Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 2)

Зрозуміло, він жартував. Однак його обличчя, поза справили на нас велике враження. Міс Неллі простодушно запитала:

— Але ж у вас нема рани?

— Справді, — мовив той, — рани бракує.

Нервовим жестом він загорнув манжет і оголив руку. І тут же мене пройняла думка. Очі мої зустрілися з очима міс Неллі; він показав ліву руку.

Присягаюся вам, я вже збирався зовсім виразно висловитися з цього приводу, як раптом інша подія відвернула нашу увагу. Захекавшись, прибігла леді Джерланд, подруга міс Неллі.

Вона виглядала приголомшеною. Ми збилися в купу навколо неї, але тільки пересиливши емоції, дівчина промовила:

— Мої коштовності, перли!.. Все пропало!..

Ні, як ми дізналися згодом, узяли не все, і найцікавіше — брали вибірково!

Діамантову зірку, кулон із рубіновим кабошоном[1]; з розбитих кольє і браслетів чиясь рука повиймала самоцвіти, але не найбільші, а найвишуканіші, дорогі, тобто саме ті, що за максимальної вартості були найменші за розміром. Оправи лежали тут-таки, на столі. Я побачив — усі ми побачили — ці оправи, що втратили дорогоцінний вміст і стали схожими на квіти з обірваними красивими пелюстками, що досі виблискували й мінилися.

І щоби проробити всю цю операцію в той час, коли леді Джерланд пила чай, себто серед білого дня, потрібно було лишень зламати двері каюти в людному коридорі, знайти мішечок, завбачливо захований у капелюшне пудло, розв’язати його і вибрати те, що треба!

Усі ми ахнули в один голос. А коли про крадіжку стало відомо іншим пасажирам, склалася єдина думка: це — Арсен Люпен. І справді, то були його хитрі, таємничі, немислимі манери... і разом з тим логічний почерк: якби він узяв усі коштовності, то вийшла б чимала купка, яку легко знайти, але от заховати розрізнені одробинки: перли, смарагди, сапфіри, — куди простіше!

За обідом сталося таке: праворуч та ліворуч від Розена спорожніли два місця. А ввечері стало відомо, що його викликав капітан.

Арешт його нікого не здивував і приніс справжнє полегшення. Нарешті можна було зітхнути. Того вечора ми трохи розважалися. Танцювали. Міс Неллі веселилася надто бурхливо, і це переконало мене в тому, що, хоча знаки уваги з боку Розена були їй раніше приємні, тепер вона про нього майже не згадувала. Дівоча грація остаточно зачарувала мене. Опівнічної доби, при ясному світлі місяця, я запевняв її у своїй відданості з хвилюванням, яке, судячи з усього, не було їй байдуже.

Але наступного дня, на превеликий подив, виявилося, що звинувачення, висунуті проти Розена, були недостатні, тому його звільнили.

Розен, син великого комерсанта з Бордо, подав документи: вони були в найкращому порядку. Крім того, на руках його не знайшли ані сліду від ран.

— Документи! Свідоцтва про народження! — вигукували противники Розена. — В Арсена Люпена їх стільки, скільки душа ваша забажає! Що ж до рани, її у нього просто не було ... або він зумів звести сліди!

Їм заперечували: мовляв, Розен у момент крадіжки — це було підтверджено — гуляв палубою. На що вони відповіли:

— Коли людина типу Арсена Люпена вчиняє крадіжку, хіба їй конче бути при цьому...

Адже якщо відкинути всі інші докази, був один пункт, який навіть найзатятіші скептики не могли спростувати. Хто, крім Розена, подорожував поодинці, мав біляве волосся і прізвище його починалося на літеру «Р»? То на кого ж вказувала телеграма, якщо не на Розена?

І коли за кілька хвилин до сніданку Розен хоробро кинувся до нашої групи, міс Неллі та леді Джерланд підвелися й пішли геть.

Вони добряче злякалися.

За годину обслужний персонал, матроси, пасажири всіх класів уже читали й передавали одне одному рукописний документ: мосьє Луї Розен обіцяв десять тисяч франків тому, хто викриє Арсена Люпена або виявить викрадача коштовностей.

«І якщо ніхто не допоможе мені й не виступить проти цього бандита, — заявив Розен капітану, — я сам з ним розберуся».

Розен проти Арсена Люпена, або, як пожартував хтось, Арсен Люпен проти самого себе — така сутичка не без інтересу!

Тривала вона два дні.

Усі бачили, як Розен кидається на всі боки, підходить до обслужного персоналу, розпитує, нишпорить. А вночі бродить по палубі чорною тінню.

Капітан і собі розгорнув бурхливу діяльність. «Прованс» оглянули зі споду до труб, обнишпорили всі кутки. Обшукали геть усі каюти під цілком розумним приводом, що крадені речі напевно заховані де завгодно, але не в каюті злочинця.

— Урешті-решт що-небудь та знайдуть, еге ж? — питала мене міс Неллі. — Яким би чаклуном не був цей Люпен, йому не вдасться зробити діаманти і перли невидимими.

— Ну звичайно, — відказав я, — в такому разі нам би слід було зазирнути за підбивки наших капелюхів, піджаків, оглянути все, що на нас одягнуто.

