Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 3)

Я відчував: мої мрії нітрохи не збентежили б міс Неллі. Її усміхнені очі дозволяли мені так думати. А м’який голос нашіптував щось підбадьорливе.

До останньої хвилини ми стояли поруч, спершись на борт, а крайка американських берегів пливла нам назустріч.

Обшуки були припинені. Залишалося тільки чекати. Всі пасажири, і в першому класі, й на нижній палубі, де кишіло емігрантами, передчували хвилину торжества, коли нарешті проясниться нерозв’язна загадка. Ким був Арсен Люпен? Під яким ім’ям, під якою маскою ховається знаменитий грабіжник?

І ця найвища хвилина настала. Якби я дотягнув до сотні років, то й тоді не забув би найдрібнішої деталі цього моменту.

— Які ви бліді, міс Неллі, — сказав я своїй супутниці, котра, геть знеможена, сперлася на мою руку.

— А ви! — відказала мені вона. — Ви так змінилися з лиця!

— Нічого дивного! Я такий щасливий, що переживу ці хвилюючі миті поблизу вас, міс Неллі. Мені здається, що і ви коли-небудь згадаєте...

Важко дихаючи від гарячкового збудження, вона не слухала мене. Місток опустився. Але перш ніж нам дозволили вільно ступити на нього, на борт піднялася група людей: митники, люди в уніформі, поштові службовці.

— Якщо виявиться, що Арсен Люпен змився під час плавання, — не здивуюся, — прошепотіла міс Неллі.

— Можливо, віддав перевагу смерті перед ганьбою і потонув у атлантичній безодні, щоб його не арештували.

— Не смійтеся, — мовила вона сердито.

Але раптом я затремтів, і коли вона спитала мене, що сталося, відказав:

— Подивіться на того старого коротуна, який стоїть у кінці містка...

— Із парасолькою і в сурдуті оливкового кольору?

— Це Ґанімар.

— Ґанімар?

— Так, знаменитий детектив, який присягнувся, буцім особисто заарештує Арсена Люпена. О! Я розумію, що до цього берега океану відомості ще не дійшли, і Ґанімар приїхав раніше. Він не надто любить, коли хтось пхає носа до його справ.

— Отже, Арсена Люпена напевно впіймають?

— Хто знає! Ґанімар, здається, зроду його не бачив без гриму і переодягненим. Якщо тільки йому не відоме його вигадане ім’я...

— О! — промовила вона з безжальною жіночою цікавістю, — як би мені хотілося бути присутньою при його арешті!

— Трошки терпіння. Звичайно, Арсен Люпен уже помітив присутність свого ворога. Він спробує вийти одним із останніх, коли око старого вже втомиться.

Висадка почалася. Спершись на свою парасольку, на вигляд абсолютно індиферентний Ґанімар начебто не звертав уваги на натовп, який купчився між поручнями. Я помітив, що вахтовий офіцер, стоячи позаду нього, час од часу щось пояснював.

Маркіз де Равердан, майор Ровсон, італієць Рівольта продефілювали повз мене, потім пішли інші, багато інших... і я побачив, що до мене суне Розен.

Бідолаха Розен! Він, здається, так і не оговтався від своїх пригод!

— Може, то все-таки він, — сказала мені міс Неллі. — Як гадаєте?

— Гадаю, що було б дуже цікаво зафіксувати на одній світлині Ґанімара і Розена. Візьміть мій апарат, я занадто навантажений.

Я простягнув їй мій «Кодак», але запізно: зробити знімок вона не встигала. Розен уже пройшов. Офіцер нахилився до вуха Ґанімара, той ледь помітно стенув плечима, і Розен пройшов далі.

Боже-світе, хто ж тоді Арсен Люпен?

— Так, — сказала вона голосно, — хто ж він?

Залишилося чоловіків із двадцять, не більше. Вона по черзі оглянула їх, потай побоюючись, що він виявиться серед них.

— Далі чекати ми не можемо, — звернувся я до неї.

Міс Неллі пішла вперед. Я — за нею. Ми не зробили і десяти кроків, а Ґанімар уже заступив нам дорогу.

— У чому річ? — вигукнув я.

— Хвилиночку, мосьє, ви ж не поспішаєте?

— Я супроводжую мадемуазель.

— Хвилиночку, — повторив він більш владним тоном.

Ґанімар улипнув поглядом у моє обличчя, потім, дивлячись мені прямо в очі, запитав:

— Арсен Люпен, чи не так?

Я розреготався:

— Ні, лише Бернар д’Андрезі.

— Бернар д’Андрезі помер три роки тому в Македонії.

— Якби Бернар д’Андрезі помер, мене б теж не було на цьому світі. Але ж я тут. Ось мої документи.

