Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 5)

— А якщо він утече?

— З в’язниці Сантé ніхто ніколи не втече.

— Але він…

— Ні він, ні будь-хто.

— А проте...

— Ну якщо і втече, тим краще, я знову схоплю його. А поки спіть собі спокійно і не сполохайте мені знову верховодку.

Розмова була закінчена. Барон повернувся додому, спокій Ґанімара трохи його підбадьорив. Він перевірив замки, простежив за слугами; так спливло ще дві доби, впродовж яких барон уже майже переконав себе в тому, що, по суті, його страхи — маячня та й годі. Ну, звісно ж, як Ґанімар каже, людей, яких збираються пограбувати, ніхто не попере­джає заздалегідь.

Призначений день наближався. У вівторок уранці, напередодні 27 числа, — нічого особливого. Але о третій дня подзвонив якийсь хлопчина. Приніс телеграму.

«На вокзалі Батіньйоль жодного пакунка. Підготуйте все до завтрашнього вечора. Арсен».

І знову паніка, і то така, що барон став замислюватися, чи не пристати на вимоги Арсена Люпена.

Він погнав у Кодебек. Ґанімар рибалкував на тому ж місці, сидячи на розкладному стільчикові. Не кажучи ні слова, барон простягнув йому телеграму.

— Ну і що далі? — запитав інспектор.

— Далі? Але ж це буде вже завтра!

— Що?

— Пограбування! Крадіжка моїх колекцій!

Ґанімар поклав вудку на землю, повернувся до барона і, скрижувавши руки на грудях, нетерпляче вигукнув:

— А! Он воно що, гадаєте, що я займуся цією ідіотською історією?

— Скільки ви заправите за те, що проведете в замку ніч з 27 на 28 вересня?

— Жодного су, дайте мені спокій.

— Визначіть вашу ціну, я багатий, надзвичайно багатий.

Натиск, яким супроводжувалася пропозиція, приголомшив Ґанімара, і він заговорив спокійнішим тоном:

— Я тут у відпустці й не маю права втручатися...

— Ніхто про це не дізнається. Хай що трапиться, присягаюся: триматиму язик за зубами.

— О! Нічого і не трапиться.

— Ну то як, три тисячі франків досить?

Інспектор глибоко затягнувся тютюновим димом, задумався і кинув:

— Гаразд! Тільки я повинен чесно попередити вас: ці гроші пущено на вітер.

— Мені байдуже.

— У такому разі... Втім, хто знає, що викине цей чортів Люпен! Він, напевно, заряджає цілою бандою... Можете ви покластися на слуг?

— Чесно кажучи…

— Тоді не будемо на них розраховувати. Я попереджу телеграмою двох хлопців, моїх друзів, вони надійніше захистять нас... А тепер забирайтеся, нас не повинні бачити разом. До завтра, чекайте мене о дев’ятій.

Наступного дня, себто того самого, що його призначив Арсен Люпен, барон Каорн зняв зі стіни зброю, прилаштував на себе і подався перейтися навколо Малакі. Нічого підозрілого він не помітив.

Увечері о пів на дев’яту барон відпустив слуг. Жили вони у крилі, зверненому до головної дороги, але трохи у глибині, біля крайнього замкового муру. Залишившись сам, він тихенько відімкнув усі четверо дверей. І за хвилину почув, як наближаються кроки.

Ґанімар познайомив барона з двома своїми помічниками, високими міцними хлопцями з бичачими шиями і могутніми руками, тоді попросив дещо пояснити. Вислухавши звіт про розташування приміщень, він ретельно замкнув і забарикадував усі входи й виходи, через які можна було пробратися в загрожувані зали. Оглянув стіни, піднявши гобелени, відтак нарешті порозставляв у центральній галереї своїх агентів.

— І без дурниць, чули? Ви тут не для того, щоби спати. За найменшого знаку небезпеки відчиняєте вікна у двір і кличете мене. Стежте за тим, що відбувається з того боку, де вода. Бандитів такого калібру десять метрів стрімкої скелі не злякають.

Ґанімар замкнув поліціянтів, забрав ключі зі собою і кинув баронові:

— А тепер — на наш пост.

Для нічного спостереження він вибрав кімнатку, видовбану в товщі муру між двома головними входами; колись це приміщення правило за спостережний пункт для вартового. Одне потаємне віконце дивилося на міст, інше — у двір. У кутку було видно щось схоже на отвір колодязя.

— Ви ж казали мені, пане бароне, що цей колодязь — єдиний вхід до підземелля і що його в незапам’ятні часи завалили?

— Авжеж.

— Значить, якщо не існує іншого входу, про який знав би тільки Арсен Люпен, — що малоймовірно, еге ж? — ми можемо бути спокійні.

Ґанімар склав докупи три стільці, зручно розташувався на них, запалив люльку й зітхнув:

— Їй-бо, пане бароне, тільки величезне бажання надбудувати поверх будиночка, де збираюся провести решту життя, змусило мене зайнятися такою елементарною справою. Коли розповім цю історію друзяці Люпенові, то він помре від сміху.

Баронові, втім, було не до сміху. Наставивши вуха, він вслухався у тишу, повнячись дедалі більшим занепокоєнням. І час од часу нахилявся над колодязем, втоплюючи у прірву свій стривожений погляд.

Пробило одинадцяту, дванадцяту годину ночі.

Раптом він схопив Ґанімара за руку, і той миттєво прокинувся.

— Чуєте?

— Так.

— Що воно таке?

— Та я хроплю.

— Та ні, слухайте ...

— А! Справді, автомобільний гудок.

— І що?

— Та таке… Навряд чи Арсен Люпен скористається автомобілем як тараном, аби зруйнувати ваш замок. Тому, пане бароне, я б на вашому місці поспав... і з вашого дозволу, займуся цим знову. На добраніч.

Це був єдиний тривожний сигнал. Ґанімар іще раз поринув у перерваний сон, і барон не почув більше нічого, крім його гучного розміреного хропіння.

Щойно розвиднилося, вони вийшли зі своєї клітки. Глибока безтурботна тиша, що нагадувала ранковий спокій над прозорою водоймою, огортала замок. Сяючий з радості Каорн та, як і раніше, незворушний Ґанімар піднімалися сходами. Ні звуку. Нічого підозрілого.

— Що я вам говорив, пане бароне? Чесно кажучи, мені не слід було погоджуватися... Мені не по собі...

Він дістав ключі й увійшов на кружґанок.

На стільцях, зігнувшись і спустивши руки, спали два агенти.

— Хай йому грець! — пробурчав інспектор.

Тієї ж миті барон скрикнув:

— Картини!.. Креденець!..

Він щось бурмотів, задихався, вказуючи рукою на порожні місця, оголені стіни, з яких стирчали цвяхи і звисали марні мотузки. Ватто зник! Полотна Рубенса вкрадені! Гобелени зняті зі стін! Вітрини з коштовностями спустошені!

— О, мої канделябри Людовіка XVI!.. Підсвічник регента!.. І моя Мадонна дванадцятого століття!

Вражений барон у розпачі метався з кутка в куток кружґанку. Він згадував, скільки було заплачено за зниклі речі, підраховував масштаби зазнаних втрат, як-небудь складав цифри і щось бурмотів, уриваючи фрази. Тупотів ногами, корчився, божеволіючи від злості та горя, ніби його зруйнували дощадку і залишається хіба пустити собі кулю в лоб.