Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 4)
Той, хто не володіє тим диявольським даром співчуття
10
Її порухи ставали поривчасті й неврівноважені. Уже два роки минуло, як вона викрила його невірність, і ситуація дедалі гіршала. Виходу не було.
Як це він не може покласти край своїм еротичним дружбам? А він таки не міг. Не міг приборкати свій потяг до інших жінок. Та й зайвим воно йому здавалося. Ніхто ліпше за Томаша не знав, що його пригоди нічим не загрожують Терезі. То нащо було позбавляти себе тих пригод? Така можливість видавалася йому такою самою безглуздою, як відмова від футбольних матчів.
Та чи йшлося вже про втіху? Коли зустрічався з котроюсь зі своїх коханок і почував байдужість, то присягався собі, що це вже буде востаннє. Перед очима стояв Терезин образ, і він мусив добряче хильнути, щоб не думати про неї. Запізнавшись із нею, вже не міг лягати в ліжко з іншими жінками, не вихиливши перед тим чарчину! Та горілчаний дух був тією прикметою, за якою Тереза ще легше викривала його любовні походеньки.
Він потрапив у пастку: зустрічаючись із коханками, розумів, що вони вже не викликають у нього бажання, та коли бодай один день був без них, то вже набирав номер, щоб призначити побачення.
Тільки в Сабіни почувався він найліпше, бо знав, що вона вміє тримати язика за зубами, тож нема чого остерігатися викриття. У тій майстерні, неначе дим, стояли згадки про його минуле, про ідилічне життя одинака.
Певне, він і сам не усвідомлював, наскільки змінився: боявся запізно прийти додому, бо на нього там чекала Тереза. Якось Сабіна помітила, що під час кохання він позирає на годинник і намагається швиденько покінчити з тим процесом.
Так і не вдягнувшись, вона почала гола походжати майстернею, а потім зупинилася перед незакінченим полотном, що стояло на мольберті, і зиркнула на Томаша, який поспіхом вбирав свої лахи.
Уже вдягнувся, та одна нога його так і лишилася боса. Він роззирнувся довкруги, далі став рачки й почав нишпорити під столом.
Сабіна сказала:
— Коли дивлюся на тебе, створюється враження, ніби ти стаєш вічною темою моїх полотен. Зіткненням двох світів. Подвійною експозицією. За силуетом Томаша-волелюбця проглядає неймовірне лице закоханого романтика. Або ж навпаки: крізь постать Трістана, який думає лише про свою Ізольду, проглядає прекрасний, зраджений світ волелюбця.
Томаш випростався, неуважно слухаючи Сабіну.
— Що ти шукаєш? — запитала вона.
— Шкарпетку.
Вона разом із ним обнишпорила кімнату, потім він знову став рачки й почав шукати під столом.
— Нема тут шкарпетки, — сказала Сабіна. — У тебе не було її, як ти прийшов.
— Як це — не було! — вигукнув Томаш, знову позираючи на годинник. — Не прийшов же я в одній шкарпетці!
— Може, так і було. Ти від якогось часу став страшенно неуважний. Завжди поспішаєш, дивишся на годинник, тож і не дивно, що забуваєш надіти шкарпетку.
Він уже ладен був узути черевик на босу ногу.
— Надворі холоднеча, — сказала Сабіна. — Я дам тобі панчоху!
І простягнула модну тоді довгу білу сітчасту панчоху.
Він чудово знав, що то помста. Сабіна заховала шкарпетку, щоб покарати його за те, що він зиркав на годинник під час любощів. Надворі була холоднеча, тож йому довелося послухатися її. Він подався додому, на одній нозі в нього була шкарпетка, а на другій — закасана до щиколотки біла жіноча панчоха.
Це була безвихідь: для коханок він був затаврований своєю негідною любов’ю до Терези, а для Терези — ганебним тавром стосунків із коханками.
11
Щоб погамувати Терезині страждання, він побрався з нею (нарешті відмовилися від найманого помешкання, де вона й так давно вже не жила) й подарував їй цуцика.
Мати його була породи сенбернар і належала Томашевому колезі. Батько — сусідський вовкодав. Нікому ті малі байстрюки не були потрібні, а колезі шкода було їх убивати.
Обираючи з-поміж цуценят, Томаш знав, що ті, кого він не візьме, муситимуть померти. Він був наче президент республіки, що має чотирьох засуджених до смерті, а помилувати можна лише одного. Врешті він узяв одне цуценятко, сучечку, тулуб у неї був як у вовкодава, а голова як у її матері, сенбернара. Приніс цуценя Терезі. Вона взяла його, пригорнула до грудей, і воно відразу ж обдзюрило їй блузку.
Потім треба було якось те щеня назвати. Томаш хотів, щоб з імені було зрозуміло, що це тільки Терезин пес, і він згадав книжку, яку вона тримала під пахвою, коли приїхала до Праги без попередження. Запропонував назвати пса Толстой.
