Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 33)
Це сталося за кілька місяців до мого від’їзду до місця військової служби, під час відомого «триденного ритуалу», що замінив стару легендарну призовну комісію. Як і комісія, ці три дні були присвячені відбору та розподілу новобранців. Сильне враження для молоді мого покоління, тим паче що багато хто з нас вперше зіштовхнувся з армійським середовищем: світом щонайменше самобутнім.
Після недовгого медогляду і вправи на читання, завдання якої виявляти можливу короткозорість, один із сержантів у злинялій формі, сидячи в імпровізованому закутку, схожому на кабінку для голосування, запитав мене, чи добре я розрізняю кольори. Я відповів: «Так». Він повторив запитання, і я знову відповів ствердно. Тоді він з недовірливим виглядом запитав мене, чи можу я «чітко відрізнити» червоний колір від інших. Я знову відповів: «Так». Після цього відбувся діалог, гідний пера Жаррі або Куртеліна: «Ви впевнені?» – «Так». – «Це важливо, ви розумієте?» – «Я добре розумію, але я справді не маю ніяких проблем із розрізненням червоного кольору». – «Чудово. Йдіть і покличте наступного».
Звісно, я нічого не зрозумів, зокрема, не зрозумів причини такого допиту лише щодо червоного кольору, а не синього, зеленого або жовтого. Можливо, французька армія має якісь труднощі з червоним? Місце, яке йому відведене під час складання державного триколору, а також цей допит у стилі короля Убю в тій дивній кабінці – все це підштовхує до роздумів... А надто ж я не зрозумів, чому перевірка розрізнення кольорів обмежувалася лише коротким розпитуванням і не передбачала жодного зорового тесту. Очевидно, бракувало якихось матеріалів, необхідних для такого тестування. Справді, нікого з моїх товаришів не попросили розглянути кольори ні окремо, ні в комбінаціях, не запропонували назвати їх; але всіх розпитали щодо червоного кольору. Чому червоний? Напевне, так хотіли виявити певні ознаки дальтонізму? Якщо це так, то незрозуміло, чому перевіряли за допомогою слів, а не зору.
Терміном «дальтонізм» в офтальмології визначають порушення зору, що заважає людині розрізняти між собою або всі кольори (ахроматопсія), або, що трапляється частіше, відрізняти два кольори один від одного, зокрема, червоний і зелений чи навіть деякі відтінки червоного і зеленого (дисхроматопсія, або дальтонізм як такий). Саме англійський фізик і хімік Джон Дальтон (1766–1844), один із найвидатніших науковців усіх часів, істинний творець сучасної атомно-молекулярної теорії, першим виявив це порушення, на яке і сам він слабував. За наших часів заведено думати, що в різних формах від нього потерпає 2 % чоловіків (але ще менше жінок). Найчастіше воно вроджене або спадкове, рідше набуте. Сучасна наука вважає, що це порушення стається через неповну диференціацію між колбочками і паличками сітківки або через їхній недостатній зв’язок з деякими волокнами зорового нерва (колбочки реагують на довші хвилі – червоні, помаранчеві, а палички на коротші – зелені, сині). Дальтонізм – це не хвороба, а розлад, який, незважаючи на свою безневинність, перешкоджає людині здійснювати деякі види діяльності, де потрібно часто мати справу з колірними сигналами.
Історик часом непомалу дивується, читаючи роботи, присвячені дальтонізму або іншим відхиленням у сприйнятті кольорів. Вражає, наприклад, те, що Джон Дальтон виявляє в себе нездатність відрізнити червоний колір від зеленого, тоді як на той час (початок XIX століття) у західній культурі зелений уже сприймають як протилежність червоного, чого не було раніше. Антрополог мав би запитати: що означає «нормальне» сприйняття кольорів і що таке «аномальне» в такому сприйнятті? Він знає, що сприйняття кольорів – явище частково нейробіологічне, а частково культурне; саме тому воно змінюється в часі і просторі й варіюється для різних епох і суспільств. До того ж годі осягнути кольори, не вдаючись до допомоги мови, тобто культури: назва кольору є його невіддільною частиною. Звідси постає питання, що вважати
Але що насправді ми можемо знати про ці відмінності? Коли два індивіди перебувають в одній кімнаті, споглядаючи один об’єкт, і їх просять назвати колір, то, навіть якщо обидва вони відповідають «синій», не можна бути впевненим, що вони бачать один і той самий колір. Між реальним кольором, кольором, який сприймають, і кольором, який називають (або репрезентують), втручаються незліченні перешкоди, зовнішні шуми та спотворення.
Так само, чи можна пояснити сліпій від народження людині, що відбувається, коли ми бачимо кольори? Чи можна передати їй відчуття, що означають для людини зрячої поняття «червоний», «зелений», «синій»? Чи можемо ми навіть просто обговорювати цю тему? Чи здатні розмовляти про це дві людини, одна з яких бачить кольори, а інша ніколи не бачила? Чи мають вони якісь загальні уявлення про кольорову сліпоту? Хіба саме формулювання цих запитань, якими цікавилися багато філософів – від Платона до Вітґенштайна, – не виказує повну марність будь-яких розмов про колір?
