Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 4)

Арсен Люпен у в’язниці

Кожен сповнений самоповаги турист вивчає береги Сени, і навряд чи, переходячи від руїн Жюмьєже[3] до руїн Сен-Вандрій[4], він не зверне уваги на невеликий та дивний феодальний замок Малакі[5], що гордо піднявся над скелею посеред річки. Арка моста з’єднує замок з дорогою. Підвалини темних веж вростають у величезну гранітну брилу, що тримає будівлю: вона, певно, відірвалася від гори і скотилася сюди внаслідок якогось потужного підземного поштовху. А навколо грайливо дзюрчать в очереті спокійні води великої річки і, повсідавшись на мокрих кам’яних гребенях, тремтять плиски.

Історія замку Малакі сувора, як його назва, ламана, як його силует. У ній — самі битви, облоги, напади, грабежі та бійні. Вечорами жителі Ко зі жахом згадують про злочини, в ньому скоєні, переповідають таємничі легенди. Розказують, приміром, про знаменитий підземний хід, який колись з’єднував монастир Жюмьєж зі садибою Аньєс Сорель[6], подружниці Карла VII.

У цьому древньому притулкові героїв і розбійників мешкає барон Натан Каорн, барон-сатана, як називали його колись на біржі, де він надто вже раптово розбагатів. Ожебрачені сеньйори Малакі змушені були продати йому «за шматок хліба» маєток своїх предків. Він розмістив у замку власну чудову колекцію меблів, картин, порцеляни й дерев’яної скульптури. Новий господар живе тут сам із трьома старими слугами. Ніхто й ніколи сюди не навідується. І жодна душа зроду не бачила в цих старовинних залах його скарбів — трьох полотен Рубенса, двох Ватто, кафедру роботи Жана Ґужона[7] та інших чудових витворів, вирваних з рук найбагатших завсідників публічних розпродажів за допомогою банкнот.

Барон-сатана живе у страху. Він боїться не за себе, а за скарби, зібрані з такою невгамовною пристрастю і прозорливістю любителя, — адже навіть найхитріші торговці не могли похвалитися, що ввели його в оману. Він любить їх, свої дрібнички. Несамовито, як скупий, ревниво, як закоханий.

Щодня перед заходом сонця всі чотири оббиті залізом двері, що зачиняють прохід по обидва боки мосту і далі — всередину головного двору, замикають на засуви. Найменший удар, і електричні дзвінки задзвенять у тиші. З боку ж Сени побоюватися нічого: там стрімке скелясте ребро.

Але одного разу у вересні, в п’ятницю, як зазвичай, на валу біля мосту з’явився листоноша. І як завжди, важку стулку дверей відчинив сам барон.

Із граничною ретельністю, ніби й не знаючи, що спливло кілька років, барон вдивлявся у добру веселу фізіономію і лукаві селянські очі листоноші, а той зі сміхом звернувся до нього:

— Це я, пане барон, знову я. Ніхто інший не натягав на себе мою куртку і кашкет.

— Усяко буває! — пробурмотів Каорн.

Листоноша вручив йому пачку газет. Потім докинув:

— А тепер, пане барон, є дещо новеньке...

— Новеньке?

— Лист... до того ж рекомендований.

Барон, який жив самотою без друзів і до якого ніхто не виявляв інте­ресу, зроду не отримував листів, і тому поява конверта видавалася йому подією, що не віщувала нічого гарного, подією, якої слід побоюватися. Хто був цей таємничий кореспондент, який потурбував барона в його самотині?

— Треба розписатися, пане бароне.

Той із бурчанням поставив підпис. Узявши листа, барон почекав, поки листоноша не зник за поворотом дороги, і, потупцювавши трохи, сперся на мостові перила, а потім розкрив конверт. У ньому лежав аркушик паперу в клітинку; вгорі — написана від руки позначка: «В’язниця Сантé[8], Париж». Барон глянув на підпис: «Арсен Люпен». Здивувавшись, він узявся читати:

«Пане бароне!

У галереї, що з’єднує дві вітальні вашого замку, зберігається дивовижна за манерою письма картина Філіпа де Шампеня, що страшенно мені подобається. Ваші полотна Рубенса і найменша робота Ватто теж мені уподібні.

Праворуч у вітальні мене приваблюють сервант часів Людовіка XIII, гобелени Бове, столик у стилі ампір роботи Жакоба і скриня доби Ренесансу. А в лівій вітальні — колекція коштовностей та мініатюр, уся цілком.

Цього разу я задовольнюся згаданими речами, перевезти які, гадаю, буде нескладно. Тому прошу вас гарненько упакувати їх і переслати на моє ім’я (з оплатою доставки) на вокзал Батіньоль упродовж цього тижня, не пізніше... інакше я сам займуся їх перевезенням уночі зі середи 27 на четвер 28 вересня. І тоді вже, справедливості ради, не обмежуся згаданими предметами.

Даруйте за те, що трохи заклопотав Вас, а також прийміть упевнення у шанобливій повазі.

