Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 7)

— Я власною персоною.

— Багато чого бажав я в обраній самоті... але нічого не хотілося тяжче, як побачити вас тут.

— Ви занадто ласкаві.

— О ні, ні, я відчуваю до вас глибоку повагу.

— Пишаюся цим.

— А я завжди говорив: Ґанімар — наш найкращий детектив. Він майже не поступається, — бачите, який я відвертий! — він майже не поступається Шерлокові Голмсу. Їй-бо, я щиро шкодую, що не можу запропонувати вам нічого, крім цього ослінчика. І жодних солодощів! Навіть пива! Даруйте мені, адже це мій тимчасовий притулок.

Ґанімар посміхнувся і сів, а в’язень, зрадівши тим, що може поговорити, правив далі:

— Мати Божа, як же приємно звернути погляд на обличчя людини порядної! Так мені остогидли пики цих агентів та фіскалів, які по десять разів на день обнишпорюють мої кишені й цю скромну камеру, аби упевнитися, щоби перевірити, чи я не зібрався, бува, дати дмухача. Чорт забирай, як же цінує мене уряд!

— І він має слушність.

— Та ну! Я був би такий щасливий, якби мені дозволили жити в моєму тихому куточкові!

— Коштом інших.

— Хіба ні? Втім, це було б так просто. Однак я забазікався, верзу дурниці, а ви, напевно, поспішаєте. Перейдемо до справи, Ґанімаре! Чим завдячую честь ваших відвідин?

— Справі Каорна, — без натяків випалив Ґанімар.

— Стоп! Секундочку... У мене ж стільки цих справ! Передусім треба покопатися в пам’яті й знайти досьє у справі Каорна... А! Ось воно, знайшов. Справа Каорна, замок Малакі, нижня Сена... Два Рубенси, один Ватто та кілька дрібничок.

— Дрібничок?!

— О! Бігме, не надто ж усе це цінне. Бувають речі й трохи кращі! Але досить того, що ця справа цікавить вас... Отже, говоріть, Ґанімаре!

— Чи треба вам розповідати, як ведеться слідство?

— Ні до чого. Ранкові газети я читав. І навіть дозволю собі зауважити, що ви рухаєтеся повільно.

— Саме з цієї причини я і розраховую на вашу люб’язну допомогу.

— Увесь до ваших послуг.

— Насамперед питання: ви справді керували операцією?

— Від початку до кінця.

— Сповіщення? Телеграма?

— Від вашого покірного слуги. У мене навіть квитанції десь збереглися.

Арсен висунув шухляду столика зі світлого дерева, що разом із ліжком і табуреткою становили усе умеблювання камери, дістав звідти два клаптики паперу та простягнув їх Ґанімарові.

— Ет, казна-що, — вигукнув той, — я думав, що з вас не спускають очей і ледь що — ретельно обшукують. А ви читаєте газети, отримуєте поштові квитанції...

— Ну то й що! Ці люди такі дурні! Вони відпорюють підшивку мого піджака, оглядають підошви моїх туфель, простукують стіни цієї кімнати, але жодному з них не спадає на думку, що Арсен Люпен не настільки простий, щоби ховати щось у такі простенькі тайники. Саме на це я і розраховував.

Розсміявшись, Ґанімар вигукнув:

— Ну ви і дотепник! Просто вражає. Ну гаразд, розкажіть мені всю цю історію.

— О-о! Це вже занадто! Звіритися вам з усіма моїми таємницями... відкрити вам усі мої маленькі хитрощі... Це вельми серйозно.

— То я марно сподівався на вашу люб’язність?

— Ні, Ґанімаре, і якщо ви наполягаєте...

Арсен Люпен двічі-тричі пройшовся камерою, потім зупинився і запитав:

— Що ви думаєте про мій лист до барона?

— Гадаю, ви хотіли розважитися, трохи вразити публіку.

— О! Куди ще там вразити публіку! Чесно кажучи, Ґанімаре, ви мені здавалися проникливішим. Оце буду я, Арсен Люпен, марнувати час на такі дитячі пустощі! Ну навіщо мені було писати цей лист, якби я міг обцибушити[11] барона без цього? Зрозумійте ж ви, й інші теж, що цей лист — необхідна відправна точка, важіль, який запустив увесь механізм. Давайте підемо від нитки до голки й підготуємо разом, якщо бажаєте, пограбування Малакі.

