Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 1)

Вступ

«Арсен Люпен, шляхетний грабіжник» (Arsène Lupin, gentleman-cambrioleur, 1907) — перший із серії детективів французького письменника Моріса Леблана (1864-1941). Видані вперше у часописі «Je sais tout» («Я знаю все») у липні 1905 року, вони принесли їхньому автору світову популярність. Герой дев’яти новел — неперевершений грабіжник, своєрідний «перекоти-поле», який керується лише власним кодексом честі і, що головне, не звик ніколи відступати. Неабиякої інтриги його пригоди набувають, коли доходить до такої собі гри в «поліцейські та злодії» і на шляху вигадливого авантюриста виростає непереможний англійський детектив Шерлок Голмс. Чи вдасться джентльмену-грабіжнику перемудрувати славетного джентльмена з Бейкер-стріт (хай ім’я його і змінене — до речі, через протест Конан-Дойля — та неважко збагнути, що мова саме про нього!)? Хай там як, але мільйони шанувальників Моріса Леблана та його чарівного героя Арсена Люпена майже століття гадають, чим же скінчиться цей поєдинок, і, втім, він не закінчується й досі. Чудова забава для любителів гостроцікавого сюжету й красного слова водночас.

Арешт Арсена Люпена

Дивне плавання! Але ж як приємно воно починалося! Зізнатися, в мене зроду не заповідалося нічого успішнішого. «Прованс» — так називався наш прудкобіжний, наш комфортабельний тихоокеанський лайнер під орудою найлюб’язнішого представника роду людського. Товариство на борту зібралося найдобірніше. Пасажири знайомилися, вигадували всілякі розваги. Нас опанувало неабияке відчуття: здавалося, ми були відірвані од світу і ми не на кораблі, а на безлюдному острові, де конче мусиш спертися на когось поруч.

І ми спиралися...

Чи замислювалися ви коли-небудь над тим, яким незвичайним і непередбачуваним може виявитися таке зібрання людей: ще вчора вони одне одного не знали, а тепер мусили прожити кілька днів у вузькому своєму колі, між безмір’ям неба та безкраєм моря, й разом кидати виклик розгніваній океанській стихії, витримувати страшний натиск хвиль і лукаве затишшя млявих вод?

По суті, це і є життя, хіба що немов спресоване на трагічний лад, життя з його бурями та злетами, монотонністю та розмаїттям; і саме тому, напевно, люди, смакуючи гарячкову хапанину, прагнуть насолодитися короткою мандрівкою, надто спокусливою тому, що кінець її видно вже на початку.

Але в останні кілька років діється щось таке, що надає якогось дивного забарвлення емоціям, пережитим під час рейсу. Пливучий острівець досі залежить од того світу, від якого, здавалося, звільнилися пасажири. Зв’язок зберігається, але у чистому океані він мало-помалу слабшає, а тоді, знову ж у чистому океані, потроху міцніє. Бездротовий телеграф, поклик з іншого світу, звідки ми в такий загадковий спосіб отримуємо новини! Уяві вже не до снаги воскресити подумки образ дротів, якими ковзає невидиме послання. І загадка здається геть нерозв’язною, і до того ж вельми поетичною, тож для пояснення нового дива доводиться вдаватися до порівняння його з крилатим вітром.

Таким чином, у перші години ми відчували, як за нами йде, нас супроводжує, ба — випереджає далекий голос, який час від часу нашіптує комусь із нас кілька слів з далекого далеку. Двоє друзів поговорили зі мною. Десять-двадцять інших послали всім, крізь простір між нами, сумні або веселі прощальні звісточки.

Але ось наступного дня, за п’ятсот миль од французьких берегів, грозового пополудня бездротовий телеграф передав таку-от телеграму:

«На борту вашого судна перебуває Арсен Люпен, у першому класі, білявець, на правій руці — рана, подорожує сам, під ім’ям Р...».

І цієї миті сильний удар грому струсонув похмурим небом. Сталося замикання. Кінець депеші до нас не дійшов. Ми відкрили тільки першу літеру імені, під яким ховався Арсен Люпен.

Якби йшлося про будь-яку іншу новину, нітрохи не сумніваюся: телеграфісти, так само, як вахтовий офіцер і капітан корабля, приховали б цю таємницю. Але бувають події, котрих не сховаєш навіть за найсуворішої конспірації. Того ж дня, невідомо яким чином, справа набула розголосу, і всі дізналися, що знаменитий Арсен Люпен пливе на нашому кораблі.

Арсен Люпен серед нас! Невловимий грабіжник, про подвиги якого всі газети кричать уже кілька місяців! Загадкова особистість, противник старого Ґанімара, найздібнішого поліціянта, котрий оголосив злочинцеві війну не на життя, а на смерть, війну, події якої розгорталися так яскраво!

Арсен Люпен, винахідливий грабіжник і джентльмен, — він орудував тільки у замках і салонах! — одного разу вночі добувся в особняк барона Шормана, але... пішов звідти порожняком, залишивши, щоправда, візитку, на якій було написано таке: «Арсен Люпен, джентльмен-грабіжник, повернеться, коли меблі поставлять справжні». Арсен Люпен — людина на тисячу облич: то він водій, то тенор, то букмекер, а то... син багатих батьків, юнак, старий, комівояжер з Марселя, лікар-росіянин, іспанський тореадор!