Арсен Люпен

P. S. Головне, не посилайте мені вашого великого Ватто. Хоча ви і заплатили за нього в Торговій залі тридцять тисяч франків, ця картина лише копія, оригінал спалив Баррас[9] у розпал якоїсь нічної оргії в епоху Директорії. Можете перевірити цей факт, лише зазирніть у невидані «Мемуари» Ґарата.

Я не претендуватиму на ланцюжок епохи Людовіка XV, автентичність якого, як на мене, сумнівна».

Лист цей збурив барона Каорна. Якби його написав хтось інший, і тоді сам собою він неабияк би його стривожив, але ж його підписав Арсен Люпен!

Барон, завзятий читач газет, був у курсі всіх крадіжок і злочинів довкола, повз його увагу не пройшов жоден «подвиг» пекельного грабіжника. І, звісно, йому було відомо, що Люпен, якого заарештував в Америці його ворог Ґанімар, справді ув’язнений, що бралося до — але як важко! — судового розгляду. А втім, барон розумів, що від Люпена можна чекати чого завгодно. До речі, настільки скрупульозне знання замку, розташування картин і меблів було найстрашнішим знаком. Хто проінформував його про те, чого ніхто не бачив?

Барон звів очі, оглянув суворий силует Малакі, його обривисті стіни, глибокий рів, наповнений водою довкола них, і знизав плечима. Ні, нема й натяку на якусь небезпеку. Ніхто в світі не зміг би добутися в неприступну святиню, де зберігаються його колекції.

Ніхто у світі, між іншим, воно-то так, але ж це Арсен Люпен? Хіба такого зупиняють двері, звідні мости, фортечні мури? Нащо витончені перепони, найретельніші запобіжні заходи, якщо Арсен Люпен вирішив домогтися свого?

Того ж вечора барон написав прокуророві Республіки в Руан. Послав йому сповненого загроз листа, вимагаючи допомоги й захисту.

Відповідь не забарилася: що згаданий Арсен Люпен нині перебуває у в’язниці Сантé під суворим наглядом і не має змоги писати, то лист, який отримав барон, — це не що інше, як розіграш містифікатора. Логіка, здоровий глузд і очевидні факти — все свідчить про це. А проте, задля більшої обережності, лист вивчив графолог, а відтак заявив, що дане письмо, попри певну схожість, не належить руці ув’язненого.

«Попри певну схожість» — барон запам’ятав тільки ці три страшні слова, в яких побачив ознаки сумніву; одного цього, вважав він, було досить, аби змусити втрутитися правосуддя. Страхи баронові посилилися. Він читав і перечитував лист. «Я сам займуся їх перевезенням». І ще ця точна дата: ніч зі середи 27 на четвер 28 вересня!..

Підозрілий і закритний, барон не наважувався довіритися слугам, відданість яких здавалася йому нещирою. Однак уперше за багато років відчував потребу поділитися, порадитися з кимось. Кинутий напризволяще правосуддям країни, барон уже не сподівався захиститися своїми власними засобами і майже ладен був їхати до Парижа, щоби благати на допомогу якогось старого поліціянта.

Спливло два дні. На третій, читаючи газети, він затремтів од радості. «Réveil de Caudebec» опублікувала таку замітку:

«Ось уже майже три тижні ми маємо втіху приймати в нашому місті головного поліцейського інспектора Ґанімара, одного з ветеранів служби безпеки. Мосьє Ґанімар, який зажив завдяки своєму останньому подвигові — арешту Арсена Люпена — європейської слави, відпочиває від важкого тягаря праці, ловлячи пічкурів і верховодок».

Ґанімар! Саме такого помічника шукав барон Каорн! Хто, крім спритного і наполегливого Ґанімара, зможе змішати карти Люпенові?

Більше барон не вагався. Шість кілометрів відділяли замок від містечка Кодебек. Він подолав їх бадьорим кроком, як личить людині, окриленій надією на порятунок.

Зробивши кілька марних спроб дізнатися адресу головного інспектора, барон подався до редакції «Réveil», розташованої прямо на набережній. Він знайшов там редактора замітки, який, підійшовши до вікна, вигукнув:

— Ґанімар? Але ви напевно зустріли його на березі річки, з вудкою в руках. Там ми і познайомились, я випадково прочитав його ім’я, виритоване на вудці. Бачите того дідугана, онде, під деревами на алеї?

— У сурдуті та брилі?

— Авжеж! О! Дивний тип: неговіркий і трохи похмурий.

За п’ять хвилин барон підійшов до знаменитого Ґанімара, відрекомендувався і спробував зав’язати розмову. Не досягнувши мети, відверто сказав, навіщо прибув, і виклав свою справу.

Той, не ворухнувшись і не відводячи пильних очей від поплавця, вислухав барона, потім повернув голову, оглянув його з ніг до голови та, всім своїм виглядом висловлюючи глибоке співчуття, мовив:

— Мосьє, зазвичай людей не попереджають, коли хочуть їх пограбувати. Арсен Люпен, зокрема, не робить таких дурниць.

— А втім…

— Мосьє, якби у мене виникла бодай тінь сумніву, повірте, втіха ще раз втрутитися у справи мого дорогого Люпена запанувала б над усіма іншими доказами. На жаль, цей молодик — за ґратами.