Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 37)
— У тебе болить шлунок? — нарешті здогадалася Тереза.
Він кивнув.
— Ти зробив укол?
Він похитав головою.
— Забув придбати ліки.
Вона докоряла йому за недбальство і гладила чоло, де перлистими краплями виступав піт.
— Уже ліпше, — сказав він.
— Ляж, — сказала вона і накинула на нього ковдру.
Потім пішла у ванну і незабаром повернулася й уклалася поруч із ним.
Він глянув на неї, обернувши голову на подушці, й перелякався: в її очах був страшенний смуток.
Він сказав:
— Послухай, Терезо, що з тобою? Ти така сумна віднедавна. Я ж бачу це, відчуваю.
Вона похитала головою.
— Нічого зі мною не діється.
— Не заперечуй!
— Усе те саме, — нарешті сказала вона.
Але Томаш наполягав.
— Ні, Терезо. Цього разу інше. Я ніколи не бачив тебе в такому стані.
— Гаразд, — сказала Тереза. — Ось що: піди і помий голову.
Він не зрозумів.
Засмучено, без ворожості й майже ніжно вона сказала:
— Твій чуб уже кілька місяців страшенно тхне. Жіночим духом. Я не хотіла казати тобі цього. Але вже хтозна-відколи ти змушуєш мене ночами дихати смородом твоїх коханок.
Від тих слів у шлунку в нього знову почалися судоми. Його охопив розпач. Він так ретельно мився! Старанно тер мочалкою все тіло, руки, обличчя, щоб не залишалося навіть найменшого сліду від незнайомого духу. У чужих ваннах він уникав запахущого мила. У нього завжди було при собі марсельське мило. А про чуб геть забув. Авжеж, про нього він і не подумав!
І він згадав жінку, що присідала над ним і вимагала, щоб він пестив її обличчям і тім’ям. Ото вже він її тепер ненавидів за це! Дурнуваті забаганки! Він розумів, що заперечувати марно і залишається тільки, ніяково всміхаючись, піти у ванну і помити голову.
Вона знову провела долонькою йому по чолу.
— Лежи. Пусте. Я вже звикла.
Він сказав:
— Я напишу тому пацієнтові, якого ми зустріли в курортному містечку. Ти знаєш той край, де розташоване його село?
— Ні, — відказала вона.
Томашеві було боляче говорити. Він насилу промовив:
— Гаї… пагорби…
— Авжеж, це те, що й треба. Поїдьмо туди. Але більше не говори.
Вона знай гладила його по чолі. Вони лежали одне коло одного і вже нічого не казали. Біль потроху вщухав. Незабаром обоє заснули.
22
Посеред ночі він прокинувся і з подивом зазначив, що йому снилися надзвичайно яскраві еротичні сни. Достеменно запам’ятався тільки останній: якась велетка плавала голяка в басейні, вона була вп’ятеро більша за нього, і її живіт геть укритий густим волоссям, від проміжжя до самісінького пупа. Він розглядав її, стоячи край басейну, й аж не тямився від збудження.
Як міг він так збуджуватися, коли його тіло ослабло від спазмів у шлунку? І як міг збуджуватися від споглядання жінки, яка викликала б у нього тільки огиду, якби він тоді прокинувся?
Він подумав: в годинниковому механізмі мозку є два зубчатих коліщатка, що крутяться у зворотних напрямках. На одному — бачення, на другому — тілесні реакції. Зубець, де викарбуване бачення голої жінки, зустрічається із зубцем, де викарбували спонуку до ерекції. Якщо рух коліщат схибить і зубець зі збудженням увійде в контакт із зубцем, де викарбувана ластівка у польоті, наш фалос устане й від вигляду ластівки.
Щоправда, він якось читав дослідження, де один його колега, фахівець зі сну, писав, що чоловік уві сні завжди зазнає ерекції,
Чи існує щось спільне поміж усім цим і коханням?
Нічогісінько. Якщо коліща в Томашевій голові схибить на одну поділку і він відчує збудження від вигляду ластівки, його любов до Терези від того нітрохи не зміниться.
Якщо збудження — це механізм, що залежить від примхи нашого Творця, то любов, навпаки, належить лише нам, у такий спосіб ми ухиляємося від Творця. Любов — це наша свобода. Любов потойбіч необхідності, потойбіч «Es muss sein!».
Але й це ще не вся правда. Хоч любов дещо інше, ніж годинниковий механізм сексу, що його задля розваги вигадав Творець, вона усе ж таки пов’язана з ним, як ото тендітна гола жінка з величезним годинниковим маятником.
Томаш подумав: злучити любов зі сексуальністю — то була одна з найчудернацькіших ідей Творця.
І ще подумав: єдиний спосіб порятувати любов від дурощів сексуальності — це налаштувати по-іншому коліщата механізму в нашій голові, щоб збуджуватися від вигляду ластівки.
І з тією втішною думкою він почав дрімати. На порозі сну, в просторі, населеному невиразними видіннями, раптом упевнився, що зненацька знайшов відгадки всіх загадок, ключ до таїни, нову утопію, Рай: світ, де чоловік зазнає ерекції, побачивши ластівку, і він може любити Терезу, не переймаючись дурнуватою навальністю сексу.
І тоді він заснув.
23
Був посеред напівголих жінок, що кружляли навколо нього, і почувався змореним. Щоб утекти від них, відчинив двері, що провадили до сусідньої кімнати. Там побачив молоду жінку, яка лежала на дивані. Вона теж була напівгола, в самих трусиках; вона лежала на боку, спершись на лікоть. Дивилася на нього і всміхалася, наче знала, що він прийде.