— Авжеж, це його документи. І я залюбки розповім, як вони до вас потрапили.

— Ви з глузду з’їхали! Арсен Люпен плив на теплоході під прізвищем, яке починається з літери «Р».

— Так, ще один ваш виверт, помилковий слід, яким ви всіх там пустили! О! Ви дуже сильний противник, друже. Але цього разу доля підставила вам ногу. Ну ж, Люпене, доведіть, що ви — справжній гравець.

Секунду я вагався. Різко повернувшись, Ґанімар зачепив мою праву руку. Від болю я аж скрикнув. Він розворушив ще не загоєну рану, про яку йшлося в телеграмі. Що ж, довелося змиритись. Я повернувся до міс Неллі. Вона слухала, бліда, мов труп, ледве тримаючись на ногах.

Її погляд зустрівся з моїм, потім упав на «Кодак», який я їй передав. Міс Нелі швидко відвернулась, і мені здалось, я був майже впевнений, що вона зрозуміла. Так, усе ховалося там, між вузькими перетинками з чорної шкіри, всередині маленького апарата, котрий я завбачливо вручив їй до того, як Ґанімар заарештував мене; саме в ньому були двадцять тисяч франків Розена, а також перли й діаманти леді Джерланд.

О! Присягаюся, тієї урочистої миті, коли Ґанімар і двоє його помічників обступили мене, я збайдужів до всього, за винятком одного: як учинить міс Неллі зі скарбом, котрий я їй довірив.

Я геть не боявся того, що в її руках очевидний і незаперечний доказ проти мене, і думав лише про те, чи зважиться міс Неллі його подати?

Невже вона зрадить мене? Невже занапастить? А може, триматиметься, мов безжальний ворог, або ж залишиться жінкою, і на пам’ять про те, що було між нами, розведе свою зневагу дрібкою поблажливості та мимовільної симпатії?

Вона поминула мене. Я дуже низько схилився перед нею, не сказавши ні слова. Змішавшись із натовпом інших пасажирів, міс Неллі попрямувала до містка, тримаючи в руці мій «Кодак».

Звичайно, думав я, вона не наважується віддати його на очах у всіх. А зробить це за годину або за хвилину.

Але дійшовши до середини містка, дівчина, вдавши, що незграбно спіткнулася, впустила фотоапарат у воду між гранітом набережної і бортом судна.

І я побачив, як вона даленіє.

Гарний силует міс Неллі загубився в натовпі, ще раз майнув і зник. Усе закінчено, закінчено назавжди.

Засмучений і розчулений, я з хвилину стояв нерухомо, потім, на превеликий подив Ґанімара, зітхнувши, сказав:

— Гай-гай, як погано, коли ти — нечесна людина...

Ось так зимового вечора Арсен Люпен виклав мені історію свого арешту. Завдяки випадковим обставинам, які я коли-небудь опишу, між нами встановився певний зв’язок... чи можу я назвати його дружбою? Так, смію думати, що Арсен Люпен відчуває до мене щось на кшталт дружби і саме по-дружньому приходить до мене без попередження; з його приходом у тишу мого робочого кабінету вриваються молодий запал, відгомони палкого життя, веселість, як ніби цій людині доля дарує лише ласки й усмішки.

Який він був зовні? Чи зможу я описати Арсена Люпена? Я бачив його разів із двадцять, і щоразу переді мною з’являлась інша людина... радше та сама, але відображена у двадцяти дзеркалах, які відкинули стільки ж спотворених образів; у кожного — особливі очі, особлива форма лиця, своєрідні жести, силует і вдача.

— Я сам уже не зовсім розумію, хто я такий, — говорив він мені. — Не впізнаю себе у дзеркалі.

Жарт, звичайно, і парадокс, але водночас правда, якщо мати на увазі тих, хто з ним зустрічався, не знаючи його безмірних можливостей, терпіння, мистецтва гриму, неймовірної здатності змінювати у своїй зовнішності все, аж до пропорцій обличчя, і навіть порушувати співвідношення рис між собою.

«Чому, — запитував іноді він, — у мене повинна бути якась певна зовнішність? І нащо наражати себе на небезпеку, залишаючись завжди однаковим? Упізнати мене неважко і з моїх учинків».

А потім із деякою гордістю уточнював:

— Нехай ніхто і ніколи не зможе з повною упевненістю сказати: це Арсен Люпен. Головне, щоб усі безпомилково говорили: це зробив Арсен Люпен.

Я намагаюся відновити тільки окремі його вчинки і деякі з пригод, ґрунтуючись на відвертих оповіданнях, якими він люб’язно ділився зі мною зимовими вечорами в тиші мого робочого кабінету.