Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 40)

13

Джерело кічу — це категорична згода з буттям.

Але що є основою буття? Бог? Людство? Боротьба? Чоловік? Жінка?

Скільки поглядів на цю проблему, стільки й кічів: католицький кіч, протестантський, юдейський, комуністичний, фашистський, демократичний, феміністичний, європейський, національний, інтернаціональний.

Відколи сталася Французька революція, Європа розкололася на дві половини: одних почали прозивати лівими, других — правими. Практично неможливо визначити в обсязі цього поняття тих і тих за теоретичними принципами, яких вони дотримуються. Нічого дивного тут нема: політичні рухи базуються не на раціональному ґрунті, а на уявленнях, образах, словах і архетипах, що в сукупності й витворюють той чи той політичний кіч.

Ідея Великого Походу, яка так вабила Франца, була політичним кічем, що об’єднував ліві сили всіх часів і всіх напрямків. Великий Похід — це величавий рух уперед, рух до братерства, справедливості, щастя і, попри всі перепони, навіть далі, адже задля того, щоб це був Великий Похід, потрібні перепони.

Диктатура пролетаріату чи демократія? Заперечення суспільства споживання чи зростання виробництва? Гільйотина чи скасування смертної кари? Усе це не має значення. Лівака робить ліваком не та чи та теорія, а його здатність зробити так, щоб будь-яка теорія стала складовою частиною того кічу, що раніше звався Великим Походом.

14

Франц, звісно ж, не був людиною кічу. Ідея Великого Походу відігравала в його житті майже таку саму роль, як і в Сабіниному сентиментальна пісенька про два освітлених вікна. За яку політичну партію він голосував? Боюся, він зовсім не голосував і в день виборів волів радше піти на прогулянку в гори. Це не означає, що Великий Похід перестав його хвилювати. Адже це так добре — мріяти, що ти йдеш разом із натовпом у поході, що триває вже цілі століття, і Франц ніколи не забував ту мрію.

Якось приятель зателефонував йому з Парижа. Друзі влаштовували похід до Камбоджі й запрошували його податися з ними.

За тієї пори Камбоджа вже зазнала громадянської війни, американських бомбувань, шаленства місцевих комуністів, які на п’яту частку скоротили населення цієї маленької країни, та ще й на довершення її окупував сусідній В’єтнам, що був натоді васалом Росії. У Камбоджі лютував голод, і люди вмирали без медичної допомоги. Міжнародні медичні організації вже кілька разів просили дозволу відвідати країну, та в’єтнамці відмовляли їм. Отож чільні західні інтелектуали вирішили організувати похід до камбоджійського кордону і завдяки тому великому спектаклю, що відбудеться на очах у всього світу, домогтися, щоб лікарів пустили до окупованої країни.

Друг, що телефонував Францові, був один із тих, з ким він колись прямував у колоні вулицями Парижа. Спершу Франца захопила та пропозиція, та потім він помітив погляд, який кинула на нього студентка у великих окулярах. Вона сиділа напроти нього у кріслі, й очі її за шкельцями великих окулярів здавалися ще більшими. Франц відчув, що ті очі благають його не їхати. Він перепросив і сказав, що відмовляється.

Та коли поклав слухавку, то пошкодував. Авжеж, він здався на благання своєї земної любові, але знехтував небесною. Хіба Камбоджа не те саме, що Сабінина батьківщина? Адже її окупували комуністи зі сусідньої країни! Таж на неї опустився тяжкий кулак Росії! Йому раптом здалося, ніби той майже забутий приятель зателефонував йому з таємничої Сабіниної вказівки. Небесні створіння усе знають і все бачать. Якщо він візьме участь у цім поході, Сабіна побачить його і втішиться. Вона зрозуміє, що він лишився вірний їй.

— Ти дуже гніватимешся на мене, якщо я таки поїду туди? — запитав він подругу в окулярах, яка шкодувала за кожним днем без нього, але не наважувалася йому перечити.

За кілька днів по тому він уже сидів у великому літаку в паризькому аеропорту. Поміж пасажирами було два десятки лікарів у супроводі п’ятдесятьох інтелектуалів (викладачів, письменників, депутатів, співаків, акторів і міських голів), а також чотирьох сотень журналістів і фотографів.

15

Літак приземлився у Бангкоку. Чотириста сімдесят лікарів, інтелектуалів і журналістів зібралися у великій залі міжнародного готелю, де їх чекали вже інші лікарі, актори, співаки і філологи, яких теж супроводжували сотні журналістів, озброєних записниками, магнітофонами, фотоапаратами і камерами. У глибині зали була естрада, і на тій естраді стояв довгий стіл, за яким сиділо десятків зо два американців, що вже почали керувати зборами.

