Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 32)
Проте золото не тільки речовина – це ще й світло. Для північних народів, які постійно відчувають нестачу світла, саме в цьому його головна перевага: золото блищить, воно світить, воно допомагає знайти вихід з мороку й пітьми. Воно втілює собою світло каменя, захованого під землею, який потрібно добути. У кельтських і германських народів пошуки золота часто пов’язані з пошуком світла, з образом Святого Грааля – улюбленими сюжетами середньовічних легенд. Насправді ці пошуки мало чим відрізняються один від одного: золото, як і Грааль, є божественним світлом, космічною енергією; золото пов’язане із сонцем, Грааль – із кров’ю Христа, обидва – джерела життя і світла.
Напевно, саме завдяки цій осяйності, а не стільки через свою рідкість або ціну, золото з давніх-давен стало асоціюватися зі священними культами. Храми Стародавнього і Нового світу завжди відводили йому важливе місце – спершу як дар, що приносять богам, потім як необхідний елемент декору й обряду. Золото як блискучий метал і божественне світло стає повноцінним учасником літургії. В античних храмах, як і в християнських церквах, воно допомагає розсіяти темряву, створити гру світла, відчути присутність бога. Його висока відбиваність дозволяє перетворити його на дзеркало, змусити кольори вібрувати й оживляти святе місце енергією, що зв’язує землю і небо.
Наявність такої надмірної кількості золота у храмах збурила чимало суперечок. Відлуння сперечань натрапляємо вже в Біблії: багато хто слідом за пророком Ісаєю вбачає в цьому форму ідолопоклонства й богохульства. З появою християнства ці сварки знову виходять на перший план: спочатку за романської доби, відтак на початку Нового часу. Деякі очільники церкви поціновують золото як світло, тому в храмі його має бути якомога більше, адже воно допомагає прогнати морок і поширити благодать. Такою була, наприклад, позиція Сугерія, абата Сен-Дені, коли він розбудовував і прикрашав церкву свого абатства в 1130–1140 роках: на золотих виробах і емалях, у книжкових мініатюрах, на тканинах і на культових убраннях – усюди золота не бракує. У той самий період інші прелати, наприклад, великий Бернард Клервоський, навпаки, вважає, що золото – це матерія, марнота, непотрібний шик, що заважає спілкуванню з Богом: потрібно відмовитися від нього і вигнати зі святилища. Що й було рішуче зроблено в цистерціанських церквах. Згодом, у XVI столітті, великі протестантські реформатори візьмуть на озброєння позицію Бернарда Клервоського і закликатимуть вигнати золото з Храму. На переконання Кальвіна, золото треба зневажити, бо воно віддаляє людину від Істини і Блага. І навпаки, кілька десятиліть потому католицька контрреформація стверджуватиме, що для дому Господнього немає нічого, що було б аж надто величне; звідси – масове повернення до церкви золота, кольору, творів мистецтва та дорогоцінних матеріалів, гри світла й переливчастих ефектів. Мистецтво бароко перетворює церкву на справжній театр, де золото заповнює собою весь простір, тим паче що копальні Нового Світу тепер забезпечують стару католицьку Європу дорогоцінним металом у небачених досі кількостях.
Матерія чи світло? Питання, яке так багато обговорювали впродовж минулих епох, не має остаточної відповіді. Золото – це і світло, і водночас матерія. І не тільки: це ще й колір. Усі образотворчі мистецтва знають про це і додають золото до своєї палітри, перетворюючи його на повноцінний елемент колірної перспективи. Золото – це колір. Але який? У нашому теперішньому уявленні воно асоціюється переважно з жовтим кольором. На дитячих малюнках, у буденних уявленнях, у щоденній символіці й уяві золото фігурує як жовтий метал. Утім, так було не завжди, тим паче що у викопному стані, у вигляді самородка цей дорогоцінний метал може мати безліч відтінків, від білого до червоного, проходячи через всі нюанси жовтого і помаранчевого, рожевого і бежевого, коричневого і сірого, ба навіть зеленого. Його природна палітра надзвичайно багата.
У культурному плані ця палітра не настільки широка. Довгий час золото більше асоціювали з білим кольором, ніж із жовтим, зокрема, у тих народів, які вбачали в ньому радше світло, ніж матерію. У стародавніх суспільствах світло було білим, а не жовтим, а золото часом уявляли як «надбіле», тобто біліше білого кольору. Приклад – середньовічна книжкова мініатюра: золоте тло мініатюр, попри те що воно здається жовтуватим, ніяк не стосується жовтого кольору, який мав зовсім невелике значення в тій системі цінностей (це колір брехні та зради). Золоте тло, навпаки, символізує божественне світло, абсолютну чистоту. Коли художник накладає кольори на золоте тло, це означає, що він накладає їх на біле тло, яке біліше білого. І навпаки, коли роблять наголос на матеріальності золота, а не на його здатності випромінювати світло, коли приділяють більшу увагу його значенням або його владі, ніж його чистоті чи блиску, воно асоціюється з червоним кольором. Звісно, не зі звичайним червоним, а із символічним: щільним, важким, дорогим, імперським. Цей червоно-золотий колір, що трапляється всюди в країнах Середземномор’я, споріднений пурпурові.
