Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 34)
Син сказав:
— Ти ж на боці переслідуваних!
Під час тієї розмови Томаш думав собі, чи буде син казати йому «ви», чи все ж таки казатиме «ти». Досі він так будував фрази, щоб не обирати форми звертання. Але цього разу обрав. Він назвав його на «ти», і Томаш раптом відчув певність, що під час цієї розмови йшлося зовсім не про амністію політичних в’язнів, а ставкою в цій грі був його син: якщо Томаш підпише, їхні долі поєднаються, й Томаш так чи так зблизиться з ним. Якщо ж не підпише, стосунків їхніх наче й не бувало, як, зрештою, й завжди, та цього разу не з його волі, а з волі сина, який відмовиться від батька, бо той боягуз.
Він був наче гравець у шахи, який нічого не може вдіяти, щоб уникнути поразки, і мусить припинити партію. Підпише він чи не підпише — однаково. Доля його від цього не зміниться, доля політичних в’язнів теж.
— Дайте-но мені її, — сказав він і взяв ту заяву.
14
Наче задля того, щоб віддячити йому за це рішення, журналіст сказав:
— Про Едіпа ви добре написали.
Син простягнув ручку і додав:
— Декотрі думки діють, наче вибух гранати.
Його тішила та похвала журналіста, але синова метафора видалася незграбною і недоречною. Він сказав:
— Шкода, що від того вибуху потерпіла тільки одна людина — я. Через той матеріал я не можу більше оперувати хворих.
Від тих слів повіяло холодом, навіть ворожістю.
Щоб пом’якшити те враження, журналіст зауважив (із таким виглядом, наче перепрошував):
— Але ваш лист допоміг багатьом людям.
Слова «допомагати людям» змалку асоціювалися в Томаша з єдиною цариною діяльності — з медициною. Хіба той лист у газеті допоміг комусь? Що хочуть ці двоє йому сказати? Усе його життя вони звели до дрібного розумування про Едіпа, навіть менше: до одного-єдиного «ні», яке він кинув в обличчя режиму.
Він сказав (тим-таки холодним тоном, проте не усвідомлюючи цього):
— Хтозна, чи допомогла комусь та стаття. Та працею хірурга я врятував життя багатьом людям.
Знову запало мовчання. Його урвав син:
— Ідеї теж можуть рятувати життя.
Томаш дивився на свою гримасу на синовому обличчі й думав: дивно бачити, як заїкаються твої губи.
— Найважливішим у твоєму матеріалі було ось що: відсутність компромісу. Риса, яку ми вже втрачаємо: уміння чітко розрізняти добро і зло. Ми вже не знаємо, що значить почуватися винним. Комуністи знайшли для себе виправдання: мовляв, їх обманув Сталін. Убивця виправдовується тим, що його не любила мати, тому він змалку був пригнічений. І тут ти кажеш: виправдання нема. Ніхто в глибині душі не був невинен більше, ніж Едіп. Але він покарав себе, побачивши, що накоїв.
Томаш зробив зусилля, щоб відвести погляд від своєї губи, що кривилася на синовому обличчі, й спробував зосередити увагу на журналістові. Він дратувався й хотів їм заперечити.
— Знаєте, — сказав він, — усе це просто непорозуміння. Межі поміж добром і злом дуже невиразні. Я ні для кого не вимагав покари, мета була не в цьому. Карати того, хто не знав, що коїв, це варварство. Міф про Едіпа гарний. Але використовувати його в такий спосіб…
Він хотів іще щось казати, та згадав, що розмова тут може записуватися. Йому байдуже було, чи цитуватимуть його майбутні історики. Боявся лише того, що його цитуватиме поліція. Адже вона якраз і вимагала від нього засудити той лист. І Томашеві не подобалося, що вона почує це із його вуст. Знав, що в цій країні кожну вимовлену фразу можуть передавати по радіо. І він замовк.
— Що змусило вас змінити думку? — запитав журналіст.
— Та я думаю, що ж змусило мене написати того листа, — відказав Томаш і відразу ж згадав: її прибило до берега його ліжка, немов дитину, яку пустили за водою в кошику. Авжеж, тим-то він і взяв до рук ту книжку; він повернувся до легенд про Ромула, Мойсея, Едіпа. І раптом він побачив Терезу перед собою, як вона притуляє до грудей ворону, загорнуту в червоний шалик. Той образ підбадьорив його, наче сказав, що Тереза жива, що зараз вона в тому самому місті, що й він, а все інше несуттєве.