Французькі інтелектуали, до яких долучився Франц, почувалися приниженими, наче вони опинилися на узбіччі. Похід до Камбоджі був їхньою ідеєю, аж тут з’явилися ці американці й, наче так і годилося, узяли все до своїх рук, та ще й розмовляли англійською, навіть не замислюючись над тим, що француз чи данець може не розуміти їх. Звісно ж, данці давно вже забули, що колись були нацією, тож французи єдині з-поміж усіх європейців заявили протест. Як принципові люди, вони не захотіли протестувати англійською і звернулися до американців, які сиділи за столом, своєю рідною мовою. Не второпавши ні слова з того, що їм казали, американці відреагували на їхній виступ тільки чемними і ствердними усмішками. Урешті французи не мали іншої ради, як висловити їхні претензії англійською. «Чому на цих зборах розмовляють лише англійською? Адже тут є й французи!»

Американців страшенно здивувало це чудернацьке зауваження, та вони не переставали усміхатися й вирішили урешті, що всі виступи будуть перекладатися. Довго шукали перекладача, щоб ті збори могли тривати далі. А оскільки вирішили, що кожну фразу потрібно промовляти спершу англійською, а потім французькою, то збори тривали удвічі довше, навіть більше, ніж удвічі, тому що всі французи володіли англійською і весь час перебивали перекладача, поправляли його і сварилися з ним за кожне слово.

Апогеєм зборів була поява на естраді американської зірки. З такої нагоди до зали поприбігали інші фотографи й телеоператори, і кожнісіньке слово, яке промовила та зірка, супроводжувалося клацанням фотоапаратів. Акторка говорила про страждання дітей, про варварство комуністичної диктатури, про право людини на безпеку, про загрозу для традиційних цінностей цивілізованого суспільства, про індивідуальну свободу і про президента Картера, який глибоко переймався тим, що коїлося в Камбоджі. Останні слова вона виголосила зі сльозами.

Тієї миті підвівся молодий французький лікар із рудими вусами і почав лементувати:

— Ми приїхали сюди, щоб рятувати вмираючих, а не славити президента Картера! Ця демонстрація не повинна виродитися у цирк американської пропаганди! Ми прибули сюди не задля того, щоб протестувати проти комунізму, а щоб лікувати хворих!

Решта французів долучилася до вусатого лікаря. Перекладач перелякався й не зважувався перекладати, що вони там торочать. Як і нещодавно, американці дивилися на них з естради, приязно усміхаючись, а кілька навіть кивало головами. Одному спало на думку підняти угору кулак, бо він знав, що європейці завжди так роблять, коли їх охоплює колективна ейфорія.

16

Як сталося, що ліві інтелектуали (рудовусий лікар був із них) погодилися виступити проти інтересів комуністичної країни, тоді як комунізм досі був невід’ємною частиною лівиці?

Коли злочини країни, яку охрестили Радянським Союзом, прибрали надто вже скандального характеру, представники лівого руху опинилися перед дилемою: або ж плюнути на минуле життя і відмовитися від походу, або (з більшими чи меншими сумнівами) вважати Радянський Союз однією з перепон у Великому Поході й рухатися далі.

Я вже казав: лівицю лівицею робить кіч Великого Походу. Ідентичність кічу визначається не політичною стратегією, а образами, метафорами, словником. Отож можна перенести звичку і рухатися проти інтересів комуністичної країни. Але слова неможливо замінити іншими словами. Можна, звісно, погрожувати кулаком в’єтнамській армії. Проте не можна вигукувати до неї: «Геть комунізм!» — бо це гасло ворогів Великого Походу і той, хто не хоче втратити лице, мусить залишатися вірним чистоті свого кічу. Кажу це не задля того, щоби пояснити непорозуміння французького лікаря з американською зіркою, яка від свого егоцентризму гадала, що стала жертвою мізоґінії чи заздрощів. Насправді француз виявив тонке естетичне чуття: слова «президент Картер», «наші традиційні цінності», «варварство комунізму» належали до американського кічу і не мали нічого спільного з кічем Великого Походу.

17

Наступного дня уранці вони посідали в автобуси, щоб проїхати весь Таїланд до камбоджійського кордону. Увечері добилися до маленького селища, де для них уже підготували хатини, зведені на палях. Страшенні річкові повені змушували людей жити нагорі, а внизу, попід палями, рохкали свині. Франц спав у хаті разом із чотирма іншими університетськими викладачами. Знизу крізь сон долинало поросяче кувікання, а поруч хропів славетний математик.

Уранці всі знову посідали в автобуси. За два кілометри від кордону рух було заборонено. Залишалася вузька дорога, що провадила до прикордонного посту, який охороняли військові. Автобуси зупинилися. Вийшовши з них, французи побачили, що американці знову випередили їх і вже стояли на чолі колони. То була непроста ситуація. Знову погукали перекладача, спалахнула сварка. Урешті дійшли компромісу: американець, француз і камбоджійський перекладач стали на чолі колони. Потім ішли лікарі, а за ними всі інші; американська акторка лишилася у хвості. Дорога була вузенька, обабіч мінні поля. Щохвилини колона натрапляла на завади: два бетонні блоки з колючим дротом зверху. Довелося йти вервечкою.