Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 8)
— Та невже?
— Так, справу скоро закриють, запевняю вас.
— Не може бути, я щойно був у начальника поліцейського управління.
— Ну і що? Невже пану Дюдуї відомо більше, ніж мені, про те, що мене стосується? Ви дізнаєтеся, що Ґанімар — даруйте, будь ласка, — псевдо-Ганімар зберіг чудові стосунки з бароном. Той, — і це основна причина, з якої він нічого не розповів, — доручив сищикові вельми делікатну місію: провести зі мною перемовини про угоду, і в даний момент цілком імовірно, що барон за допомогою певної суми знову знайшов свої дорогі дрібнички. В обмін на це він забере свою скаргу. Таким чином, крадіжки більше нема. Тож прокуратурі доведеться закрити...
Ґанімар з подивом глядів на в’язня.
— Але звідки вам це відомо?
— Я тільки-но отримав телеграму, на яку чекав.
— Ви тільки-но отримали телеграму?
— Тільки зараз, любий друже. З увічливості я не хотів читати її перед вами. Але якщо дозволите...
— Ви смієтеся наді мною, Люпене.
— Будь ласка, мій добрий друже, тихесенько розбийте це молоденьке яйце. Ви самі переконаєтеся, що я над вами не насміхаюся.
Ґанімар машинально зробив так, як його просили, і лезом ножа розбив яйце. У поліціянта вирвався здивований вигук. У шкаралупі порожнього яйця виявився клаптик блакитного паперу. На прохання Арсена він розгорнув його. Це була телеграма або, радше, частина телеграми, від якої відірвали поштові штемпелі. В ній було надруковане таке:
«Договір укладено. Сто тисяч монет сплачено. Все гаразд».
— Сто тисяч монет? — запитав Ґанімар.
— Авжеж, сто тисяч франків! Мало, але, втім, часи важкі... А в мене так багато додаткових витрат! Якби ви знали, який мій бюджет... бюджет великого міста!
Ґанімар підвівся. Поганий настрій як рукою відняло. Він задумався на кілька секунд, окинув одним поглядом усю справу, щоб відшукати в ній слабке місце. Потім тоном, в який він, не приховуючи, вклав усе своє професійне захоплення, вимовив:
— На щастя, таких, як ви, і дюжини не набереться, інакше довелося б зачинити нашу будочку.
Арсен Люпен зобразив найбільшого простачиська й відказав:
— Ну що ви! Просто хотілося трохи розважитися, чимось заповнити вільний час... тим більше, що операцію можна було з успіхом здійснити лише за умови, що я сидітиму у в’язниці.
— Як! — вигукнув Ґанімар. — Ваш процес, захист, слідство — хіба цього недостатньо для вашої розваги?
— Ні, бо я вирішив уникнути свого процесу.
— О! О!
Арсен Люпен неквапом повторив:
— Я не буду на своєму процесі.
— Справді?
— Ну подумайте, голубе, невже ви допускаєте, що я гнитиму на в’язничній підстилці? Ви мене ображаєте. Арсен Люпен проводить у в’язниці стільки часу, скільки йому подобається, і ні на хвилину більше.
— Може, розумніше починати з того, щоб сюди не потрапляти, — кинув іронічно інспектор.
— А! Мосьє глузує? Мосьє згадує, що він мав честь заарештувати мене? То знайте ж, мій шановний друже, що нікому, в тому числі вам, не вдалося б затримати мене, якби цієї критичної миті увагу мою не прикувало до себе дещо важливіше.
— Цікаво.
— На мене, Ґанімаре, тоді дивилася жінка, а я кохав її. Чи розумієте ви глибокий сенс цього факту: на вас дивиться жінка, яку ви кохаєте? Решта для мене нічого не важило, присягаюся вам. Саме тому я і сиджу тут.
— І давненько, дозвольте вам зауважити.
— Спочатку я хотів забути. Не смійтеся: пригода була чарівна, і я досі зберігаю про неї зворушливий спогад... Окрім того, я трохи неврастенік. У наші дні життя летить у такому шаленому темпі! І в певні моменти треба влаштовувати для себе те, що називається «ізоляційною терапією». В’язниця — чудове місце для такого штибу лікування. Оздоровчий курс у Санте проводять із усією суворістю.
— Ви з мене знущаєтеся, Арсене Люпене, — зауважив поліціянт.
— Ґанімаре, — відчеканив Люпен, — у нас сьогодні п’ятниця. У середу на тому тижні я зайду до вас викурити сигару на вулицю Перґолезі о четвертій дня.
— Я чекаю вас, Арсене Люпене.
Як два добрі приятелі, які віддають один одному данину заслуженої поваги, вони потиснули один одному руки, і старий поліціянт почимчикував до дверей.
— Ґанімаре!
Сищик обернувся.
— Що іще?
— Ґанімаре, ви забули свій годинник.
— Годинник?
— Так, він якось опинився в моїй кишені.
І, попросивши вибачення, Арсен повернув дзиґаря.
— Вибачте мені... погана звичка... Але не конче позбавляти вас вашого годинника тільки тому, що у мене відібрали мого. Тим більше, що тут у мене виявився хронометр, на який я поскаржитися не можу, мене він цілком влаштовує.
І Люпен дістав зі шухляди столу великого золотого годинника у важкому та зручному корпусі, прикрашеного масивним ланцюжком.
— А цей годинник, він з якої кишені? — запитав Ґанімар.
Арсен Люпен зиркнув на ініціали.
— Ж. Б. ... Хто б це в дідька міг бути? Стривай! Пригадую: це Жуль Був’є, мій слідчий, людина мила...
Втеча Арсена Люпена
Того моменту, коли Арсен Люпен, закінчивши трапезу, діставав з кишені красиву сигару із золотим обідком і з поблажливим виразом її розглядав, двері камери відчинилися. Він ледве встиг укинути сигару в ящик й відступити від столу. Увійшов наглядач: настав час прогулянки.
— Я чекав вас, мій любий друже, — вигукнув Люпен, як зазвичай, веселим тоном.
Вони вийшли. І ледь зникли за поворотом коридору, як до камери увійшло двоє чоловіків і заходилися ретельно її оглядати. Один із них був інспектор Дьєзі, інший — інспектор Фольанфан.
Треба було покласти цьому край. Поза всякими сумнівами, Арсен Люпен підтримував зв’язок із зовнішнім світом та своїми спільниками. Напередодні газета «Grand Journal» знову опублікувала наступні рядки, адресовані її співробітникові, який відповідав за судову хроніку:
Написане і справді належало Арсену Люпенові. Тож листи посилав він. І отримував їх. Таким чином, не було сумнівів, що в’язень готується до втечі, про що він сам оголосив у такий зухвалий спосіб.
Становище стало просто нестерпним. У повній згоді зі слідчим начальник Управління національної безпеки Дюдуї поїхав у Санте — для того щоб пояснити директору в’язниці, яких запобіжних заходів слід вжити. І тільки-но з’явившись там, послав двох своїх людей у камеру ув’язненого.
Вони підняли кожну тахельку підлоги, послабили ліжко, вчинили все, що зазвичай роблять у подібних випадках, але в підсумку нічого не виявили. І вже збиралися припинити пошуки, аж тут прибіг захеканий наглядач:
— Шухляда... гляньте у шухляді стола. Коли я входив, мені здалося, що він її засунув.
Вони оглянули шухляду, і Дьєзі вигукнув:
— Слава Богу, цього разу клієнт попався.
Фольанфан зупинив його:
— Стривай, малий, нехай шеф проведе огляд.