Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 39)
Ті слова були не просто виявом радості від того, що дітлахи біжать, а трава росте, а й того, що він розуміє жінку, яка приїхала з комуністичної країни, де, як певен був той сенатор, трава не росте і діти не бігають.
Але Сабіна тієї миті уявила собі, як сенатор стоїть на трибуні на майдані у Празі. На його обличчі була точнісінько така усмішка, яку очільники комуністичної держави адресували з висоти їхніх трибун так само усміхненим громадянам, які прямували колонами повз ті трибуни.
8
Звідки знав сенатор, що діти означають щастя? Хіба він заглядав у їхні душі? А що як, зникнувши з поля зору, троє з них накинулися на четвертого і заходилися лупцювати його?
У сенатора був лише один аргумент на користь того твердження: його почуття. Коли промовляє серце, розумові не годиться заперечувати. У царстві кічу панує диктатура серця.
Звісно, почуття, що породжують кіч, може поділяти величезна кількість людей. Тим-то кіч не може ґрунтуватися на незвичайній ситуації, він оперує ключовими образами, закарбованими в людській свідомості: невдячна донька, покинутий батько, діти, які біжать моріжком, зрада батьківщини, згадка про перше кохання.
Кіч потроху витискає дві сльози зворушення. Перша сльоза наче каже: так гарно, коли дітки біжать моріжком!
Друга каже: так гарно разом з усім людством розчулюватися дітками, які біжать собі моріжком!
Оця друга сльоза і спричиняється до того, що кіч стає кічем.
Братерство людей на землі можливе тільки на основі кічу.
9
Найліпше знають це політики. Угледівши десь поблизу фотоапарат, вони кидаються до першої-ліпшої дитини, хапають її на руки і цілують у щоку. Кіч — це естетичний ідеал усіх політиків, усіх партій і всіх політичних рухів.
У суспільстві, де співіснує декілька політичних течій і внаслідок цього вплив їхній або ж анулюється, або обмежується, можна ще менш чи більш уникнути інквізиції кічу; індивід може зберегти свою неповторність, а мистець створити несподіваний твір. Але там, де всю владу загарбала єдина політична партія, людина від самого початку опиняється в царстві
З цього погляду, те, що називають ГУЛАГом, можна розглядати як помийницю, куди тоталітарний кіч скидає свої відходи.
10
Перші десять років, що минули від Другої світової війни, були найстрашнішою порою сталінського терору. За якусь дрібницю тоді заарештували Терезиного батька і вигнали з рідної домівки десятирічну дівчинку. Сабіні було натоді двадцять років, вона навчалася в Академії мистецтв. Викладач марксизму пояснював на лекціях славетну тезу соціалістичного мистецтва: радянське суспільство сягнуло такого високого рівня розвитку, що засадничий конфлікт полягає вже не поміж добром і злом, а поміж добрим і ще ліпшим. Лайно (тобто те, що за суттю своєю неприйнятне) може існувати лише «з того боку» (наприклад, в Америці) і лише звідти як чужорідне явище (наприклад, у вигляді шпигунів) може просягати у світ «доброго і ще кращого».
І справді, за тієї жорстокої пори радянські фільми, що заполонили всі глядацькі зали кінотеатрів у комуністичних країнах, були просякнуті винятковою невинністю. Найсерйозніший конфлікт, що міг виникнути поміж двома росіянами, полягав у любовному непорозумінні: він гадав, що вона не кохає його, а вона гадала те саме. Урешті вони обіймаються і плачуть від щастя.
Сьогодні ці фільми зазвичай трактують так: вони змальовували комуністичний ідеал, тоді як дійсність була набагато похмуріша.
Сабіна обурювалася таким трактуванням. Коли вона уявляла собі, що світ радянського кічу міг стати реальністю і вона мусила б жити там, її аж трясло всю. Вона без вагань воліла жити за реального комуністичного режиму, навіть із переслідуваннями і чергами по м’ясо. За дійсного комуністичного режиму можна було жити. А у світі втіленого комуністичного ідеалу, у світі усміхнених телепнів, з якими вона не могла б обмінятися жоднісіньким словом, вона сконала б від жаху за тиждень.
Як на мене, відчуття, яке викликав у Сабіни радянський кіч, було споріднене з тим жахом, якого зазнавала Тереза у сні, де їй доводилося ходити довкола басейну разом із голими жінками і співати радісних пісень. У басейні плавали трупи. Не було там жодної жінки, з якою Тереза могла б перекинутися словом, у якої можна було б запитати щось. Замість відповіді вона почула б наступний куплет пісні. Жодної людини там не було, якій вона могла б навіть моргнути крадькома. Ті жінки відразу донесли б на неї чоловікові, що стояв у кошику над басейном, щоб він застрелив її.
