Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 35)
То що тоді потрібно було зробити? Підписувати чи не підписувати? Це питання можна було висловити й іншим чином: чи ліпше волати і в такий спосіб прискорити свій кінець? Чи, може, мовчати і в такий спосіб виграти повільну агонію?
Та чи існує відповідь на це запитання?
І знову спливає йому в голові думка, яку ми вже знаємо: людське життя буває лише раз, і ми ніколи не зможемо перевірити, добре чи недобре було наше рішення, тому що в будь-якій ситуації можемо вирішувати тільки раз. Ми не маємо другого, третього, четвертого життя, щоб можна було порівняти ті різні рішення.
Тут історія скидається на індивідуальне життя. У чехів лише одна історія. Настане пора, коли вона скінчиться, як і Томашеве життя, без можливості повторитися ще раз.
1618 року чеська шляхта підняла голову й вирішила боронити свої релігійні права, тож, розгнівавшись на імператора, що сидів на віденському престолі, викинули з вікна у Градчанах двох найзначніших його представників. Отак розпочалася Тридцятирічна війна, що призвела до майже цілковитого знищення чеського народу. Чи повинні були чехи виявити тоді більше обачності, ніж відваги? Відповідь здається легкою, але це зовсім не так.
Через триста двадцять років по тому, 1938 року, після Мюнхенської конференції, світ вирішив пожертвувати їхню країну Гітлерові. То чи повинні вони тоді були самі боротися з ворогом, що був увосьмеро чисельніший за них? На противагу тому, що вчинили вони 1618 року, чехи виявили тоді більше обачності, ніж відваги. Ця капітуляція поклала початок Другій світовій війні, що виллялася в остаточну втрату їхньої свободи як нації на кілька десятиліть чи й на кілька століть. Мусили вони виявити тоді більше відваги чи обачності? Що повинні були вони вдіяти?
Якби чеська історія могла повторитися, то, певна річ, цікаво було б щоразу випробувати іншу можливість і порівняти два результати. Оскільки це неможливо, то всі розумування будуть тільки гіпотезами.
Томаш знову подумав, зі смутком, майже з любов’ю, про високого згорбленого журналіста. Той діяв, наче історія була не ескіз, а завершена картина. Діяв, наче все, що він робив, повинне було повторитися незліченну кількість разів у вічному поверненні, й нітрохи не сумнівався у своїх діях. Він певен був, що робить усе правильно, й уважав це ознакою не обмеженості, а чесноти. Той чоловік жив у іншій історії, ніж Томаш: в історії, що не була (або ж не усвідомлювала, що була) ескізом.
16
Трохи згодом йому спала на думку ідея, яку я наводжу тут, щоб доповнити попередній розділ: припустимо, що десь у всесвіті є планета, де ми приходимо на світ удруге. При цьому ми добре пам’ятаємо минуле життя на Землі й увесь той досвід, що ми там здобули.
І, може, існує ще одна планета, де кожен із нас народжується на світ утретє з досвідом двох попередніх життів.
І, може, є ще і ще планети, де рід людський знову і знову народжуватиметься, піднімаючись щоразу на вищу поділку (на ще одне життя) у шкалі зрілості.
Отак Томаш уявляв собі ідею вічного повернення.
А ми, що живемо на Землі (на планеті номер один, на планеті недосвідченості), звісно, можемо тільки будувати невиразні здогади про те, що станеться з людиною на інших планетах. Буде вона мудра чи ні? Чи доступна буде їй зрілість? Чи може сягнути вона її повторенням?
Лиш у перспективі цієї утопії мають сенс поняття «песимізм» і «оптимізм». Оптиміст — це той, хто вважає, що на планеті номер п’ять людська історія буде не така кривава. Песиміст — той, хто не вірить у це.
17
У дитинстві Томаш любив роман Жуля Верна, що звався «Два роки канікул», і вийшло, що воно й правда: два роки — максимальний термін для канікул. Незабаром мало вже минути три роки, як Томаш мив вітрини.
Упродовж останніх тижнів він збагнув-(зі сумом, проте й зі спокійною усмішкою), що, не втративши ні крихти бажання, міг порати жінок лише ціною крайньої напруги сил. (Додам: не сексуальних, а фізичних сил; труднощі були у нього не зі статевим актом, а з диханням, і це навіть здалося йому трохи комічним).
Якось він спробував призначити побачення пополудні, та, як часом буває, жодна його подруга не відповідала на дзвінки, і та пора могла виявитися порожньою. Він збентежився. Разів із десять, напевне, телефонував одній дівчині, дуже гарній студентці театрального інституту; тіло її так рівномірно засмагло на нудистських пляжах десь у Югославії, наче його помалу крутив на рожні дивовижно точний механізм.
Він даремно телефонував їй з усіх крамниць, де працював того дня. О четвертій годині, коли прямував до контори, щоб поздавати підписані квитанції, у середмісті Праги його раптом зупинила якась незнайомка.
