Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 35)

В Європі це уявлення не змінюється. Незважаючи на нові технології, нові способи освітлення, нові засоби передачі кольору, всі зміни суспільства і сприйняття починаючи від XIX століття, результати не сильно відрізняються від покоління до покоління. Як і в 1890-х чи 1930-х, так і в 1970-х або 2000-х на чолі завжди опиняється синій: від 40 до 50 % відповідей; потім іде зелений: 15–20 %; за ним червоний: 12–15 %; білий і чорний відстають: у кожного з них 5–8 %; і, нарешті, неулюблений жовтий стоїть на останньому місці – менше 2 % відповідей. Для кольорів «другого порядку» (рожевий, помаранчевий, сірий, фіолетовий і коричневий) залишаються самі крихти.

Результати не тільки не змінюються десятиліттями, а й, крім того, вони приблизно однакові в усіх країнах Європи – від Португалії до Польщі, від Греції до Норвегії. Ні клімат, ні історія, ні релігія, ні культурні традиції, ні, щобільше, політичний режим або рівень економічного розвитку вочевидь не впливають на улюблені й неулюблені кольори. Всюди бере гору синій, за ним зелений і червоний, а пасе задніх жовтий. Але що дивніше, так це розташування колірних преференцій: воно стосується і чоловіків, і жінок, усіх вікових і соціопрофесійних категорій. Лише маленькі діти виказують деяку розмаїтість у поглядах: вони неабияк прихильні до червоного, який ставлять десь поруч із синім, і до жовтого, який їм подобається більше, ніж дорослим.

Такі результати опитувань в Європі. Але вони геть не відрізняються від результатів опитувань в інших країнах Заходу: США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії. Натомість за межами цих країн преференції інші. Наприклад, в Японії першість здобуває білий колір, потім червоний і рожевий; у Китаї червоний випереджає жовтий і синій; в Індії і в країнах Індокитаю рожевий і помаранчевий ушановують більше, ніж в Європі, а синій, навпаки, зовсім не цінують. Щодо народів Африки й Центральної Азії, їм інколи важко пристосуватися до колірних параметрів у розумінні західної культури (відтінок, тон, насиченість). Розглядаючи певний колір, їм деколи важливіше знати, чи сухий він або вологий, м’який чи твердий, гладенький чи шорсткий, аніж визначити, чи належить він до червоної, синьої або жовтої гами. Для них колір не є річчю в собі, і тим паче він не є суто явищем зору. Його сприймають нарівні з іншими сенсорними параметрами, і тому «європейські» соцопитування щодо улюблених і неулюблених кольорів там не мають особливого сенсу.

Ці відмінності між суспільствами засадничі, позаяк вони демонструють саме культурний характер усього, що пов’язано з кольором. Вони роблять відносними всі ці гадані істини, що були розроблені західною наукою (спектр, коло кольорів, основні й доповняльні кольори, закон одночасного контрасту тощо), і спонукають ставитися до порівняльних досліджень із більшою обачністю. Не менше як етнологам, це потрібно мати на увазі історикам і соціологам.

Слова

Коричневий і бежевий

У засвоєнні лексики деякі етапи мають більшу вагу, ніж інші. У сфері кольорів, як мені здається, один із таких етапів дорослішання є перехід від marron (брунатний, каштановий) до brun (коричневий). Франкомовні діти часто не знають слова brun, і коли починають його вживати, то застосовують тільки до волосся. Мало хто з них зіставляє його з marron або проводить синонімію між цими двома словами. Як прик­метник, brun зовсім не належить до дитячого лексикону. Це переважно власне ім’я, ім’я ведмедя чи радше цілого гурту ведмедів, нащадків Брена (вайлуватого персонажа «Роману про Лиса»), які рясно заселяють дитячі книжки вже близько ста років.

Натомість marron – поширене слово в лексиконі маленьких дітей. Воно охоплює надзвичайно широке хроматичне поле – від червоно-вохристого до майже чорного, – але зов­сім позбавлене відтінків, на відміну від червоного або синього, які у дітей віком 5–6 років уже досить диверсифіковані. Дітям подобається вживати це слово, яке асоціюється для них із кумедним опуклим горіхом і, так чи так, із кольором какавельок. Це не грубе слово, але деколи воно смішить. Пізніше, до 10–11 років, коли дитячий словник розширюється, термін marron починає поступатися слову brun, принаймні в деяких частинах. Якщо в підлітковому віці дитина далі вживає marron до всіх ситуацій і до всіх відтінків цього кольору, часто це ознака незрілості або відставання в мовному розвитку. Якщо люди у дорослому віці в розмовній мові віддають перевагу слову marron перед словом brun, це свідчить про те, що вони зовсім не знаються на лексичних тонкощах. Людина, яка небайдуже ставиться до мови, навпаки, вживатиме обидва слова, зважаючи на смислові та колірні нюанси.

Якщо brun – відносно нейтральне або багатозначне слово, що, врешті-решт, одне й те саме, то marron більше вказує на червонуваті відтінки кольору, як-от ті, що притаманні каштану. Але також воно передає ідею теплого й вологого коричневого відтінку, який, зокрема, нагадує екскременти. Звідси пейоративна конотація, яку може набувати це слово, коли воно позначає певний відтінок коричневого. Походження цього слова залишається непроясненим. Прик­метник, який увійшов в узус у XVIII столітті, походить від назви великого каштана, але етимологія цього іменника, що з’явився в ботанічному лексиконі на початку XVI століття, невідома.

Випадок слова «бежевий» (beige), чия етимологія також неточна та суперечлива, водночас і схожий, і зовсім інший. Хоча напевно відомо, що його вживали вже у ХIII столітті для позначення натуральної – непофарбованої і невибіленої – вовни, прикметник набув поширення тільки в XIX–XX століттях. Крім того, донедавна його вживали не всі вікові групи та соціальні верстви. Це слово, якого маленькі діти найчастіше не знають або вживають його, не надто твердо знаючи, якому відтінку воно відповідає. Потрібно трохи підрости, щоб уживати його свідомо. Втім, його використовують не всюди. Пам’ятаю, як років сорок тому в селах західної частини Франції (в Бретані, Нормандії, Мені) слова «бежевий» практично не знали. Все, що в інших регіонах могло бути позначено цим словом (взуття, сумки, одяг), там називали просто «жовтим» – іноді навіть із деяким зневажливим відтінком, бо цей тьмяний, бруднуватий жовтий колір був продуктом міста, а отже, ознакою ексцентричності або вульгарності. У селах Нижньої Нормандії, наприклад, «жовті» (бежеві) черевики тоді протиставляли черевикам «чорним» (тобто темним) і «червоним» (тобто коричневим чи бордовим). У 1872 році словник Літре зазначав, що «в деяких провінціях білизну називають “жовта”, якщо вона нефарбована або з відтінком бежевого».

За наших часів, однак, слово «бежевий» почали вживати практично всі, та й сам колір помітно піднявся в колірній ієрархії. Якщо колись він був просто відтінком, то тепер бежевий визнано повноцінним кольором, і то не лише в професійному світі моди, а й у багатьох сферах повсякденного життя. Звичайно, не одним з основних кольорів, як-от червоний, синій, зелений або жовтий, але серед кольорів другого порядку, нарівні з рожевим чи фіолетовим. Найдивніше, що цей поступ відбувся не через властиво колірні причини, а... завдяки символіці чисел. Справді, якщо, як я вже не­одноразово зазначав на сторінках цієї книжки, розрізняють шість основних кольорів (білий, червоний, чорний, зелений, жовтий і синій) і п’ять доповняльних (фіолетовий, помаранчевий, рожевий, сірий і коричневий), а все решта – лише відтінки й відтінки відтінків, то загалом виходить одинадцять кольорів. Одинадцять: у цьому числі немає нічого символічного! Воно передає ідею якогось надлишку (десять плюс один) або нестачі (дванадцять мінус один). У соціокультурному плані неможливо оперувати колірними термінами на основі такого числа. Отож потрібно було знайти ще один колір, дванадцятий, адже дванадцять – це повнота, довершеність, а отже, треба підвищити один із відтінків до рангу кольору. Для цього кілька десятиліть тому західне суспільство обрало бежевий. Так рівновагу було відновлено: відтепер є шість основних кольорів і шість доповняльних.

Отже, привітаємо бежевий з таким несподіваним піднесенням. Воно демонструє, що, хоч у світі кольорів (як певних понять) серйозні зміни відбуваються повільно й нечасто, але вони все ж таки можливі.

Орфографія і граматика

Проекти реформи орфографії французької мови мене допікають. І не лише тому, що вони ставляться до письма суто в його утилітарній функції, забуваючи, що це ще й естетика, поетика і спонукання мріяти; а надто тому, що вони тримаються на постулаті, який мені видається неочевидним: наявна орфографія нібито тяжка для засвоєння, занадто складна для сучасної молоді. Чи це правда? Хай то початкова школа, колеж або ліцей, учень здобуває там знання з предметів набагато важчих, ніж орфографія. Фізика, наприклад, об’єктивно складний предмет, який оперує такими поняттями й логічними конструкціями, які важко приступні звичайному смертному. Дозволю собі зізнатися, що протягом усього навчання в школі я, скажімо так, нічого в ній і не втямив – і такий не я один, – тоді як з орфографією у мене ніколи не було жодних проблем. А як бути з інформатикою? Міністри, педагоги, ЗМІ говорять про «орфографічну неграмотність», про людей, що почувають себе неповноцінними під час навчання і після, у повсякденному житті або у разі влаштування на роботу. Але що тоді казати про «комп’ютерну неграмотність»? Таких людей набагато більше, і за наших часів вони почувають себе ще більш неповноцінними. Хто про них подбає? Ніхто, адже переважно це люди пенсійного або дуже похилого віку, тобто ті виборці та суб’єкти економіки, яких незабаром не стане...