Загадковий відтінок зеленого
Десь у 14 років я виявив новий відтінок зеленого, якого не бачив ніколи раніше і, здається, згодом він теж ніколи мені не траплявся. У будь-якому разі, такі спогади не збереглися. Щиро кажучи, цього відтінку зеленого – а це мій улюблений колір від самого дитинства, – я насправді не бачив, я лише про нього прочитав. Це було в ліцеї напередодні літніх канікул. Атмосфера була просякнута близьким відпочинком, більшість курсів уже завершилися, тож учні третього класу збували вільний час на шкільному дворі під розімлілим поглядом вихователів, які самі були не набагато старші за них. Стомившись від гри в футбол старим тенісним м’ячиком, не бажаючи розгортати підручники, пориваючись скоріше звільнитись і знемагаючи від неробства, я подався читати – чого ніколи раніше не робив – офіційну дошку оголошень. Деякі новини були важкі для сприйняття, зокрема, щодо бюджету, статутних питань і нової процедури наймання керівного складу. Але я дуже добре зрозумів інформацію, що стосувалася мене безпосередньо або принаймні нашого другого класу і початку майбутнього навчального року.
Дирекція ліцею інформувала учнів та їхніх батьків про те, що задля збільшення кількості навчальних приміщень за літній період у парку поставлять нові будівлі, де на початку навчального року розташуються вісім додаткових класів. Вислову «споруда зі збірних конструкцій» не було, але кожен читач, і навіть підліток, як я, розумів, що мова йде про звичайні бараки. У тексті були докладно розписані норми безпеки, величина і розташування нових будівель, а головне – зазначено їхній колір: зовнішня частина буде з білих і бежевих матеріалів, а коридори і класні кімнати всередині «з метою створення комфортних умов для учнів і викладачів» мають бути пофарбовані в «адміністративно-зелений». Адміністративно-зелений!
Цей вислів розвеселив і мене, і моїх однокласників; він і тепер викликає в мене посмішку. Який вигляд може мати «адміністративно-зелений» колір? Ніхто не знає, як і ніхто не знав 1961 року. Проте кожен без особливих зусиль міг його собі уявити: зелений, трохи світліший за темно-зелений, із сіруватим відтінком, уже брудний від першого ж дня, з усією меланхолією, на яку тільки здатна державна адміністрація. Ось такий доволі вузький хроматичний контекст. Якщо подумати, цей вислів набагато місткіший і, можливо, точніший, ніж будь-яка кодована інформація, що відсилає до каталогу відтінків:
Слова володіють нескінченними хроматичними можливостями. Будь-який прикметник у поєднанні з будь-яким колірним терміном надає цьому кольору особливого відтінку і вписує його в набагато вигадливішу палітру, ніж всі каталоги, створені наукою чи промисловістю. Кожен з нас може спробувати створити нові фарби, поєднавши уяву поета з чуттєвістю художника. Втім, зовсім не обов’язково обмежуватися прикметниками; власні назви й загальні імена теж мають переваги: лагідно-синій, червоний святого Боніфація, недільно-білий, жовтий пюре, залізно-сірий, зелений Сен-Поль-де-Леон, рожевий у стилі Генріха III, беж Міттеран (див. про нього вище).
Щоб завершити з «адміністративно-зеленим», маю зробити уточнення: ті збірні споруди, що мали постати в парку ліцею Мішле до початку 1961 навчального року, так і не були побудовані, тож ніхто з учнів і вчителів так і не зміг насолодитися благословенним замиренням, яке дарує цей невідомий кольоровий відтінок.
Чи можете ви розрізняти червоний?
Не всім випадало в житті перевірити свою здатність розрізняти кольори. Здається, ця здатність зовсім не цікавить офтальмологів, а оптиків і поготів. Тільки людям небагатьох професій, пов’язаних із військовим флотом і авіацією, а також з розвідкою і транспортом, під час співбесіди потрібно проходити таку перевірку. Чого від неї очікують? Не знаю. Щоправда, одного разу мені довелося самому пройти цей іспит, але це було так дивно, що нічого не можу сказати ні про метод перевірки, ні про її мету.