Мишель Пастуро – Кольори наших споминів (страница 31)
Очевидно, перша відраза, яку я відчув до золота, була пов’язана з цією жінкою та її помешканням, від якого ставало тривожно. Пізніше це відчуття зміцнилося під впливом мого дядька Анрі, який став для мене другим батьком. Строгий кальвініст, історик за фахом, він часто грав для моїх рідних роль наставника і голови родини, а також любив нагадувати, що одяг є ознакою гріха: в земному раю Адам і Єва були голими; вони були вигнані після того, як скуштували заборонений плід, і, щоб підкреслити цей переступ, їм дали одяг. Ось чому для мого дядька, як і для більшості протестантів, прагнення виділитися за допомогою одягу або аксесуарів, зокрема прикрас, було негідною поведінкою для доброго християнина й навіть просто добропорядного громадянина: це вияв не лише марнославства, а й агресії щодо інших.
Я більш-менш був так вихований, тож з роками став відчувати відразу до золота і золотого кольору. І, можливо, ще більше від золота, яке інколи може набувати матового відтінку, я зненавидів позолоту: на мій погляд, утілення абсолютного несмаку! Звісно, в цій сфері мої особисті реакції та відчуття позбавлені якоїсь ваги. Вони не є історичними документами, ба навіть вартісними свідченнями. Та всупереч загальним переконанням нас – тих, хто ставиться до золота схожим чином, – досить багато.
У різних опитуваннях громадської думки, що стосуються улюблених і неулюблених кольорів, золото і срібло деколи справді асимільовані з кольорами і їх називають поруч із червоним, зеленим, синім тощо. Це дає змогу констатувати, що по всій Європі – де такі опитування проводять від кінця XIX століття – серед опитаних багато людей, які не люблять золота. Тут, однак, слід ввести географічну диференціацію: загалом у країнах Південної Європи золото має певну пошану, ба навіть справжню привабливість, яку не поділяють країни Півночі. Утім, ця відмінність радше культурна, ніж географічна. Річ тут не так в яскравості сонця, кліматі чи наближеності до Середземного моря, як в традиціях і релігії: до золота ставляться з повагою або терпимістю в католицьких країнах (як і в мусульманських), а в країнах протестантських його так чи так відкидають. До цих культурно-географічних відмінностей додаються відмінності соціальні: попри поширену думку, потяг до золота є рисою не аристократії або великої буржуазії, а, навпаки, дрібних буржуа, скоробагатьків-парвеню і – вочевидь іще більше – малозабезпечених верств населення, для яких воно досі зберігає значний міфологічний вимір.
Коротка історія золота
Пишучи ці рядки, я усвідомлюю, що несправедливий стосовно тих своїх друзів або просто сучасників, хто любить золото – його колір, фактуру, сяйво. Несправедливий я і щодо самого золота, з яким мені як історику Середньовіччя часто доводиться мати справу у своїх дослідженнях і якому я присвячував численні лекції та виступи. Віддаймо ж йому належне, накресливши тут коротко кілька рис його довгої історії. Історія золота має глибоке коріння і тісно пов’язана з кольором.
Метал лискучий, яскравий, ковкий, стійкий, простий у видобутку й обробці, наявний у різному вигляді майже всюди в світі, золото за усіх часів зачаровувало людей. З давніх-давен воно стало ознакою влади та багатства й виконувало важливі економічні функції. Водночас воно оточене неймовірно плідними й вигадливими оповідками, центральне місце в яких посідає тема пошуку. У цьому сенсі показовими є два сюжети грецької міфології: пошуки золотих яблук із саду Гесперид, одинадцятий подвиг Геракла, і легенда про золоте руно, здобуте Ясоном і аргонавтами. Але й німецька міфологія не залишилася в боргу, створивши навколо золота Райну, пошуків і володіння ним легенду про Нібелунгів. Сьогодні полювання за золотом набуло інших форм: герої нашого часу виборюють золоті медалі Олімпійських ігор і чемпіонатів світу. Жоден інший метал, жоден інший матеріал ніколи не був таким жаданим і не породив таку кількість міфів.
Міфи ці сягають глибокої давнини. Хоча перші золотоносні родовища фактично почали розробляти лише з IV тисячоліття до нашої ери, очевидно, що вже за доби палеоліту люди помітили у воді металеві часточки, які було легко дістати, просто зачерпуючи жменю піску. Поряд із черепашками й зубами тварин ці піщинки і гранули річкового та розсипного золота знайшли своє місце в перших прикрасах, створених людиною. Пізніше, за доби неоліту, те саме золото надихнуло людину на створення найдавніших металевих прикрас: перснів, браслетів, намист. Справді, надзвичайна гнучкість золота дає змогу кувати його холодним способом: на відміну від інших металів для його обробки не потрібно ніякого джерела тепла. Крім того, золото плавиться тільки за дуже високої температури: 1200 градусів.
