Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 41)
За п’ять метрів попереду Франца йшов славетний німецький поет і поп-співак, який написав дев’ятсот тридцять пісень про мир і проти війни. На довгій тичці він ніс білий прапор, що пречудово личив його густій темній бороді і вигідно вирізняв його серед решти учасників.
Фотографи і телеоператори гасали туди й сюди попід довгою колоною. Вони клацали і дзижчали апаратами, вибігали вперед, зупинялися, відступали, присідали, потім знову вибігали вперед. Вряди-годи вони вигукували ім’я якоїсь знаменитості, чоловіка чи жінки; ті несамохіть озиралися, і тієї миті їх знімали.
18
У повітрі висіло щось невідворотне. Люди сповільнювали ходу й озиралися.
Американська кінозірка, яка пленталася позаду колони, вирішила, що годі вже терпіти це приниження, й узялась атакувати. Це було наче під час перегонів із дистанцією в п’ять кілометрів, коли бігун, який заощаджує сили, тримаючись позад усіх учасників, урешті виривається вперед і обганяє конкурентів.
Чоловіки ніяково всміхалися й одступали вбік, щоб славетна спринтерка здобула перемогу, та жінки почали репетувати:
— Ану в ряд, у ряд! Ця хода не для кінозірок задумана!
Акторка не злякалася і гнала далі, а за нею мчало п’ятеро фотографів і двоє телеоператорів.
Одна французка, викладачка лінгвістики, вхопила акторку за руку і сказала (страшенно каліченою англійщиною):
— Тут ідуть лікарі, щоб рятувати смертельно хворих камбоджійців. Це не шоу для кінозірок!
Викладачка лінгвістики стиснула її зап’ястя наче обценьками, і бідолашна кінозірка не могла видертися.
Акторка сказала (пречудовою англійською):
— Що ви оце торочите! Я вже брала участь у сотнях походів! Скрізь потрібні були кінозірки! Це наша робота! Наш моральний обов’язок!
— Лайно, — сказала викладачка лінгвістики (пречудовою французькою).
Американська кінозірка зрозуміла те й облилася сльозами.
— Отак і стійте, — сказав телеоператор і став перед нею навколішки.
Акторка дивилася в об’єктив; її щоками котилися сльози.
19
Викладачка лінгвістики врешті випустила зап’ястя американської кінозірки. Німецький співак із темною бородою і білим прапором вигукував ім’я акторки.
Кінозірка ніколи не чула про того співака, але цієї миті приниження вона була чуйна до будь-яких виявів симпатії, тож підбігла до нього. Поет-співак узяв держак прапора у ліву руку, а правою обняв її за плечі.
Фотографи і телеоператори плигали довкола акторки і співака. Славетний американський фотограф хотів узяти в об’єктив їхні обличчя і прапор, та це нелегко було зробити через довгий держак. Він позадкував на узбіччя і наступив на міну. Гримнув вибух, і його тіло розлетілося на шматки, обіллявши кривавим дощем усю європейську інтелігенцію.
Співак з акторкою так перелякалися, що завмерли на місці. Потім звели очі й глянули на прапор. Він був геть заляпаний кров’ю. Спершу те видовисько ще дужче їх налякало. Потім вони почали поглядати на прапор і врешті усміхнулися. Їх охопили чудернацькі й досі незнані гордощі, адже прапор, що вони тримали в руках, був освячений кров’ю. Вони знову рушили в похід.
20
Кордон пролягав маленькою річечкою, та її годі було побачити за високою стіною заввишки з півтора метра, складеною з мішків із піском, за якою могли ховатися таїландські стрільці. Та стіна уривалася лише в одному місці, там, де через річку був перекинутий міст. Ніхто не повинен був і ногою ступати на той міст. Потойбіч річки зачаїлися вояки з окупаційної в’єтнамської армії, та так, що їх і видно не було. Їхні позиції були добряче замасковані. Втім, не виникало ніякого сумніву, що невидимі в’єтнамці відразу відкриють вогонь, щойно хтось спробує перейти мостом.
Учасники ходи підійшли до стіни і зіп’ялися навшпиньки. Франц припав до шпарини поміж лантухами і спробував щось розгледіти. Але не встиг, бо його відразу ж відіпхнув фотограф, який, либонь, вважав, що має більше право зайняти те місце.
Він обернувся. Семеро фотографів сиділо в густому листі самотнього дерева, скидаючись на зграю тлустих круків, які дивилися на протилежний берег.
Тієї миті перекладач, який стояв на чолі колони, притулив до рота гучномовець і почав кричати кхмерською, звертаючись до того берега: мовляв, тут лікарі, вони вимагають, щоб їх допустили на камбоджійську територію для надання медичних послуг; їхня діяльність не має нічого спільного з політичним втручанням; вони керуються лише турботою про людське життя.
