негідною себе, — кілька разів звернувся до підсудного. Той хитав головою і мовчав.

Секретар суду оголосив звинувальний акт, потім голова вимовив:

— Збвинувачений, встаньте. Ваші прізвище, ім’я, вік і професія.

Не отримавши відповіді, він повторив:

— Ваше ім’я! Я питаю, як вас звуть?

Низьким утомленим голосом підсудний сказав:

— Бодрю, Дезіре.

Залою пробіг шепіт. Але голова не здавався:

— Бодрю, Дезіре? О! Чудово, нове перевтілення! Але що це ім’я десь восьме, яке ви за своє видаєте, і воно, без сумніву, таке ж вигадане, як й інші, ми, якщо дозволите, зупинимося на Арсені Люпені — під цим ім’ям вас здебільшого і знають.

Голова заглянув у свої записи і повів далі:

— Бо, незважаючи на всі пошуки, вашу справжню особу годі встановити. Ви є незвичною в сучасному суспільстві людиною, яка не має минулого. Ми не знаємо, хто ви такий, звідки взялися, де минуло ваше дитинство, одне слово, нічогісінько. Три роки тому ви раптом виринули не знати з якого середовища і несподівано з’явилися перед нами в образі Арсена Люпена, що є дивною сумішшю розуму і гріха, аморальності та великодушності. Відомості про ваше попереднє життя, що ми зібрали, — радше припущення. Можливо, якийсь Роста, котрий виступав вісім років тому з фокусником Діксоном, був не хто інший, як Арсен Люпен. Можливо, що російський студент, який відвідував шість років тому лабораторію доктора Альто в лікарні Сен-Луї і частенько вражав учителя винахідливістю своїх гіпотез у царині бактеріології та сміливістю дослідів при вивченні шкірних захворювань, був не ким іншим, як Арсеном Люпеном. Арсен Люпен — це і тренер з японської боротьби, що оселився в Парижі задовго до того, як тут заговорили про джиу-джитсу. Арсен Люпен, гадаємо ми, — це також гонщик-велосипедист, який завоював Великий приз Виставки, який отримав 10 тисяч франків і, втім, не прибув узяти його. Можливо, Арсен Люпен — це також той чоловік, який урятував стільки людей через маленьке слухове вікно під час благодійного розпродажу... та їх обчистив.

І помовчавши, голова закінчив:

— Такий він — уособлення того періоду, який, судячи з усього, був щонайбільше ретельною підготовкою до розгорнутої вами боротьби проти суспільства, методичним тренуванням, яка дала вам змогу напрочуд розвинути вашу силу, енергію і спритність. Чи визнаєте ви, що згадані факти справді точні?

Під час цієї промови звинувачений тупцював, горбився, руки у нього обвисли. У яскравішому світлі проступили його крайня блідість, запалі щоки, на диво гострі вилиці, землистий колір обличчя, поцяткованого маленькими червоними плямами й обрамленого клочкуватою рідкою борідкою. Він дуже постарів і зблід у в’язниці. Ні елегантної фігури, ні юного лиця — газети так часто публікували його симпатичні світлини — тепер було не впізнати.

Можна було подумати, що він не чує питання, котре йому поставили. Довелося повторити його двічі. Тоді він звів очі, начебто задумався, потім, зробивши відчайдушне зусилля, прошепотів:

— Бодрю, Дезіре.

Голова засміявся:

— Я все ніяк не второпаю, що за систему захисту ви вибрали, Арсене Люпене. Якщо ви збираєтеся клеїти дурня або вдавати неосудного, це залежить лише від вас. Стосовно ж мене, то я піду прямо до мети і чхати хотів на ваші примхи.

І він перейшов до докладного викладу обставин, пов’язаних із крадіжками, шахрайством та фальсифікаціями, в яких звинувачували Люпена. Іноді голова звертався до підсудного з питанням. Той щось бурчав або ж узагалі не відповідав.

Почався допит свідків. Прозвучало кілька незначних свідчень, потім серйозніші, що відрізнялися спільною для всіх особливістю: вони суперечили одне одному. Дивна непевність заплутала дискусію, але коли до зали запросили головного інспектора Ґанімара, до неї знову прокинувся інтерес.

Однак спочатку старий поліціянт дещо розчарував аудиторію. На вигляд він був не так збентеженим — бачив і не таке — як стурбованим, не знав, на яку ногу ступити. Кілька разів Ґанімар поглядав у бік звинуваченого і був явно чимось занепокоєний. Однак, спершись обома руками на бар’єр, він розповідав про ті випадки, які йому доводилося аналізувати, про пошуки злочинця в усій Європі, про поїздку до Америки. Слухали його так уважно, ніби йшлося про захопливі пригоди. Але в кінці він, натякаючи на свої бесіди з Арсеном Люпеном, двічі переривався, видавшись неуважним, нерішучим.

Було очевидно, що його непокоїть якась стороння думка.

— Якщо ви хворі, краще перервемо ваші свідчення, — сказав голова.

— Ні-ні, тільки...

Він замовк, довго й пильно подивився на звинуваченого і нарешті заявив: