Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 34)

Історія цього кольору, здається, підтверджує їхні слова. Принаймні частково. Варто трохи про це розповісти.

Для нашого сприйняття сьогодні фіолетовий колір – це змішання синього й червоного; для нас це очевидність, якщо не істина. Але для суспільств минулих століть, що не знали спектра й класифікували кольори не так, як ми, все було інакше. Фіолетовий не мав нічого спільного з червоним і був мало пов’язаний із синім. Його розуміли лише як різновид чорного. Крім того, в середньовічній латині одним зі слів, яким зазвичай позначали фіолетовий, було subniger, тобто «під-чорний» або «напів-чорний». У католицькій системі літургійних кольорів це старе визначення фіолетового зберіглося до сьогодні. У цій системі фіолетовий поруч із чорним є кольором скорботи й каяття: під час Великого посту й Адвенту носили фіолетовий, у Страсну п’ятницю – чорний; фіолетовий для малої жалоби, чорний – для великої. Для християн фіолетовий – це субститут чорного кольору.

Утім, наприкінці доби Середньовіччя звичайний фіолетовий колір змінює свій статус. І хоча він, як і раніше, ніяк не пов’язаний зі червоним, відтепер у колірній гамі він посідає місце між синім і чорним. На зображеннях фіолетовий уже не сприймається лише як різновид чорного, він може також виступати як відтінок синього, зокрема, темно-синього. Цей колір не назвеш улюбленим, позаяк його вважають оманливим і непостійним. З погляду хімії він нестабільний як у фарбуванні, так і в живописі. Тому в символіці він стає – поряд із жовтим – кольором брехунів і зрадників. Починаючи з Ґанелона, зрадника у «Пісні про Роланда»; правду кажучи, в літературному тексті XII століття цей персонаж ніяк не був пов’язаний з фіолетовим кольором, однак у XV–XVI століттях вислів «фіолетовий колір Ґанелона» часто позначає колір зради.

Пізніше, у другій половині XVII століття, коли Ньютон ставить досліди з призмою і виявляє дисперсію світла у спектрі, тобто новий порядок кольорів, фіолетовий нарешті дістає своє місце між червоним і синім. Зазнає переоцінки і його символічна вага. У XIX столітті він стає емблематичним кольором єпископів (тоді як кардинали здавна носили червоне) і вперше зацікавлює художників і поетів. Зокрема, символісти вбачають у ньому «колір таємниці», пов’язаний із непізнаною сутністю людей і речей.

Сьогодні багато наших сучасників уявляють і сприймають фіолетовий колір ближче до червоного, ніж до синього. Але, як і раніше, його недолюблюють. Фіолетовий завжди називають першим або другим, коли питаєш людей про їхні неулюблені кольори. Здається, ще гірше не щастить тільки коричневому. Для більшості європейців фіолетовий колір – агресивний, ексцентричний, тривожний. Деякі жінки, як і діти, про яких ми згадали, теж вважають, що він приносить нещастя: нізащо у світі вони не вдягнуть фіолетове. І навпаки – дизайнери, стилісти, митці, які шукають чогось нового або провокаційного, вбачають у ньому «витонченість, вигадливість, смислове наповнення». Дехто навіть пророкує йому звання «кольору XXI століття». Щонайменше!

Примхи пам’яті

Трапляються випадки, коли уява підбадьорює пам’ять, супроводжує її на всіх вигинах і різких поворотах, допомагає віднайти в її глибинах той чи той спогад, похований під багатьма шарами повсякденних реалій, неминуче тривіальних і обтяжливих. Але трапляються й інші випадки, яких, можливо, навіть більше, коли пам’ять і уява йдуть різними шляхами, входять у суперечність і борються між собою за те, щоб утвердити своє відчуття минулого.

Мандрівник, як-от я, добре знайомий з цими супереч­ностями між пам’яттю й уявою. Коли готуюсь відвідати якесь місто, регіон чи країну, де я ніколи не був, я впродовж кількох тижнів або місяців перед від’їздом потроху створюю для себе певний образ, спершу туманний, потім дедалі чіткіший. Я роблю це, відштовхуючись від мого читання, від моїх фотодокументів, із розповідей друзів, рідних або колег. Це звична справа. Але сам я відштовхуюся від власних назв тих міст і регіонів, а ще від назв, які в мене з ними асоціюються. Назви місць мають для мене – як і для багатьох людей, починаючи з оповідача «У пошуках утраченого часу», – велику силу асоціацій, надто в плані кольору. Часто те чи інше суголосся, написання, ритм або розподіл голосних сприяють тому, щоб зафарбувати справжніми барвами – моїми власними – якийсь уявний образ, який ані текст, ані фото не можуть остаточно вхопити. У випадку з проектами подорожей таке фарбування за допомогою назв підсилює радісне хвилювання – Vorfreude [нім.: передчуття радості], як чудово це звучить німецькою, – що передує кожному відбуттю назустріч невідомому. Тут, як і всюди, щастя – це його очікування.