— Слухаю вас.

— Отже, припустимо, є міцно замкнений, забарикадований замок, на кшталт замку барона Каорна. Чи міг я вийти з гри й відмовитися від скарбів, яких мені кортить, із тієї причини, що замок, де вони зберігаються, неприступний?

— Звичайно, ні.

— Узявся б я, як за старих часів, його штурмувати, очоливши загін авантюристів?

— Дитинство!

— Намагався б я хитрощами проникнути всередину?

— Неможливо.

— Залишається один-єдиний, як на мене, спосіб: влаштувати так, щоб господар згаданого замку сам запросив мене до себе.

— Спосіб оригінальний.

— І який простий! Припустимо, що однієї чудової днини господар отримує лист, який попереджає його про те, як підривається під нього такий собі Арсен Люпен, знаменитий грабіжник. Як учинить господар?

— Напише листа прокуророві...

— ...який посміється над ним, адже названий Люпен нині сидить у в’язниці. Звичайно, старигань у паніці, ладен шукати допомоги в першого-ліпшого, чи не так?

— Без сумніву.

— А якщо раптом він прочитає в якій-небудь бульварній газетці, що знаменитий поліціянт відпочиває десь неподалік...

— Він вирушить до цього поліціянта.

— Так, достоту. Але, з іншого боку, між іншим, що, передбачаючи цей неминучий крок, Арсен Люпен попросить одного з найспритніших своїх друзів оселитися в Кодебеку, познайомитися з редактором «Réveil», газети, яку виписує барон, натякне йому, що він такий-то, себто знаменитий детектив, як тоді все складатиметься?

— Редактор повідомить через «Réveil» про те, що згаданий слідець перебуває в Кодебеку.

— Прекрасно, далі з двох одне: або рибка — я хочу сказати, Каорн — не клюне на гачок, і тоді нічого не станеться; або — і це найімовірніше припущення — він, увесь тремтячи, прибіжить до детектива. Й ось уже Каорн благає одного з моїх друзів врятувати його від мене!

— Дотепно, що просто йой.

— Зрозуміло, псевдополіціянт спочатку відмовляє в допомозі. А тут — телеграма Арсена Люпена. Барон нажаханий, він знову благає мого друга, пропонуючи йому великі гроші, аби той подбав про його порятунок. Згаданий друг погоджується, приводить двох хлопців з нашої компанії, і вони вночі, поки за Каорном пильно стежить його захисник, витягують у вікно якісь речі й спускають їх на мотузках в човник, зафрахтований задля цього. Це геть просто... як сам Люпен.

— І справді чудово! — вигукнув Ґанімар. — Зухвалість самої ідеї і винахідливість у деталях варті найвищих похвал. Утім, я щось не пригадую доволі знаного поліціянта, ім’я якого було б таке привабливе і так впливало б на барона.

— Таке ім’я є, але тільки одне.

— Чиє ж?

— Ім’я славнозвісного детектива, особистого ворога Арсена Люпена, коротше, це ви, інспекторе Ґанімаре!

— Я?!

— Саме ви, Ґанімаре. І вся принадність у тому: якщо ви підете туди, а барон наважиться заговорити, то врешті-решт зрозумієте: ваш обов’язок — заарештувати самого себе, як ви заарештували мене в Америці. Ну як? Кумедний реванш: я змушую Ґанімара заарештувати самого себе!

Арсен Люпен сміявся від душі. Дещо розсерджений інспектор кусав губи. Йому здавалося, що жарт не вартий був такого вибуху веселощів.

Поява наглядача дала Ґанімару змогу звести дух. Тюремник приніс обід, який Арсен Люпен з особливого дозволу замовляв у сусідньому ресторані. Поставивши тацю на стіл, чоловік пішов геть. Арсен влаштувався зручніше, розламав шматок хліба, проковтнув два-три кавальчики і знову заговорив:

— Але будьте спокійні, мій дорогий Ґанімаре, ви туди не поїдете. Я зараз повідомлю вам щось для вас несподіване: справу Каорна ось-ось закриють.