Тільки-но уявіть: Арсен Люпен походжає палубами нашого теплохода, валандається тіснуватими приміщеннями, — та що я говорю! — просто закутком, відведеним пасажирам першого класу, і може будь-якої миті завернути до їдальні, вітальні чи курильні! А що, коли отой пан і є Арсен Люпен... або, наприклад, цей... мій сусід по столику або каюті...

— І це триватиме ще п’ять діб! — вигукнула наступного дня міс Неллі Андердаун. — Просто не до витерпу! Дуже сподіваюся, що його заарештують.

Відтак, звернувшись до мене, запитала:

— Чуєте, мосьє Андрезі, ви ж ніби потоваришували з капітаном і нічого не знаєте?

Як би мені хотілося знати бодай щось, аби догодити міс Неллі! Вона була з тих дивовижних створінь, які всюди, де б не перебували, відразу опиняються в центрі уваги. Їхня врода у поєднанні з багатством засліплює. У них завжди є свій двір, шанувальники, прихильники.

Міс Неллі виросла в Парижі, у матері-француженки, а тепер їхала до батька, дукача Андердауна з Чикаґо. Супроводжувала її одна з подруг, леді Джерланд.

Із самого початку я вирішив позалицятися до міс Неллі. Але познайомившись ближче, що під час подорожі відбувається швидко, був просто зачарований; коли її величезні чорні очі зустрічалися з моїми, я відчував надто вже сильне хвилювання, як на звичайне женихання. До речі, мої знаки уваги вона приймала прихильно. Сподобляла посмішкою дотепи і з цікавістю слухала анекдоти. Здавалося, легка симпатія правила за відповідь на ревне служіння, яке я всіляко демонстрував їй.

Мабуть, лише один суперник міг мене збентежити: це був привабливий, елегантний і стриманий юнак, мовчазній зосередженості якого вона, судячи з усього, віддавала перевагу над моїми паризькими манерами, розрахованими радше на зовнішній ефект.

Коли міс Неллі запитала мене, молодик теж перебував серед поклонників, які вилися коло неї. Ми сиділи на палубі, зручно розташувавшись у кріслах. По вчорашній грозі небо очистилося. Погода була чудовою.

— Нічого певного не знаю, мадемуазель, — відказав я, — але чому б нам самим не провести розслідування, як зробив би це старий Ґанімар, особистий ворог Арсена Люпена?

— О! Чи не задалеко ви заганяєтеся?!

— Чому ж? Хіба це така важка справа?

— Дуже важка.

— Але ви забуваєте про дані, які ми маємо, щоб розв’язати проблему.

— Які дані?

— По-перше, мосьє Люпена звуть мосьє Р.

— Підказка така собі…

— По-друге, він подорожує сам-один.

— Невже ця обставина про щось говорить?

— По-третє, він білявець.

— То й що?

— А те, що нам залишається тільки переглянути список пасажирів і викреслити по черзі тих, хто поза підозрою.

Список цей лежав у мене в кишені. Я дістав його і пробіг очима.

— Насамперед повинен зазначити, що на борту тільки тринадцять чоловіків з ініціалами, що вартують нашої уваги.

— Тільки тринадцять?

— У першому класі — так. Із цих тринадцяти панів Р. дев’ять, як ви можете переконатися, подорожують разом з дружинами, дітьми і прислугою. Залишається четверо самотніх пасажирів: маркіз де Кавердан...

— Секретар посольства, — перебила міс Неллі, — я його знаю.

— Майор Ровсон.

— Це мій дядько, — пояснив хтось.

— Мосьє Рівольта ...

— Тут... — вигукнув один із нас, італієць, обличчя якого потопало в бороді розкішного чорного кольору.

Міс Неллі розреготалася.

— Мосьє точно не білявець.

— Тоді, — продовжив я, — ми змушені зробити висновок, що винний стоїть останнім у списку.

— Тобто?

— Тобто це мосьє Розен. Хто-небудь знає, хто такий мосьє Розен?

Усі мовчали. Але міс Неллі, звернувшись до неговіркого молодика, наполеглива увага якого до неї мене дратувала, запитала:

— Ну ж бо, мосьє Розен, чому ви не відповідаєте?

Очі всіх скочили на нього. Він був білявий.

Зізнаюся чесно, я відчув, як моє серце тьохнуло. Але збентежене мовчання, що нависло над нами, підказало мені, що й інші свідки цієї сцени відчували таке саме пригнічення. Між іншим, усе це видавалося абсурдним, бо врешті-решт ніщо в поведінці цього пана не викликало й тіні підозр.

— Чому не відповідаю? — виголосив він. — А саме тому, що, зіставивши своє ім’я, образ самотнього мандрівника і колір волосся, я вже провів аналогію й дійшов того ж висновку. Вважаю, мене слід заарештувати.

Промовляючи ці слова, він дивно змінився з лиця. Його вузькі губи, дві непохитні лінії, звузилися ще більше та зблідли. Очі прорізали червоні прожилки.