Відтак розпочинається сама подорож, із відкриттями, перипетіями, зустрічами. На місці я вже розумію, що образ міста або країни, який я собі навигадував, був хибний і з погляду форми чи топографії, і в сенсі атмосфери та мешканців, і в тому, що стосується фарб і загального враження, яке вони породжують. Усе це доводиться так чи так коригувати. Що я з утіхою й роблю, іноді підсміюючись над самим собою за те, що уявив себе «маленьким Прустом» і знову став жертвою власної уяви, як наївний, повіривши, що, скажімо, в місті, назва якого містить багато літер «а», неодмінно має бути безліч будівель зі старої черепиці та цегли. Звісно. У всьому винні простенькі віршики, кітчевий живопис, примітивна гра слів, простацькі римування.

Але настає час повертатися додому. Мало-помалу точний образ міста чи країни, підправлений прямо на місці мандрівок і збережений на світлинах або поштових картках, пригладжується, стирається, змінюється. За кілька тижнів або місяців у пам’яті знову зринає і закріплюється інший образ: той самий, що я витворив собі перед від’їздом, і який деколи зовсім не схожий на те, що я бачив на місці, зокрема, що стосується фарб. Відтепер цей образ неможливо стерти. То навіщо ж подорожувати? Я знаю, що цей образ – той самий, перший, єдиний, «справжній», збагачений усіма барвами моєї уяви – я збережу до кінця своїх днів. Немовби мій спогад про те, що я намріяв, сильніший за те, що я пережив. Для поета ця істина звичайна, часта, посутня. Уся поезія Нерваля, наприклад, є цьому чудовою ілюстрацією. А для історика?

Преференції і соцопитування

Мені випало взяти участь у вуличному опитуванні на тему кольору лише один раз, уже в досить немолодому віці, коли мені було близько п’ятдесяти, десь у переддень Різдва в Парижі на бульварі Осман неподалік універмагу «Прентан». Молода дівчина із сумним обличчям, одягнена у ще сумніше коричневе пальто, запитала в мене, який мій улюблений колір. Я відповів «зелений», як відповів би тридцять і сорок років тому, якби мене запитали, і як відповів би й сьогодні. Я завжди любив зелений колір, як загалом, так і кожен з його численних відтінків, надто темно-зелених і тих, що схиляються до сірого. Мода на екологію тут ні до чого.

Моя відповідь була короткою і швидкою, але дівчині знадобилося декілька хвилин, щоб заповнити незліченні папери й поставити хрестики біля різних приміток. Але вона не запитала ні про моє географічне походження, ні про мою професійну діяльність, натомість запитала, чи мені «більш як 60 років». Це мене трохи зачепило, адже я був на десять років молодший. Щоправда, їй самій було близько двадцяти і я, безсумнівно, видавався їй стариганом. На той момент я вже опублікував багато книжок і статей з історії кольору й неодноразово коментував результати опитувань щодо улюблених і неулюблених кольорів. Тому я спробував завести розмову, довідатися більше про замовника або про мету опитування, яке проводить ця дівчина, і при цьому поділитися деякими знаннями з цієї теми. Але марно... Не кажучи ні слова, вона повернулась і розчинилась у натовпі. Можливо, вона сприйняла мене за кретина напідпитку або базікала, який схопився за нагоду, аби позалицятися до неї. Якщо ти товстуватий і голомозий та до того ж червонопикий, непросто зав’язати розмову з незнайомкою, не викликаючи презирства або підозри.

Для історика, напевне, найважливішою інформацією, що була здобута внаслідок усіх цих опитувань про колірні преференції, є те, що їхні результати не змінюються відтоді, як ці опитування з’явилися, тобто від кінця XIX століття. Уперше їх організували в Німеччині в 1880–1890 роках, відтак близько 1900 року у Сполучених Штатах, а потім, після Першої світової війни, вони поширилися всіма країнами Заходу. Замовниками тих опитувань були маркетинг і реклама, які тільки набирали обертів. Методика, яку застосовували, анітрохи не змінилася протягом десятиліть; вона полягає в тому, щоб зупинити перехожого на вулиці й просто запитати: «Який ваш улюблений колір?» Щоб відповідь була ­пов­ноцінною і могла бути врахована, вона має бути чіткою та спонтанною: один реальний колірний термін, не два і не три, ніяких прикметників для відтінків і тим паче ніяких роздумів і розпитувань, чи стосується запитання одягу, меблів, живопису чи чогось іще. Ні, це просте й пряме запитання, і на нього має бути проста й чітка відповідь. Тут важливо не те, як використовують колір, і не його матеріальний аспект, а уявлення про нього.