Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 38)

Вигукуючи до неба брудну російську лайку, він кинувся на колючий дріт під високою напругою, яким був обгороджений табір. І доскочив свого. Його тіло, якому більше ніколи не судилося каляти вбиральні для англійців, повисло на колючій огорожі.

2

У Сталінового сина життя було не з легких. Батько породив його з жінкою, про яку достеменно відомо, що він її врешті застрелив. Отож молодий Сталін був заразом і сином Бога (адже батька його вшановували як Бога), і сином, якого Бог прокляв. Люди остерігалися його з двох причин: він міг зашкодити їм своєю владою (все ж таки це був син Сталіна), та й дружбою теж (замість лихого сина батько міг покарати його друга).

Прокляття й стан привілейованості, щастя й нещастя — ніхто на світі так конкретно, як Сталінів син, не відчув, наскільки ці дві протилежності переплутані між собою і яка вузька межа, що ділить ці два полюси людського буття.

На самому початку війни його взяли в полон німці, й у таборі інші полонені, що належали до нації, яка завжди видавалася йому незбагненною внаслідок її замкненості, обвинуватили його в неохайності. Його, який ніс на своїх плечах найвищу драму, що її тільки можна собі уявити (адже він був син Бога і водночас грішний янгол), судять тепер не за шляхетні вчинки (у стосунку з Богом і янголами), а за лайно? Невже така запаморочливо близька відстань від найвеличнішої до найпрозаїчнішої драми?

Запаморочливо близька? То близькість така запаморочлива?

Авжеж. Коли Північний полюс наближається до Південного і майже торкається його, планета зникає і людина опиняється в порожнечі, від якої голова іде обертом і кортить кинутися вниз.

Якщо прокляття й привілейованість — те саме, якщо немає ніякої різниці поміж шляхетним і ницим, якщо Божого сина можна судити за лайно, то людське існування губить свої виміри і стає нестерпною легкістю. Тоді син Сталіна кидається на дроти під високою напругою, щоб жбурнути своє тіло на чашу терезів, яке жалюгідно висить у небі, злетівши туди від нескінченної легкості світу, що втратив свої виміри.

Син Сталіна віддав своє життя за лайно. Проте смерть за лайно — це не абсурдна смерть. Німці жертвували своїм життям за розширення територій імперії на схід, росіяни вмирали за те, щоб їхня країна розширювалася на захід, — авжеж, усі вони померли за дурницю, і їхня смерть позбавлена сенсу і взагалі будь-якої ваги. Зате смерть Сталінового сина — це єдина метафізична смерть у загальній нісенітності війни.

З

Ще дитиною я гортав Старий Заповіт у переказі для дітей, з ілюстраціями Густава Доре, й бачив там Бога, що сидів на хмарі. То був уже старий чоловік, з очима, носом, довгою бородою, і я думав собі, що як у нього є рот, то він мусить їсти. А якщо він їсть, то повинен мати і тельбухи. Але ця думка відразу ж перелякала мене, адже, хоч я і був із родини атеїстів, все ж таки відчував, що це блюзнірство — думати, ніби в Бога є тельбухи.

Не маючи ніякої богословської підготовки, ще в дитячому віці, я самостійно збагнув, що Бог несумісний із лайном, а отже, засаднича теза християнської антропології про те, що людина створена за образом Божим, досить хистка. Одне з двох: або ж людина створена за образом Божим і його подобою, і тоді в Бога є тельбухи, або ж у Бога нема тельбухів і людина не схожа на нього.

Давні гностики переймалися цим так само, як і я у п’ять років. Щоб розв’язати цю кляту проблему, великий майстер гностики Валентин у II столітті казав, що Ісус «їв, пив, але не випорожнявся».

Лайно — ще гостріша богословська проблема, ніж зло. Бог дав людині волю, і можна припустити, що він не відповідає за злочини проти людяності. Та відповідальність за лайно лежить цілком на тому, хто створив людину.

4

Святий Ієронім у IV столітті категорично заперечував думку про те, що Адам із Свою злягалися в раю. Славетний богослов IX століття Іоанн Скот Еріуґена, навпаки, припускав таке. Та, на його думку, Адам міг піднімати свій член майже так, як ото піднімають руку чи ногу, тобто коли хотів і як хотів. Не вбачаймо за цією думкою вічної мрії чоловіка, якого лякає безсилля. Ідея Скота Еріуґени має інше значення. Якщо чоловічий член може вставати з простого вольового веління, з цього випливає, що можна обійтися без збудження. Фалос устає не тому що він збуджений, а тому що йому звеліли. Цей великий богослов вважав, що з раєм несумісні не коїтус і втіха, а саме збудження. Зазначмо для себе: в раю існувала втіха, але збудження не існувало.