Підійшов до неї. Неймовірне щастя охопило його, тому що врешті знайшов її і міг тепер бути з нею. Він сів коло неї, сказав їй декілька слів, й вона теж йому щось сказала. Вона випромінювала спокій. Її рухи були повільні й зграбні. Усе своє життя прагнув він цих м’яких порухів. І все життя бракувало йому того жіночого супокою.
Аж ось почав виринати зі сну в напівпритомність. Він був у тому стані, коли вже не спиш, але ще й не отямився цілком. Злякався, що втратить із очей ту дівчину і подумав: о Боже, я не хочу її втрачати! Чимдуж намагався згадати, де зустрічався з нею, чого з нею зазнав. Чому ж не міг її згадати, адже він добре її знав? Пообіцяв собі, що завтра зранку зателефонує їй. Та відразу ж здригнувся від думки, що не зможе, бо не може пригадати, як її на ім’я. Невже міг він забути ім’я людини, яку так добре знав? Потім, майже прокинувшись і розплющивши очі, подумав: де я? Авжеж, я у Празі, а ця дівчина де? Вона в Празі? Може, я зустрічав її деінде? Може, у Швейцарії? Минула ще хвилина, аж він уторопав, що геть не знає цієї дівчини, що вона ні з Цюриха, ні з Праги, а народилася уві сні, тобто нізвідки.
Він так збентежився від того, що сів на краю ліжка. Тереза глибоко дихала поруч. Він подумав, що та дівчина зі сну не схожа на жодну з жінок, яких він знав у своєму житті. Ця дівчина, що здалася йому такою знайомою, насправді була йому геть незнайома. Але це була та, яку він завжди бажав. Якби він міг знайти свій особистий рай, — якщо такий рай узагалі можливий, — то хотів би жити там із нею. Ота дівчина зі сну — то було «Es muss sein!» його кохання.
Він згадав отой славетний міф із Платонового «Бенкету»: колись люди були гермафродитами, а потім Бог поділив їх навпіл, і тепер половини їхні бродять світами й шукають одна одну. Любов — це прагнення знайти цю втрачену половину нас самих.
Припустимо, що так воно і є: кожен із нас має десь у світі партнера, з яким він колись був одним тілом. Цією другою Томашевою половиною була ота дівчина, яка йому снилася. Але ж ніхто не може знайти своєї половини. Замість цього йому водою послали Терезу в кошику. А якщо він справді зустріне жінку, яка судилася йому, свою другу половину? Кому віддати перевагу? Жінці, яку знайшов у кошику, чи дівчині з Платонового міфу?
Він уявляє собі, як живе в ідеальному світі з дівчиною зі сну. Аж попід відчиненими вікнами їхньої вілли проходить Тереза. Ось вона, самотня, зупиняється на тротуарі й звіддаля кидає на нього безмежно сумний погляд. І він не може витерпіти того погляду. Терезин біль уже вкотре відгукується у його серці! І вже вкотре охоплює його співчуття і він поринає у глибини Терезиної душі. Він вистрибує у вікно. Та вона скрушно каже, що він має лишитися там, де почувається щасливим, супроводжуючи те незграбними жестами, які завжди дратували його і які завжди були йому неприємні. Він хапає її за метушливі руки, стискає їх у долонях, щоб погамувати. Він знає, що будь-якої миті ладен покинути дім свого щастя, будь-коли покинути свій рай, де він живе з дівчиною зі сну, що обмане оте «Es muss sein!» свого кохання, щоб піти з Терезою, жінкою, яка народилася із шістьох гротескних випадковостей.
Сидячи на ліжку, він розглядав жінку, яка спала поруч із ним і стискала вві сні його долоню. Почував до неї невимовну любов. Видно було, що спала вона цієї хвилини дуже чуйно, бо враз розплющила очі й перелякано зиркнула на нього.
— Куди ти дивишся? — запитала вона.
Він знав, що треба не будити її остаточно, а знову занурити в безодню сну; спробував відповісти словами, які породили б у її свідомості відблиск нового марення.
— На зорі я дивлюся, — сказав він.
— Не бреши, не на зорі ти дивишся, а вниз.
— Ми в літаку, то зорі під нами.
— А, справді! — сказала Тереза.
Ще дужче стиснула Томашеву руку і знову заснула. Він знав, тепер вона дивиться крізь ілюмінатор літака, що лине у височині понад зоряним небом.
Частина шоста
Великий похід
1
Аж 1980 року, зі статті в «Санді таймс», ми дізналися про те, як загинув син Сталіна, Яків. Його взяли в полон під час Другої світової війни й запроторили в той самий табір, де утримували англійських офіцерів. Там була спільна вбиральня. Син Сталіна завжди залишав її після себе брудну. Англійцям не подобалося, що їхня вбиральня в лайні, навіть якщо це лайно сина наймогутнішого чоловіка на світі. Вони зробили йому зауваження. Він страшенно образився. Вони й далі докоряли йому, примушували мити після себе вбиральню. Він геть розлютився, почав сваритися з ними, зчиняв бійки. Урешті попросився на прийом до начальника табору. Хотів, щоб той розсудив їх. Але німець був високої думки про себе і вважав, що це не його діло — балакати про лайно. Син Сталіна не міг витерпіти того приниження.