Крім блиску і кольору самородного золота, що притягували погляд людини, вочевидь саме ці різноманітні фізичні властивості – гнучкість, подільність, простота видобутку, перевезення й обробки – дуже давно забезпечили золоту перевагу над іншими металами. Тим паче що його (відносна) рідкість і (чудова) стійкість до хімічних впливів підштовхували людей до того, щоб накопичувати його та використовувати як товар-посередник під час обміну. Починаючи від II тисячоліття до нашої ери в Єгипті й Месопотамії золото зберігали у формі піску, самородків, злитків, куль, листів, перснів, прикрас, посуду або дорогоцінностей. Монети з’явилися набагато пізніше: перші монети були викарбувані в Греції і датуються лише VII століттям до нашої ери. На той час золото давно набуло значення повноцінної валюти і вже відігравало важливу роль в економіці: золоті злитки й пластини з рельєфним малюнком циркулюють усім Близьким і Середнім Сходом, спрощуючи обрахунки; в інших країнах, зокрема в Єгипті, головній золотодобувній державі стародавнього світу, їх використовують для розрахунків еталонною величиною. Золото розглядають уже не тільки як товар, а й як міру. І хоча золотої монети тоді ще не було, вартість «вираховуючи золотом» визначали ще за дві тисячі років до народження Христа. І визначають досі.
Утім, золото призначене не тільки для того, щоб бути мірою вартості або засобом накопичення. Воно створене, щоб рухатися, обмінюватися, переходити з рук до рук. Золото можна помацати, воно динамічне: його можна захопити й відібрати, подарувати й украсти, обробити й видозмінити. Певна річ, воно належить світові металів і металургії – підземному, таємничому та небезпечному, – але, крім того, воно вже саме по собі створює якийсь окремий універсум. Ремісник, який обробляє золото, – це не коваль, не той страхітливий персонаж, що орудує залізом і вогнем, а ювелір, і його майстерня, на відміну від кузні, зовсім не схожа на пекельну печеру. Ювелір – не просто ремісник: це художник, чия майстерність полягає не лише в технічному вмінні, а й в естетичному та науковому знанні. Він аж ніяк не чаклун, радше чарівник, який створює неповторні речі, в сяйві та красі яких є щось магічне. За доби раннього Середньовіччя ювелір був ченцем, бо ювелірна справа майже завжди була церковним мистецтвом. У Новий час – це ремісник освічений, який володіє універсальними вміннями віртуозно обробляти будь-які дорогоцінні матеріали. Втім, довгий час ювеліри були наближеними й навіть радниками королів і принців, як, наприклад, найвідоміший серед них, святий Елігій (пом. 660), єпископ Нуайона і «міністр» меровінгських королів Хлотара і Дагоберта.
Зовсім інша справа – алхімік, який, як і коваль, трансформує матерію і чиє знання оповите безліччю таємниць. Утім, хоч алхімія – мистецтво перетворення металів із метою здобуття золота, саме золото – радше символ чи алегорія, ніж справжня речовина, якою прагнуть заволодіти. Робота алхіміка спирається радше на сукупність герметичних або містичних знань, ніж на знання хімії як такої; золото не стільки коштовний метал, скільки метафора знання, духовного володіння і навіть прагнення до недосяжного. Символічно це схоже на сонце, джерело життя, тепла і світла. Справді, в металургії та алхімії зірки й метали часто порівнюють. Метали сприймаються як планети підземного світу, певні космічні енергії, затверділі й заховані в землі. Якщо срібло часто пов’язують із місяцем, то золото завжди асоціюється з сонцем і має всі його властивості.
У контексті цих властивостей і якостей золота постає питання про ієрархію речовин і дорогоцінних матеріалів у різних суспільствах. Чи завжди золото стояло на першому місці? Не можна не визнати, що так було не завжди. Іноді срібло, ба навіть мідь вважалися дорожчими чи більш цілющими металами. Але це стосується лише доволі віддалених епох. Від II тисячоліття до нашої ери, за часів єгипетських фараонів, так само як і за давніх китайських імператорів, золото вважалося першим із металів, досконалим, найбажанішим. Утім, на Заході в пізніші періоди у золота з’являються конкуренти, хоча не серед металів, а серед коштовних каменів. Так, за Середньовіччя в скарбницях Церкви (а в скарбницях королів – аж до XVI–XVII століття) золото поступається коштовному камінню: смарагди, рубіни, сапфіри й надто алмази поціновують вище золота. Але найбільше – більше, ніж каміння, – тоді вшановують перли. Від XIII до XVIII століття всюди в Європі перли очолюють ієрархію дорогоцінностей. Золото посідає лише третє місце: воно, безперечно, вище всіх інших металів, вище слонової кістки й шовку, вище хутра горностая і соболя, але нижче перлів і дорогоцінного каміння.