І, показавши на мій «Кодак», яким я без кінця фотографував її в найрізноманітніших позах, докинув:

— Навіть в апараті завбільшки як цей стачило б місця для всіх самоцвітів леді Джерланд, згодні? Досить удавати, що знімаєш, і рибка в сітці.

— Однак я чула, що не буває злодіїв, які б не залишали жодних слідів.

— Є такий один: Арсен Люпен.

— Та невже?

— Таки-так. Лише він продумує не тільки майбутню крадіжку, а й усі обставини, які можуть його виказати.

— Спершу ви вірили в успіх більше...

— Але ж тепер я бачив його в роботі.

— І що ж буде, по-вашому?

— По-моєму, ми зводимо час.

І справді, жодних результатів пошуки не дали, а якщо і дали, то до загальних зусиль отриманий результат — хтось потягнув капітанів годинник — стосунку не мав.

Розлючений капітан подвоїв завзяття, ще пильніше почав приглядати за Розеном і кілька разів викликав його на розмови. Наступного дня — іронія долі — годинник знайшовся серед накладних комірців його старшого помічника.

Історія з годинником була схожа на фокус і явно виказувала жартівливі вибрики Арсена Люпена, грабіжника, звичайно, але грабіжника, який діяв на підставі любові до мистецтва. Безперечно, крадучи, він ішов за своїм смаком і натурою, але часом робив це й задля розваги. Складалося враження, що цей пан бавиться, навіч дивлячись п’єсу, яку сам поставив, і, стоячи за кулісами, регоче на все горло, насолоджуючись дотепами та мізансценою, котрі сам-таки придумав.

Безумовно, він був артистом у своєму жанрі, тож я, дивлячись на похмурого і непохитного Розена, думаючи про ту подвійну роль, яку, без сумніву, грав цей чудасійник, не міг говорити про нього без певного захоплення.

Однак позавчора вночі вахтовий офіцер почув, як хтось стогне в найтемнішому кутку палуби. Він підійшов. Перед ним лежав чоловік; голова його була замотана товстенним сірим шарфом, зап’ястя зв’язані тонкою мотузкою.

Бідолаху розв’язали. Підняли, допомогли.

І з’ясувалося, що цей чоловік — Розен.

Авжеж, Розен, на якого напали під час однієї з його нічних експедицій, звалили з ніг і облупили. На візці, приштрикнутій шпилькою до його вбрання, було написано:

«Арсен Люпен із вдячністю приймає десять тисяч франків від мосьє Розена».

Насправді у вкраденому гаманці лежали не десять, а двадцять купюр по тисячі франків.

Само собою, бідолаху звинуватили в тому, що він симулював цей напад, себто напав сам на себе. Але, крім того, що самому так зв’язати себе неможливо, прикметним було інше: рука на картці геть не схожа на руку Розена, ба більше, дуже нагадує — просто не відрізниш — руку Арсена Люпена, відтворену в знайденій на борту старій газеті.

Отже, Розен більше не був Арсеном Люпеном. Розен знову став Ро­зеном, сином негоціянта з Бордо! А присутність Арсена Люпена підтвердилася вчергове, та ще у такий жахливий спосіб!

Почалася паніка. Пасажири вже не наважувалися залишатися по одному в каюті й тим більше — гуляти в занадто безлюдних місцях. Потихеньку люди стали гуртуватися, тулилися до тих, кому довіряли. Але водночас інстинктивна настороженість розділяла найближчих друзів. Загроза-бо виходила вже не від якоїсь однієї особи, яка стягла на себе підозру й, отже, особи не такої уже й небезпечної. Тепер Арсеном Люпеном... став… кожен. Наша вкрай розбурхана уява приписувала йому чудову й безмежну могутність. Вважали, що він здатен прибирати найнесподіваніші подоби, по черзі бути поважним майором Ровсоном або шляхетним маркізом Раверданом і навіть — що зрадницька літера «Р» тепер уже нікому не заважала думати по-своєму — будь-яким іншим пасажиром, який має дружину, дітей і челядь.

Перші бездротові депеші не додали нічого нового. В кожнім разі — капітан як води у рот набрав, і мовчання це аж ніяк не сприяло нашому спокою.

Отож останній день видався нам нескінченним. Ми жили у тривожному очікуванні якогось лиха. Цього разу це буде вже не крадіжка і не просто напад, а справжній злочин — убивство. Ніхто не міг припустити, що Арсен Люпен обмежиться двома дрібними крадіжками. Суцільно пануючи на судні, де діяльність влади зведена до нуля, він, варто було йому захотіти, міг дозволити собі все, міг запорядити багатством і життям пасажирів як заманеться.

Для мене, зізнатися, то був чудовий час, адже в ці години міс Неллі сповнилася довіри до мене. Схвильована стількома подіями, вона інстинктивно шукала захисту, безпеки, і я щасливий був їх запропонувати їй.

У глибині душі я благословляв Арсена Люпена. Хіба не він зблизив нас? І хіба не йому завдячую те, що надбав право віддатися найсолодшій мрії? Мрії про кохання і мрії куди прозаїчнішій, нащо приховувати? Андрезі — гідний пуатуський[2] рід, але їхній герб трохи втратив позолоти, і мені здається, нема нічого негідного в тому, що якийсь джентльмен бажає повернути цьому прізвищу втрачений блиск.