— Пане лікарю, — усміхнулася вона, — де ви ховаєтеся? Я вас геть утратила з очей!
Томаш зробив над собою зусилля, щоб згадати, звідки він її знає. Може, це якась із колишніх пацієнток? Вона поводилася так, наче вони були дуже близькі друзі. Спробував розмовляти з нею, не показуючи, що не впізнає. Уже міркував, як умовити її, щоб пішла з ним до квартири його приятеля, ключ від якої лежав у нього в кишені, аж якась її фраза нагадала йому, хто ж ця дівчина: то була ота пречудово смаглява студентка театрального інституту, якій він безуспішно телефонував цілісінький день.
Та халепа потішила його і заразом налякала. Він був зморений, не лише фізично, а й духовно; не могли два роки канікул тривати без краю.
18
Канікули далеко від операційного столу були ще й канікулами без Терези: вони не бачилися цілими днями, а як бачилися нарешті в неділю, то хоч і переповнені були бажанням, проте далекі одне від одного, як отого вечора, коли Томаш повернувся із Цюриха, тож їм доводилося долати довгий шлях, поки вони зважувалися торкнутися чи поцілуватися. Фізичне кохання приносило їм задоволення, та не втішало. Вона вже не кричала, як ото колись, а під час оргазму її обличчя виражало біль і якусь дивну відсутність. Тільки щоночі, вві сні, поєднувала їх ніжність. Вони трималися за руки, і вона забувала про безодню (безодню денного світла), яка розлучала їх. Але ті ночі не давали Томашеві ні часу, ні способу, щоб захистити її і піклуватися про неї. Коли він бачив її вранці, йому ставало аж страшно за неї: Терезине обличчя було сумне, і мала вона хворий вигляд.
Якось у неділю запропонував їй податися автомобілем кудись у село. Вони попрямували до курортного містечка і, приїхавши туди, побачили, що всі вулиці там перейменували російськими назвами, а потім їм зустрівся давній Томатів пацієнт. Та зустріч страшенно збурила його. До нього знову звернулися як до лікаря, і йому на мить здалося, ніби повернулося колишнє життя, з його підбадьорливою регулярністю, з годинами консультацій, з довірливими поглядами пацієнтів, що на них він буцім і не звертав уваги, та вони приносили цілком конкретне задоволення, якого він потребував.
Вони їхали додому, Томаш сидів за кермом і думав собі, що їхнє повернення з Цюриха було катастрофічною помилкою. Він уперто дивився на шлях, щоб не бачити Терези. Він гнівався на неї. Її присутність поруч із ним бачилася тепер йому із усією її нестерпною випадковістю. Чому була вона зараз коло нього? Хто поклав її в кошик і пустив за водою? І чому сталося так, що її прибило до берега Томашевого ліжка? Чому її, а не іншу?
Вони їхали, і жодне з них і рота не розтулило.
Удома вечеряли мовчки.
Мовчання висіло поміж ними, неначе лихо якесь. З хвилини на хвилину воно ставало дедалі гнітючіше. Щоб позбутися його, вони повкладалися спати. Уночі Томаш збудив Терезу, бо вона плакала.
Сказала:
— Мене закопали. Давно вже. Ти приходив до мене раз на тиждень. Ти стукав у могилу, і я виходила звідти. В очах у мене було повно землі.
Ти казав: «Таж ти нічого не бачиш», — і вигрібав землю в мене з очей.
А я відповідала: «Я й так нічого не бачу. Замість очей у мене діри».
Потім ти поїхав кудись надовго, і я знала, що ти з іншою. Минали тижні, а ти не приходив. Я геть не спала, боялася тебе проґавити. Аж ти прийшов і постукав у могилу, та я так виснажилася, бо не спала цілісінький місяць, що насилу звелася і вилізла. Коли опинилася перед тобою, ти був розчарований. Сказав, що у мене кепський вигляд. Я відчула, що не подобаюся тобі, що в мене позападали щоки, а рухи мої безладні.
Щоб виправдатись, я сказала: «Вибач мені, я весь цей час не спала».
А ти відказав — підбадьорливо, але голос твій звучав облудно: «Ось бачиш, тобі треба відпочити. Візьми відпустку на місяць».
А я добре знала, що ти хотів тим сказати! Знала, що тобі хотілося цілий місяць не бачити мене, бо ти був з іншою. Ти пішов, і я знову лягла в могилу, і знала, що ще місяць не спатиму, щоб не проґавити тебе, а як за місяць ти прийдеш, то я буду ще бридкіша і ти ще дужче розчаруєшся.
Ніколи в житті ніщо не завдавало йому такого болю, ніж та розповідь. Він міцно обняв і пригорнув Терезу, відчуваючи, як тремтить її тіло, і думав, що йому несила витерпіти це кохання.