Терезин сон розкриває справжню функцію кічу: кіч — це укривало, що приховує смерть.
11
У царстві тоталітарного кічу відповіді відомі наперед і не допускають нових запитань. З цього випливає, що справжній суперник тоталітарного кічу — людина, яка ставить запитання. Запитання — це той ніж, який розтинає помальоване полотно декорацій, щоб поглянути, що ж криється за ним. Так Сабіна пояснила Терезі свої полотна: на передньому плані зрозуміла брехня, а на задньому — незбагненна правда.
Але ті, хто бореться з режимами, які називаються тоталітарними, не можуть боротися з ними запитаннями та сумнівами. Вони теж потребують певності і простеньких істин, що їх би зрозуміло найбільше людей і які б викликали колективні сльози розчулення.
Якось один політичний рух організував виставку Сабіниних полотен у Німеччині. Сабіна взяла до рук каталог: її світлину перекреслювали ряди колючого дроту. Усередині вона прочитала свою біографію, що скидалася на житіє святої великомучениці. Вона страждала, боролася з несправедливістю, мусила покинути загарбану батьківщину і далі боролася. «Своїми полотнами вона бореться за щастя», — промовляла остання фраза.
Вона запротестувала, та її не зрозуміли.
Хіба неправда, що комунізм переслідує сучасне мистецтво?
Вона розлючено відказала:
— Мій ворог — не комунізм, а кіч!
Відтоді вона оточила свою біографію містифікаціями і згодом, опинившись в Америці, навіть приховувала, що вона чешка. То було відчайдушне намагання втекти від кічу, на який люди хотіли перетворити її життя.
12
Вона стояла перед мольбертом із незавершеним полотном. Позад неї сидів у кріслі старий добродій і стежив за кожним мазком її пензля.
Потім глянув на годинник.
— Гадаю, пора вечеряти, — сказав він.
Сабіна поклала палітру і пішла до ванної вмитися. Чоловік устав з крісла й нахилився, щоб узяти ціпок біля столу. Двері майстерні виходили простісінько на моріжок. Западала ніч. З другого боку, метрів за двадцять, стояв білий дерев’яний дім, на першому поверсі світилися вікна. Сабіна розчулилася, угледівши ті два вікна, що світилися у сутінках.
Усе своє життя вона казала, що її ворог — це кіч. Але хіба не носить вона його й сама в глибині своєї душі? Її кіч — це гармонійний, лагідний образ мирної домівки, де була любляча матінка і мудрий татусь. Цей образ виник у неї після смерті батьків. Оскільки життя її відрізнялося від тієї втішної мрії, вона тим більш чутлива була до її чарів, тим більше зволожувалися її очі, коли по телевізору, в мелодрамі, вона бачила, як невдячна донька обіймала покинутого батька, а в темряві світилися вікна будинку, де мешкала щаслива родина.
З тим старим добродієм вона познайомилася у Нью-Йорку. Він був заможний і любив живопис. Мешкав у провінції, в селі, у своїй віллі, з дружиною того самого віку. Перед будинком на території маєтку була стара стайня. Той чоловік звелів улаштувати в ній майстерню, запросив Сабіну й відтоді сидів там і стежив, як вона пише картину.
Тепер вони ще й вечеряють разом. Дружина називає Сабіну «моя доця», та за всіма ознаками складається радше навпаки: Сабіна тут була наче мати з двома дітьми, що чіпляються за її спідницю, захоплюються нею і ладні були б слухатися її в усьому, якби вона захотіла орудувати ними.
Невже на схилі віку вона знайшла батьків, від яких утекла ще юною? Невже знайшла дітей, яких у неї ніколи не було?
Вона добре знала, що це омана. Її перебування в цих стареньких людей було тільки тимчасовою зупинкою. Старий добродій серйозно нездужає, і його дружина, лишившись на світі без нього, перебереться до сина в Канаду. Сабіна знову піде шляхом зрад, і в нестерпній легкості буття у глибинах її душі звучатиме кумедна сентиментальна пісенька, де йтиметься про два освітлених вікна, за якими мешкає щаслива родина.
Та пісенька зворушує її, але вона не сприймає тих емоцій поважно. Знає, що ця пісенька — лише красива облуда. Коли кіч визнають облудою, він опиняється у просторі не-кічу. Тоді він утрачає свою авторитарну владу й у своїй зворушливості має вигляд будь-якої іншої людської слабості. Нікого з нас не можна назвати надлюдиною, тож ніхто не може цілком ухилитися від кічу. Хоч яку зневагу він викликає у нас, кіч є частиною людської долі.