Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 6)

Якщо бодай щось і могло його втішити, так це заціпеніння, що вразило Ґанімара. На відміну від барона, інспектор прикипів до місця. Здавалося, він скам’янів і каламутним поглядом вивчав усе довкола. Вікна? Зачинені. Замки на дверях? Не займані. Щілини в стелі нема. Як і дірки в підлозі. Ідеальний порядок. Мабуть, усе відбувалося за розрахованим заздалегідь, непорушним і логічним планом.

— Арсен Люпен... Арсен Люпен, — шепотів інспектор, як у воду опущений.

І раптом, ніби стрепенувшись од гніву, він кинувся до своїх агентів, сердито розштовхав їх та вилаяв. Але ті спали, як убиті!

— Чорт забирай! — вигукнув Ґанімар. — Їх часом не теє...

Він нахилився і по черзі уважно придивився до кожного: агенти спали, але сон цей був якийсь неприродний.

— Їх приспали, — сказав він барону.

— Але хто?

— Е! Та він, хай йому грець!.. Або його банда, але за вказівкою ватажка. Витівка у його дусі. Відразу видно руку.

— У такому разі я загинув, нема ради.

— Нема.

— Але це бридко, жахливо.

— Заявіть у поліцію.

— І нащо?

— Дідька лисого! Спробуйте та й годі... У правосуддя є способи...

— У правосуддя! Але ви ж самі бачите... Зрозумійте, адже навіть тієї миті, коли ви могли б пошукати якийсь доказ, щось виявити, ви з місця не зрушитеся.

— Щось виявити після Арсена Люпена! Але, мій дорогий бароне, Арсен Люпен після себе ніколи нічого не залишає. У нього не буває випадковості! Я іноді ставлю собі питання: чи не навмисне він дозволив мені заарештувати себе в Америці?

— Значить, я мушу відмовитися від моїх картин і від всього іншого! Але він викрав перлини моєї колекції! Я б віддав усі статки, щоб їх повернути. Якщо впоратися з ним неможливо, нехай назве свою ціну.

Ґанімар влипнув у нього очима.

— Оце розумні слова. Ви не відмовитеся від своїх слів?

— Ні, ні й ні. Але навіщо вам це?

— Є в мене одна ідея.

— Яка ідея?

— Ми повернемося до неї, якщо розслідування ні до чого не приведе... Тільки ні слова про мене, якщо хочете, щоб усе мені вдалося.

І додав крізь зуби:

— Адже мені, направду казати, похвалитися нічим.

Агенти мало-помалу приходили до пам’яти й очманіло озирались, як усі люди, які прокидаються після гіпнозу. Вони здивовано роззиралися навкруги широко розплющеними очима, намагаючись щось зрозуміти. Коли Ґанімар узявся їх розпитувати, вони нічого не могли пригадати.

— Але ж ви повинні були бодай когось побачити.

— Не бачили.

— Ну ж бо, згадайте!

— Ні, нікого.

— А не пили чогось?

Агенти задумались, і один із них відповів:

— Авжеж, я випив трохи води.

— З цієї карафи?

— Так.

— Я теж, — заявив другий.

Ґанімар понюхав воду, спробував. Жодного присмаку або запаху не виявив.

— Що ж, — сказав, — ми марнуємо час. Загадки, які задає Арсен Люпен, за п’ять хвилин не розв’яжеш. Але, слово честі, присягаюсь, я схоплю його знову. Він виграє´ вже другу партію. Однак вирішальна гра за мною!

Того ж дня барон Каорн подав на Арсена Люпена, утримувавного у в’язниці Санте, скаргу з приводу пограбування, що той скоїв.

Барон не раз пошкодував про те, що подав скаргу, побачивши, як оглядали Малакі жандарми, прокурор, слідчий, газетярі й просто цікаві, котрі просочувалися туди, де їм бути не вільно.

Справа вже розбурхала громадську думку. Пограбування сталося за таких дивних обставин, ім’я Арсена Люпена так надихало уяву, що сторінки газет зарясніли найфантастичнішими історіями, що їх читач сприймав з повною довірою.

А перший лист Арсена Люпена, опублікований у «l’Écho de France»[10] (ніхто й ніколи так і не довідався, хто ж того листа передав), лист, в якому барона Каорна зухвало попереджали про те, що йому загрожує, викликав справжню бурю.

Версії одразу ж висунуто найнеймовірніші. Згадали про наявність знаменитого підземелля. І поступаючись тиску ззовні, прокуратура кинулася шукати в цьому напрямку.

Замок обнишпорили від верху до низу. Оглянули кожен камінчик, дерев’яні панелі й каміни, дзеркальні рами і сволоки. При світлі смолоскипів обстежили величезні підвали, де сеньйори Малакі зберігали колись набої і провізію. Обмацали внутрішні печери й скелі. Марно. Навіть натяку на зруйноване підземелля не виявили. Потайного ходу просто не було.

Нехай так, коментували з усіх боків, але ж меблі й картини не можуть розчинитися, наче привиди. Зазвичай їх виносять через двері або через вікна, і люди, які забирають їх, також залізають усередину через двері або через вікна. То що ж це за люди? Як вони добулися сюди? І як звідси вийшли?

Прокуратура Руана, переконавшись у своїй безпорадності, попросила допомоги в паризьких сіпак. Мосьє Дюдуї, начальник Управління національної безпеки, відрядив до Руана найкращих шпигів зі свого ударного загону. Він і сам провів дві доби в Малакі. Але не надто ступив уперед.

Після чого він викликав до себе інспектора Ґанімара, таланти якого мав змогу стільки разів оцінити.

Ґанімар мовчки вислухав інструкції свого начальника, потім, похитавши головою, мовив:

— Як на мене, якщо й далі шукатимемо в замку, підемо хибним слідом. Розв’язання проблеми не там.

— То де ж?

— В Арсена Люпена.

— В Арсена Люпена? Коли ви це припускаєте, то визнаєте, що він долучився до крадіжки.

— Я це припускаю. Ба більше, я цілком певен, що так усе й було.

— Послухайте, Ґанімаре, це ж дурня. Арсен Люпен сидить у в’язниці.

— Арсен Люпен у в’язниці, припустимо. За ним стежать, згоден з вами. Але якби він мав кайдани на ногах, мотузки на руках та кляп у роті, я і тоді не змінив би свою думку.

— Але чому ви так завзято наполягаєте на своєму?

— Бо ж тільки Арсен Люпен здатен розробити операцію такого розмаху і провести її так, щоб вона вдалась... й удалася настільки, наскільки... вдалася.

— Це лише слова, Ґанімаре!

— Ба ні, реальність. Ну так от, треба припинити пошуки підземелля, каменів, які обертаються навколо осі, і всілякої іншої нісенітниці того ж штибу. Наш герой не послуговується такими застарілими прийомами. Він людина сучасна або, радше, людина майбутнього.

— І що ж ви збираєтеся зробити?

— Збираюся попросити у вас дозволу провести з ним час.

— У його камері?

— Авжеж. Поворітьма з Америки ми затоваришились, і насмілюся доповісти, злочинець тепер плекає деяку симпатію до того, хто зумів його заарештувати. Якщо він зможе роз’яснити мені щось, не виказуючи себе, то зробить це без вагань, щоб позбавити мене безглуздої подорожі.

Майже відразу пополудні Ґанімара впустили в камеру до Арсена Люпена. В’язень, який витягнувся на ліжку, підніс голову і радісно вигукнув:

— Отакої! Оце так сюрприз. Це ви, мій дорогий Ґанімаре, і тут?!