У цьому сенсі більш промовистим був би приклад із тваринами. Що можна достеменно знати про те, як тварини бачать кольори? Людина сама проводить досліди, сама подає сигнали-подразники, сама спостерігає за поведінкою тварини і сама витлумачує результат. Усі тести, виміри, розрахунки, таблиці аналітичні й інтерпретаційні – їх, урешті-решт, створює, кодує і розшифровує людина. Що ж на їхній основі можливо істинно пізнати про тварин? Зовсім небагато, хіба те, що різні види реагують на одні й ті самі подразники по-різному, що бджіл нібито збуджують одні кольори, а биків – інші, що пугачі та сови, очевидно, можуть розрізняти безліч відтінків сірого, що кролики не люблять синього кольору, а свині – рожевого. Справді, цього обмаль. Та й, крім того, це доволі дискусійно.
Фіолетовий – не для дітей
Кольори відзначаються ще й тим, що стосуються всіх і кожного. Я часто пересвідчувався в цьому під час лекцій перед широкою публікою. Тим часом як щодо інших тем слухачі, коли їм дають слово після виступу оратора, часто мовчать, чи то шаріючись, чи то без особливого зацікавлення або не знаючи, що запитати, тема кольору, навпаки, розв’язує язики, і чуєш тисячі запитань чи спостережень, на які доводиться реагувати. Надто якщо в залі є неминучі психологи-аматори або шукачі архетипів, які обожнюють езотерику, – на цю тему вони можуть говорити нескінченно.
Діти теж не пасуть задніх: тема кольору їм також розв’язує язики і дає бажання говорити безугавно. Мене неодноразово запрошували виступати у молодших класах, і я міг пересвідчитися, наскільки легко розмова про колір (і про тварин) пробуджує цікавість і навіть захоплює малюків. Вони відразу називають свої улюблені кольори, висміюють ті, які їм не подобаються, асоціюють один колір із певним поняттям, інший – з яким-небудь почуттям або переживанням. Символіка кольору вочевидь не є для них таємницею; слухати їх завжди корисно фахівцеві й весело для всіх інших.
Кілька років тому мене запросили розповісти про кольори в початковій школі в паризькому кварталі Маре. Це був клас СМ1 (перший клас середнього циклу), учні мали 8–10 років. З нагоди мого візиту вчителька вирішила організувати навчальні ігри, для цього вона поділила клас на п’ять команд: команду синіх, червоних, жовтих, зелених і фіолетових. Вона попросила дітлахів, дівчаток і хлопчиків, обрати собі команду так, щоб у кожній було всіх приблизно порівну. Завдання виявилося неможливим: ніхто з учнів не хотів іти до фіолетової команди. Ніхто з двадцяти семи або двадцяти восьми осіб! Звичайно, ми почали запитувати, чому. Багато хто відповів, що «фіолетовий – не для дітей». Цим вони хотіли сказати, що це колір для «старих»; один з учнів навіть розповів, що у бабусиної подруги фіолетове волосся, інша учениця повідала, як щороку дарує своїм бабусі з дідусем на Різдво фіолетове мило із запахом фіалки. Ще більше дітей зазначали, що фіолетовий – «не справжній». Це означає, що фіолетовий для них не стоїть нарівні з синім, червоним, жовтим і зеленим; звідси належність до команди фіолетових сприймалась як щось принизливе. Це останнє зауваження особливо цікаве для історика кольору. Воно вказує на те, що, на погляд дітей, зелений і фіолетовий (кольори, які начебто «доповнюють» один одного) не можна віднести до однієї категорії. Зелений має однаковий статус із синім, червоним і жовтим, а фіолетовий – ні. Отже, стає очевидно, що діти дуже чутливі до соціально-культурних практик, які ставлять зелений колір в один ряд із трьома іншими, але вони не такі чутливі до наукових класифікацій, які (на жаль!) викладають їм у початковій школі й твердять, нібито зелений – це складовий колір, напівколір, колір другого порядку, як фіолетовий і помаранчевий. Хімікам і фізикам було б корисно прислухатися до дітей і переглянути свої класифікації.
Серед усього класу, вороже налаштованого проти фіолетового кольору, один учень тримався окремо. Певна річ, він теж не хотів бути у фіолетовій команді, надто один, але не хотів сказати, чому. Він наполягав, що це «таємниця». Ми з учителем ладні були залишити його з його секретом, але однокласники відразу напосілися на нього. Смішки, жарти, вмовляння врешті-решт зробили своє діло, і сором’язливий хлопчик (як виявилося, не надто й сором’язливий) погодився розказати й тихо видихнув: «Фіолетовий приносить нещастя». Це зізнання не викликало ні сміху, ні протесту в більшості дітей, бо вони погодилися: так, фіолетовий приносить нещастя.