— Не можна давати таку кличку, — сказала Тереза, — бо це сучечка. Ліпше назвати її Анна Кареніна.
— Ні, Кареніною її не можна називати, — заперечив Томаш. — У жодної жінки не може бути такого кумедного писка. Ліпше Каренін. Авжеж, Каренін. Саме таким я його завжди й уявляв.
— Якщо ми зватимемо її Каренін, чи це часом не збурить її сексуальності?
— Може, і збурить, — сказав Томаш. — Адже сучечки, яких господарі прозивають псячими іменами, часом схильні до лесбійства; або — мають часом лесбійські нахили.
Найцікавіше було те, що Томашеві передбачення справдилися. Зазвичай сучечки більше прихиляються до господаря, а не до господині, але з Кареніним сталося навпаки. Він страшенно полюбив Терезу. Томаш був дуже вдячний йому за те. Він гладив його по голові й казав:
— Маєш рацію, Кареніне, саме цього я від тебе й чекав. Якщо не можу впоратися сам, ти повинен мені допомогти.
Та навіть із допомогою Кареніна не зміг він зробити Терезу щасливою. Це стало зрозуміло днів за десять після окупації його країни російськими танками. То був серпень 1968 року; директор клініки в Цюриху, з яким Томаш познайомився під час міжнародної конференції, щодня телефонував йому зі Швейцарії. Він боявся за Томаша й умовляв його виїхати, обіцяючи роботу у своїй лікарні.
12
Томаш майже без вагань відхилив пропозицію швейцарського лікаря, і зробив він це задля Терези. Йому здавалося, що вона не захоче виїхати. Втім, перші сім днів окупації Тереза перебувала в якомусь трансі, що радше скидався на щастя. Вешталася вулицями з фотоапаратом і роздавала іноземним журналістам негативи, за які вони мало не чубилися. Якось була геть розперезалася і почала фотографувати офіцера, що цілився з револьвера у демонстрантів, її затримали й запроторили на ніч у російську комендатуру. Погрожували розстріляти, але, щойно вийшовши на волю, вона повернулася на вулицю і знову взялася фотографувати.
Тим-то і здивувався Томаш, коли десятого дня окупації вона сказала:
— Послухай, а чому ти не хочеш їхати до Швейцарії?
— А чому я повинен туди їхати?
— Бо тут із тобою можуть розправитися.
— А з ким вони не можуть розправитися? — махнув рукою Томаш. — Але скажи: ти могла б жити за кордоном?
— А чом би й ні?
— Я думав собі: невже ти могла б покинути цю країну, після того як ладна була віддати життя за неї?
— Відколи повернувся Дубчек, усе змінилося.
І то була правда: загальна ейфорія тривала тільки перші сім днів окупації. Чеських урядовців, наче якихось злочинців, заарештувала російська армія, ніхто не знав, де вони перебувають, усі боялися за їхнє життя, і ненависть до росіян п’янила, наче вино. То було запаморочливе свято ненависті. Чеські міста рясніли тисячами написаних від руки гасел, в’їдливими епіграмами, віршами, карикатурами на Брежнєва з його військом, з яких усі кепкували, наче зі зграї неграмотних мартоплясів. Та жодне свято не може тривати вічно. Упродовж того часу росіяни змусили затриманих представників чеського народу підписати компроміс із Москвою. Дубчек повернувся з тією угодою до Праги і прочитав її по радіо. Ті шість днів ув’язнення так виснажили його, що він насилу міг промовляти, затинався і задихався, робив під час промови паузи, які тривали майже по пів хвилини.
Компроміс порятував країну від найгіршого: від розстрілів і масового вивезення до Сибіру, що їх так усі боялися. Та відразу ж стало зрозуміло й інше: Чехія повинна стати навколішки і скоритися переможцеві. Тепер і вона буде затинатися, бекати й хапати ротом повітря, як ото робив Александер Дубчек. Святу настав край. Почалися будні приниження.
Тереза пояснила все це Томашеві, й він знав, що то правда, та за цією правдою ховалася ще й інша, засаднила причина, що змушувала Терезу покинути Прагу: у минулому вона не була щаслива.
Найліпші дні її життя припали на ту пору, коли вона фотографувала російських вояків на вулицях Праги й наражалася на небезпеку. Тоді телесеріал її марень урвався, й уночі вона спала спокійно. Росіяни принесли їй на своїх панцерниках гармонію. Тепер, коли свято добігло кінця, вона знову почала боятися своїх ночей і хотіла втекти від них. Зрозуміла, що бувають обставини, коли можна почуватися сильною і задоволеною життям, тож хотіла виїхати за кордон, сподіваючись знайти їх там.
— А тебе не турбує, — запитав Томаш, — що Сабіна теж емігрувала до Швейцарії?