Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 5)
— Женева не Цюрих, — відказала Тереза. — Вона не так заважатиме мені, як у Празі.
Людина, що покидає місце, де живе, вочевидь нещаслива. Терезине бажання виїхати було для Томаша вироком. Він скорився йому й незабаром разом із Терезою і Кареніним опинився в найбільшому швейцарському місті.
13
Він придбав ліжко в порожнє помешкання (інші меблі вони не мали за що купити) і поринув у працю із завзяттям людини, яка починає нове життя після сорока років.
Кілька разів телефонував Сабіні в Женеву. Їй пощастило: за тиждень до вторгнення росіян на її виставці швейцарські любителі мистецтва, у пориві симпатії до їхньої маленької країни, скупили всі полотна.
— Я розбагатіла завдяки росіянам! — реготалася вона в телефон, а потім запросила Томаша до своєї нової майстерні, що, як вона запевняла, нічим не відрізняється від тієї, яку він знав у Празі.
Звісно, він охоче побачився б із нею, та не знав, як пояснити цю мандрівку Терезі. Тоді Сабіна сама приїхала до Цюриха. Зупинилася в готелі. Томаш пішов до неї після роботи, зателефонував їй з вестибюля, а потім піднявся в номер. Відчинивши двері, Сабіна постала перед ним: гарна, довгонога, майже гола, у трусенятах і ліфчику. На голові мала чорний котелок. Не рухаючись, дивилася вона на Томаша і нічого не казала. Томаш теж мовчки стояв перед нею. Потім збагнув, який він схвильований. Скинув із неї той котелок і поклав на нічний столик. Потім вони мовчки почали кохатися.
Повертаючись із готелю до своєї цюрихської домівки (де вже давно був і стіл, і стільці, і крісла, і килим), він з відчуттям щастя думав, що носить свій спосіб життя, як ото равлик свою мушлю. Тереза і Сабіна були двома полюсами його життя, далекі, непримиренні, але обидві прекрасні.
Та оскільки він носив зі собою отой свій спосіб життя, мов невід’ємну частину тіла, Терезі й далі марилися ті самі сни.
Вони пробули в Цюриху вже шість чи сім місяців, аж, повернувшись якось увечері додому, він побачив на столі листа. Тереза писала, що повернулася до Праги. Поїхала, бо не могла вже жити на чужині. Знала; що мала б стати підтримкою для Томаша, але знала й те, що нездатна до цього. Наївно гадала, що життя за кордоном змінить її. Їй здавалося, ніби після того, що зазнала під час окупації, вона буде не така дріб’язкова, стане доросла, розсудлива, смілива, та вона себе переоцінила.
Тереза була для нього тягарем, а їй цього не хотілося. Тож мусить зробити висновки, поки ще не запізно. І перепрошувала, що забрала зі собою Кареніна.
Томаш ковтнув дуже сильне снодійне, але заснув аж удосвіта. Добре, що була субота і він міг лишитися вдома. Всоте оцінював ситуацію: кордони поміж Чехією і рештою світу вже не були такі відкриті, як тоді, коли вони покинули країну. Ні телеграми, ні телефонні дзвінки не могли повернути Терезу. Влада не дозволила б їй виїхати. Він повірити не міг, але Тереза поїхала безповоротно.
14
Думка про те, що він нічогісінько не може вдіяти, приголомшувала Томаша, та водночас і заспокоювала. Ніхто не змушував його щось вирішувати. Не треба було дивитися крізь вікно на стіну протилежного будинку й думати про те, хоче він жити з Терезою чи не хоче. Тереза вирішила все.
Томаш поснідав у ресторані. Йому було недобре, та після сніданку відчай трохи розвіявся, наче утратив силу, і лишився тільки смуток. Він озирнувся на роки, які пробув із Терезою, і подумав, що їхня історія і не могла скінчитися краще. Якби хтось навіть вигадав її, то й не зумів би вивершити інакше: Тереза прийшла до нього несподівано, а потім настав день, коли вона так само несподівано пішла. Прийшла вона до нього з тяжкою валізою, то з такою самою валізою і поїхала.
Він оплатив рахунок, вийшов із ресторану й подався вулицею, охоплений смутком, що ставав дедалі красивіший. Позаду було сім років життя з Терезою, і тепер він дійшов висновку, що у спогадах ті роки були ліпші, ніж тоді, коли він їх проживав.
Кохання поміж ним і Терезою було, звісно, чудове, але таке тяжке: треба було весь час приховувати щось, маскувати, вдавати, поправляти, дбати про її хороший настрій, втішати, постійно доводити своє кохання, терпіти її ревнощі, її страждання, її марення, почуватися винним, виправдовуватися і перепрошувати. А тепер ця напруга зникла, лишалася сама краса.
Западав суботній вечір, і він уперше гуляв Цюрихом сам, вдихаючи чарівливі пахощі свободи. Пригода чекала на нього на кожному розі. Майбутнє ставало таємницею. Томаш повертався до життя одинака, того життя, що, на його колишнє переконання, уготоване було йому, адже лише в ньому він по-справжньому міг бути собою.