У розмислах Скота Еріуґени можна знайти ключ до богословського виправдання (чи радше теодицеї) лайна. Поки людині дозволялося залишатися в раю, вона (так само, як Ісус, згідно з теорією Валентина) або ж не випорожнялася, або, що більш правдоподібно, не розглядала те лайно як щось нечисте. Вигнавши людину з раю, Бог відкрив їй, що природа людська мерзенна, а також дав їй відчуття огиди. Людина почала приховувати те, що викликало в неї сором, та коли вона зняла те укривало, її засліпило потужне сяєво. Отож відкривши мерзенне, вона відкрила і збудження. Без лайна (у прямому і переносному значенні цього слова) статева любов не була б такою, якою вона знайома нам: із шаленим калатанням серця і засліпленням усіх чуттів.

У третій частині цього роману я вже писав, як напівгола Сабіна стоїть у котелку поруч із вбраним Томашем. Але була одна подробиця, яку я приховав. Поки вона розглядала себе у дзеркало і збуджувалася від комічності тієї ситуації, зненацька їй спало на думку, що Томаш посадить її на унітаз, отаку, як вона зараз є, у котелку, і вона випорожнятиметься у його присутності. Серце її страшенно закалатало, і вона повалила Томаша на килим; а ще за мить уже вищала з утіхи.

5

Суперечки поміж тими, хто каже, що світ створив Бог, і тими, хто вважає, що вони з’явилися самі, стосуються того, що виходить за межі нашого розуміння і досвіду. Значно реальніша різниця поміж тими, хто сумнівається у бутті як такому, що було дане людині (немає значення, як і ким), і тими, хто беззастережно його приймає.

За всіма цими європейськими віруваннями, хоч релігійними, хоч політичними, стоїть перша глава Буття, з якої випливає, що світ створений таким, який він і є, що буття — це добре, а отже, потрібно розмножуватися. Назвімо це основне вірування категоричною згодою з буттям.

Ще донедавна слово «лайно» заступали крапочки, проте робили це не з моральних міркувань. Не слід казати, що лайно аморальне! Незгода з лайном має метафізичний характер. Дефекація є щоденний доказ неприйнятності Творця. Одне з двох: або лайно прийнятне (і тоді нема чого зачинятися у вбиральні!), або ж нас із вами створили у спосіб, який неможливо прийняти.

Звідси випливає, що категорична згода з буттям передбачає естетичний ідеал світу, в якому лайно заперечується і кожен поводиться так, наче його узагалі не існує. Цей естетичний ідеал називається кіч.

Це німецьке слово виникло в середині сентиментального XIX століття й відтоді поширилося у всіх мовах. Проте часте використання знівечило його первісний метафізичний зміст: кіч за своєю суттю є цілковите заперечення лайна; як у буквальному сенсі, так і в переносному: кіч вилучає зі свого поля зору все, що за своєю суттю неприйнятне в людському існуванні.

6

Перший внутрішній Сабінин бунт проти комунізму мав не етнічну, а естетичну конотацію. Огиду викликала в неї не стільки мерзенність комуністичного світу (замки, які перетворили на хліви), як ота машкара краси, яку надівав на себе той світ, інакше кажучи, комуністичний кіч. Моделлю того кічу було свято, що називалося Перше травня.

Вона бачила процесії з нагоди Першого травня, коли люди ще були повні ентузіазму або ж намагалися вдавати таких. Жінки були вбрані у червоні, білі або блакитні блузки, і з балконів та вікон видно було, як вони утворюють різні фігури: п’ятикутні зірки, серця, літери. Поміж різними частинами колони рухалися невеличкі оркестри, які надавали ритму ході. Коли процесія наближалася до трибуни, навіть найпохмуріші обличчя осявали усмішки, наче ті люди хотіли довести, що вони радіють, як і належить, чи радше, що вони згодні, як належить. Йшлося не просто про політичну згоду з комунізмом, а про згоду з буттям як таким. Свято Першого травня черпало натхнення із глибокого джерела категоричної згоди з буттям. Мовчазне й неписане гасло демонстрації було не «Хай живе комунізм!», а «Нехай живе життя!». Сила і підступність комуністичної політики полягали в тому, що вона присвоїла це гасло. Оця дурнувата тавтологія («Нехай живе життя!») штовхала у святкові комуністичні колони навіть тих людей, що їм ідеї комунізму були геть байдужі.

7

Років за десять по тому (Сабіна вже перебралася натоді до Америки) приятель її друзів, один американський сенатор, віз її у своєму величезному автомобілі. На задньому сидінні тулилося четверо його дітей. Сенатор зупинився, діти вилізли з автомобіля і помчали великим моріжком до стадіону, де була штучна ковзанка. Сенатор сидів за кермом і мрійливо дивився услід маленьким постатям; потім обернувся до Сабіни і сказав:

— Погляньте на них… — він окреслив рукою коло, що мало охопити стадіон, моріжок і дітей, і додав: — Оце я називаю щастям…