Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 36)

Нехай планета стрясається від бомбових вибухів, нехай батьківщину щодня плюндрують орди нових загарбників, нехай усіх мешканців кварталу поведуть на страту — усе це йому ліпше було б витерпіти, ніж зважитися на зізнання. Але печаль, що крилася в однісінькому Терезиному сні, була для нього нестерпна.

Він поринув у безодню того марення, про яке вона йому щойно казала. Він гладив її по щоці й обережно, щоб вона ледве відчувала це, вигрібав їй землю з очниць. А потім почув фразу, яка вразила його простісінько в серце: «Я й так нічого не бачу. В мене діри замість очей».

На мить Томашеві здалося, що його зараз ухопить інфаркт.

Тереза заснула, але тепер він не міг спати. Уявляв, що вона мертва. Умерла, і їй сняться жахіття; але він не може її розбудити, бо вона мертва. Авжеж, оце і була смерть: Тереза спала, їй снилися страшні сни, а він не міг її розбудити.

19

За ті п’ять років, що спливли, відколи російська армія загарбала Томашеву батьківщину, Прага дуже змінилася: Томаш зустрічав на вулицях уже не тих людей, що колись. Половина його друзів емігрувала, а ті, що лишилися, повмирали. Цього факту не зазначить жоден історик: роки, що настали після російської окупації, були порою похоронів; ще ніколи частота смертей не була така висока. Йдеться не лише про ті випадки (загалом дуже рідкісні), коли людей зацьковували на смерть, як ото Яна Прохазку. Через два тижні по тому, як по радіо почали щодня передавати записи його приватних розмов, він потрапив до лікарні. Рак, що дрімав у його тілі від певного часу, раптом розквітнув, немов та ружа. Операцію зробили у присутності поліції, та коли вона дізналася, що прозаїк приречений, то лишила його вмирати на руках у дружини. Але смерть спіткала і тих, кого не переслідували відкрито. Відчай, який охопив країну, просягав крізь душу в тіло і губив їх. Дехто відчайдушно тікав від прихильності режиму, який хотів обдарувати їх почестями і змусити з’являтися на людях у присутності нових спільників держави. Отак, утікаючи від партійної любові, сконав поет Франтішек Грубін. Міністр культури, якого той намагався чимдуж уникати, наздогнав його вже тоді, коли поет лежав у домовині. Над могилою міністр виголосив промову, в якій ішлося про любов поета до Радянського Союзу.

Певне, тією ганебною балаканиною він хотів розбудити Грубіна. Але світ був такий огидний, що йому не захотілося вставати із труни.

Томаш прийшов у крематорій на похорон славетного біолога, якого вигнали з університету й з Академії наук. Щоб церемонія не переросла в демонстрацію, влада заборонила вказувати час прощання у повідомленнях про смерть, і близькі тільки останньої миті дізналися, що небіжчика спалять о пів на сьому ранку.

Увійшовши до зали крематорію, Томаш насилу втямив, що тут відбувається: вона була залита світлом, наче кіностудія. Він із подивом роззирнувся довкруги і вгледів камери, що стояли у трьох кутках зали. Ні, то було не телебачення, то поліція знімала похорон, щоб упізнати людей, які брали в них участь. Старий небіжчиків колега, що залишався ще членом Академії наук, знайшов у собі відвагу, щоб сказати кілька слів коло труни. Він і не підозрював, що віднині стане кінозіркою.

Після церемонії, коли всі потискали долоні родичам покійного, Томаш побачив у кутку зали невеличкий гурт, де впізнав високого, трохи згорбленого журналіста. Він трохи сумував за тими людьми, які нічого не боялися й були пов’язані міцною дружбою. Він підійшов до них і хотів було привітатися, та високий журналіст йому сказав:

— Обережно, пане лікарю, вам ліпше не наближатися до нас!

То була двоїста фраза. У ній могло бути щире, дружнє попередження («Остерігайтеся, нас знімають на камери, і якщо ви підійдете, вас можуть знову викликати на допит»), та могла бути й іронія («Вам забракло сміливості підписати петицію, тож будьте послідовні й не спілкуйтеся з нами!»). Хоч як там можна було тлумачити ті слова, Томаш усе ж таки послухався і відійшов. У нього було таке враження, наче прекрасна незнайомка, яку він зустрів на вокзальному пероні, увійшла до вагона, і коли він хотів було сказати, як захоплюється нею, вона поклала палець йому на губи й заборонила говорити.

20

Пополудні в нього сталася цікава зустріч. Він мив вітрину взуттєвої крамниці, аж за кілька кроків од нього зупинився якийсь іще молодий чоловік і почав розглядати цінники.

— Усе дорожчає, — сказав Томаш, соваючи губкою по мокрій шибці.

Чоловік звів голову. То був колега з клініки, якого я назвав С., той, який в’їдливо усміхався, обурюючись тим, що Томаш начебто написав покутну заяву. Томаш зрадів тій зустрічі (з простою наївною втіхою, якої завдають нам несподівані зустрічі), та в погляді того колеги (першої миті, поки С. ще не опанував своєї реакції) він побачив прикрий подив.