Відповіддю з протилежного берега було цілковите, мовчання. Таке цілковите, що всіх охопив страх. Тільки клацання фотоапаратів лунало у тій тиші, що скидалося на щебетання екзотичних пташок.
У Франца раптом з’явилося відчуття, що Великий Похід добігає краю. Межі тиші стиснулися довкола Європи, і той простір, де здійснювався Великий Похід, став тепер маленькою естрадою посеред планети. Натовпи, що так юрмилися колись біля тої естради, давно вже зникли, і Великий Похід тривав на самоті й без глядачів. Так, думав собі Франц, Великий Похід триває попри байдужість світу, але він став нервовий, гарячковий: учора проти американської окупації В’єтнаму, сьогодні проти в’єтнамської окупації Камбоджі, вчора за Ізраїль, сьогодні за палестинців, учора за Кубу, сьогодні проти Куби, завжди проти Америки; щоразу проти убивств і щоразу за підтримку інших убивств; Європа іде, й щоб устигати за перебігом подій і не пропустити жодної, її хода знай прискорюється, а сцена дедалі звужується, аж настане такий день, коли вона перетвориться на крапку без розміру.
21
Перекладач знову прокричав той заклик у мегафон. Як і першого разу, їм відповіла тільки страшенна, нескінченно байдужа тиша.
Франц знай дивився. Те мовчання з другого берега було для нього мов ляпас. Навіть співак із білим прапором і американська кінозірка збентежилися і завагалися.
Франц раптом збагнув, які вони всі комічні, та усвідомлення цього не віддалило його від решти учасників ходи, він відчув величезну любов до них, оту, що почувають до людей, яких засудили до смерті. Так, Великий Похід добігає краю, але хіба це причина для Франца, щоб зрадити його? Хіба не добігає краю і його життя? Хіба ж можна кепкувати з ексгібіціонізму тих, хто супроводжує до кордону сміливих лікарів? Що ж іще можуть ці люди, як не розігрувати виставу? Хіба ж вони мають ліпший вибір?
Франц має рацію. Я думаю про журналіста, який організував у Празі кампанію збору підписів за амністію політичних в’язнів. Він добре знав, що та кампанія нітрохи не допоможе в’язням. Її справжньою метою було не звільнити в’язнів, а засвідчити той факт, що ще є люди, які не бояться. Те, що він робив, скидалося на виставу, але іншої змоги він не мав. Не було у нього вибору поміж дією і виставою. Вибір у нього був тільки один: давати виставу чи не давати. Існують такі обставини, коли людина
Франц побачив, як його друг зі Сорбонни звів угору кулак, погрожуючи мовчанню потойбіч річки.
22
Перекладач утретє прокричав у гучномовець свій заклик.
І цього разу відповіло йому мовчання, а Францова тривога переросла в шал. Він був за кілька метрів од мосту, що відокремлював Таїланд від Камбоджі, і його охопило бажання кинутися на той міст, жбурнути в небо страшенну лайку і померти під звуки стрілянини.
Це Францове бажання дещо нам нагадує; авжеж, нагадує воно нам Сталінового сина, який біг, щоб кинутися на колючий дріт під напругою, бо не міг витерпіти того, що полюси людського буття зближуються так, аж торкаються один одного, тож більше немає різниці поміж величним і ницим, поміж янголом і мерзотником, поміж Богом і лайном.
Франц не міг визнати, що слава Великого Походу зводиться до кумедного марнославства людей, які йдуть у ньому, й що гучний гамір європейської історії зникає в нескінченній тиші, тож уже немає ніякої різниці поміж історією і тишею. Йому кортіло кинути своє життя на шальку терезів, аби лише довести, що Великий Похід важить більше, ніж лайно.
Але такого неможливо довести. На шальці терезів було лайно, син Сталіна кинув на другу шальку своє тіло, але терези і не ворухнулися.
Замість того щоб піти на смерть, Франц похнюпився й попростував разом із вервечкою інших учасників, щоб зайняти своє місце в автобусі.
23
Усі ми любимо, щоб на нас дивилися. Усіх нас можна поділити на три категорії згідно з тим, під якими поглядами хотіли б ми жити.
Перша категорія прагне поглядів нескінченної кількості безіменних очей, інакше кажучи, поглядів публіки. Це випадок німецького співака й американської кінозірки, а також і журналіста з підборіддям калошею. Він звик до читачів, і коли росіяни заборонили його тижневик, журналісту здалося, наче він опинився у стократ розрідженому повітрі. Ніщо не могло замінити йому поглядів невидимих очей. Він уже відчув, ніби задихається, аж якось зрозумів, що за кожним його кроком стежить поліція, прослуховує його телефонні розмови і навіть фотографує на вулицях. Виявляється, скрізь супроводжували його безіменні очі, й він міг знову дихати! Театральним тоном промовляв він до мікрофонів, що були вмонтовані у стіні. У поліції він віднайшов утрачену публіку.