Сім років був він прикутий до Терези, і вона стежила за кожнісіньким його кроком. Це було так, наче тягаєш за собою ядро, яке вона причепила йому до щиколоток. Тепер хода полегшала. Він майже літав. Опинився у магічному полі Парменіда: смакував солодку легкість буття.
(Чи хотілося йому зателефонувати до Женеви Сабіні або зв’язатися із котроюсь із жінок у Цюриху, що з ними запізнався останніми місяцями? Ні, у нього не було щонайменшого бажання. Томаш знав: допіру він опиниться удвох із котроюсь, згадка про Терезу завдасть йому нестерпного болю).
15
Той чудернацький меланхолійний чар тривав до недільного вечора. У понеділок усе змінилося. Тереза геть заполонила його думки: відчував, як вона потерпала, пишучи йому прощального листа, як тремтіли її руки; бачив, як тягне вона тяжку валізу в одній руці, а в другій тримає на повідку Кареніна; уявляв, як обертає вона ключ у замку їхнього празького помешкання; й усією душею відчував ту пустку та відчай, що огорнули Терезу, коли вона відчинила двері.
Упродовж тих двох меланхолійних днів його співчуття (це прокляття чуттєвої телепатії) спало. Воно спало, немов втома у гірника, який спочиває у неділю після тижня тяжкої праці, щоб у понеділок знову повернутися в копальню.
Томаш оглядав хворого, а замість нього бачив Терезу. Він закликав себе до порядку: не думай про неї! Не думай! Думав собі: «Я хворий на співчуття, то й добре, що вона поїхала і я більше не побачу її ніколи. Не від неї треба мені звільнитися, а від співчуття, від цієї незнаної раніше недуги, якою заразила мене вона!»
У суботу й неділю він почував солодку легкість буття, що прийшла до нього з глибин майбутнього. А в понеділок на нього навалилася така вагота, якої він іще ніколи не зазнавав. Усі залізні тонни російських танків були нічим проти того тягаря. Нема нічого тяжчого на світі, ніж співчуття. Навіть наш біль не такий тяжкий, як біль співчуття до когось, за когось, біль, що помножується уявою і поширюється сотнями відголосків.
Він докоряв собі, умовляв не піддаватися співчуттю, і співчуття слухало його, похнюпивши голову, наче було в чомусь винне. Співчуття знало, що зловживає своїми правами, але потихеньку таки робило своє, аж п’ятого дня після Терезиного від’їзду Томаш заявив директорові клініки (тому, який весь час телефонував йому до Праги після російського вторгнення), що він негайно має повернутися на батьківщину. Томашеві було соромно. Він знав, що директор вважатиме його поведінку безвідповідальною і непростимою. Йому кортіло в усьому звіритися директорові й розповісти про Терезу та лист, який вона лишила на столі. Але він не зробив цього. У Терезиному вчинку той вбачав би лише ознаки істеричної поведінки. А Томаш не міг допустити, щоби про Терезу думали недобре.
Директор справді дуже засмутився.
Томаш звів плечима і сказав:
To був натяк. Остання частина останнього Бетховенового квартету написана за цими двома мотивами:
Щоб зміст цих слів був уже геть зрозумілий, Бетховен на початку останньої частини написав слова: «Der schwer gefasste Entschluss» — тобто «Тяжко ухвалене рішення».
Той натяк на Бетховена був для Томаша намаганням повернутися до Терези, адже це вона спонукала його купувати платівки з квартетами і сонатами Бетховена.
І той натяк виявився дуже доречним, бо директор був меломан. Насилу всміхнувшись, він тихо промовив, наслідуючи мелодію Бетховена:
І Томаш знову відказав:
— Авжеж, так має бути!
16
На відміну від Парменіда, Бетховен розглядав ваготу як щось позитивне. «Der schwer gefasste Entschluss», тяжко ухвалене рішення пов’язане з голосом Долі («Es muss sein!»); вагота, необхідність і цінність — це три поняття, що доглибно і внутрішньо залежать одне від одного: важливе лише те, що необхідне, має цінність лише те, що має вагу. Це переконання постало з Бетховенової музики, і хоч, імовірно (або й цілком вірогідно), відповідальність за нього можна перекласти на інтерпретаторів Бетховена, а не на самого композитора, усі ми більшою чи меншою мірою поділяємо його сьогодні: велич людини полягає для нас у тому, що вона несе тягар свого призначення, немов той Атлас, який несе небосхил на плечах. Бетховенівський герой — це важкоатлет з піднімання метафізичного тягаря.
Томаш їхав до швейцарського кордону, і я уявляв собі, як похмурий Бетховен із розпатланою чуприною власною персоною диригує оркестром пожежників, який грає йому на прощання з еміграцією марш, що зветься «Es muss sein!».