— Як поживаєш? — запитав С.

Іще навіть не відповівши, Томаш відчув, що С. засоромився того запитання. Було недоречно медикові, що й далі працює за своїм фахом, питати «як поживаєш» у лікаря, який миє вітрини.

— Ліпше й не може бути, — весело відказав Томаш, щоб побавити його збентеження, та відразу ж відчув, що це «ліпше й не може бути» попри його бажання (завдяки тому захватові, з яким він це промовив) могло прозвучати як гірка іронія.

— Що нового у клініці? — швидко запитав він.

— Та нічого, все нормально, — відказав С.

Та ця відповідь, яка повинна була прозвучати нейтрально, була геть недоречна; кожен знав це й відчував, що й інший це знає: хіба може бути нормально, якщо один із двох лікарів миє вітрини?

— А головний лікар як? — запитав Томаш.

— Ти бачишся із ним? — запитав С.

— Ні, — відказав Томаш.

Так воно і було. Коли його витурили з клініки, він жодного разу не бачив більше свого начальника, хоч вони були добрими колегами і схильні були навіть вважати себе майже друзями. Хай там як, оте «ні», яке він щойно промовив, прозвучало сумовито, і Томаш побачив, що С. гнівається на себе за це запитання, адже і він, С., і головний лікар ніколи не цікавилися, як там ведеться Томашеві й чи не треба йому чогось.

Розмова поміж двома колишніми колегами ставала неможлива, хоч обидва, надто ж Томаш, про це шкодували. Він не ображався на колег за те, що вони забули його. Він охоче пояснив би це молодому лікареві, причому негайно. Він хотів йому сказати: «Не бентежся так. Повний порядок, цілком нормально, що ви не хотіли бачити мене! Не комплексуй! Мені приємно, що ми з тобою зустрілися!» — та навіть це боявся він сказати уголос, бо досі жодне його слово не мало того сенсу, що його він укладав туди, і колега міг запідозрити, що в цій останній фразі звучить сарказм, хоч сказана вона була б щиро.

— Вибач, поспішаю, — сказав нарешті С. і простягнув йому руку. — Я зателефоную тобі.

Давніше, коли колеги зневажали його за те гадане боягузтво, всі йому усміхалися. Тепер, коли зневажати Томаша не було підстав, коли вони мусили навіть його поважати, його всі уникали.

Та й колишні пацієнти не частували вже його шампанським.

Ситуація декласованих інтелігентів уже перестала бути винятковим явищем; тепер це був звичайнісінький стан, і на нього прикро було дивитися.

21

Він повернувся додому, ліг і заснув швидше, ніж звичайно. За годину його розбудив біль у шлунку. То був давній біль, що завжди давався взнаки під час депресії. Відчинив аптечку і вилаявся. Ліків не було. Забув запастися ними. Спробував погамувати біль вольовим зусиллям, і навіть зумів більш чи менш сягнути цього, та заснути вже не міг.

Коли о пів на другу ночі прийшла Тереза, закортіло побалакати з нею. Він розповів про похорон, про журналіста, який не захотів з ним розмовляти, і про зустріч із колегою С.

— У Празі стає так гидко, — сказала Тереза.

— Твоя правда, — відказав Томаш.

За мить Тереза півголосом сказала:

— Найліпше буде поїхати звідси.

— Авжеж, — сказав Томаш. — Тільки їхати нема куди.

Він сів на ліжку, на ньому була піжама; вона сіла коло нього й обняла.

— У село, — сказала Тереза.

— У село? — перепитав він здивовано.

— Там ми були б самі. Ти не зустрічав би ні журналіста, ні своїх колишніх колег. Були б там інші люди, незаймана природа.

Тієї миті Томаш знову відчув, як у нього заболіло усередині; він відчув, що постарів, йому здавалося, що він хоче вже тільки супокою і тиші.

— Може, й правда, — насилу промовив він, бо йому навіть дихати було нелегко, так боліло.

Тереза сказала:

— У нас там був би будиночок і невеличкий садок, і Каренін мав би де гуляти.

— Авжеж, — сказав Томаш.

Потім спробував уявити, що сталося б, якби вони справді перебралися в село. Там непросто було б щодня знайти нову жінку. Його еротичним пригодам настав би край.

— Але ти нудьгуватимеш зі мною в тому селі, — угадавши його думки, сказала Тереза.

Біль дужчав. Він уже не міг говорити. Подумав, що його гонитва за жінками — це теж «Es muss sein!», спонука, що зводить його до рабства. Йому потрібні були канікули. Цілковиті канікули, щоб не було ніяких спонук, ніяких «Es muss sein!». Якщо він зміг узяти відпустку і позбутися назавжди операційного столу в клініці, то чом би не позбутися й операційного стола світу, де його уявний скальпель розтинав таємничу обслону жіночого «я», щоб виявити оту мільйонну частку несхожості.