Мовчання порушив журналіст.
— Я розумію вас, пане лікарю. Я теж не хочу, щоб людей карали. Але ми не вимагаємо покари. Ми просимо її скасування.
— Знаю, — сказав Томаш.
Він уже змирився з думкою, що за кілька секунд вчинить те, що, може, і виглядатиме шляхетно, але буде цілком непотрібне (бо нічим не допоможе політичним в’язням), та ще й самому йому буде неприємне (бо все відбувається за накинутих йому обставин).
Його син знову сказав (майже благально):
— Твій обов’язок — підписати!
Твій обов’язок? Син каже йому про обов’язок? Це найгірше, що міг він йому сказати! Знову перед очима у нього постала Тереза з вороною в руках. Згадав, як вона сказала, що таємний агент прийшов у бар і провокував її. Її руки тремтіли. Вона постаріла.
Ніщо не важило для нього. Важила тільки вона. Ця жінка, що вродилася зі шести випадковостей, ця квітка, що розпустилася зі запалення сідничного нерва головлікаря, та, що перебувала потойбіч усіх «Es muss sein!», єдина, яка щось важила для нього по-справжньому.
Навіщо гадати, підпише він чи не підпише? Існував лиш один критерій усіх його рішень: не робити того, що може зашкодити Терезі. Він не міг порятувати політичних в’язнів, але міг зробити Терезу щасливою. Та навіть цього він не зробив. Він був майже певен: якщо підпише заяву, ті таємні агенти будуть іще дужче її ображати і руки її тремтітимуть ще сильніше.
Він сказав:
— Набагато важливіше порятувати закопану в землю ворону, ніж подати заяву президентові.
Він знав, що фраза та незрозуміла, та все ж таки вона йому подобалася. Якесь раптове і неочікуване сп’яніння охопило його. Те саме сліпе сп’яніння, що охопило його, коли заявив дружині, що не хоче більше бачити ні її, ні сина. Те саме сліпе сп’яніння, що спіткало його, коли він укинув у поштову скриньку листа, де заявляв, що йде з посади лікаря. Не певен був, що діє правильно, та знав, що робить так, як йому хочеться.
— Вибачте мені, — сказав він, — але я не підпишу.
15
За кілька днів по тому всі газети заговорили про заяву.
Звісно ж, ніхто не писав, що то було скромне прохання амністувати політичних в’язнів і звільнити їх. Жодна газета не зацитувала навіть короткої фрази з того невеличкого тексту. Натомість вони розлого, невиразно і погрозливо заявляли про якийсь антидержавний заклик, що буцім повинен був послужити трампліном для нової битви проти соціалізму. Всіх, котрі підписали його, перелічили за іменами, супроводжуючи їх наклепами і нападками, від яких Томашеві аж мурашки по спині повзли.
Звісно, це можна було передбачити. За тієї пори будь-яка акція (збори, заява, демонстрація), яку організувала не комуністична партія, вважалася незаконною і становила загрозу для кожного, хто брав у ній участь. Це знали всі. Мабуть, тим-то і гнівався Томаш на себе, що не підписав тієї заяви. Та й, власне, чому він не підписав її? Тепер навіть не розумів мотивів свого рішення.
І знову бачу я його таким, яким він увижався мені на початку цього роману. Ось він стоїть перед вікном і дивиться у двір, на стіну будинку навпроти.
Народився він з цього образу. Як я вже казав, персонажі народжуються не з материнського тіла, як ото живі істоти, а з ситуації, фрази, метафори, що містять у собі зародок засадничої людської можливості, якої, як вважає автор, ніхто ще не відкрив або ж про яку ніхто не сказав найсуттєвішого.
Але хіба не кажуть, що автор може говорити лише про самого себе?
Засмучено дивитися у двір і не бути спроможним щось вирішити; чути настирливе бурчання в череві під час любовного збудження; зраджувати і не могти зупинитися на цій прегарній дорозі зрад; махати кулаком у процесії Великого Походу; хизуватися дотепністю перед прихованими поліційними мікрофонами — мені знайомі ці ситуації, всіх їх я зазнав, та все ж таки з жодної не виріс персонаж, яким я є з моїм
Вабить мене оця межа, яку вони переступили (адже за нею закінчується моє «я»). Там починається таїна, що називається романом. Роман — це не віросповідання автора, а дослідження людського життя, яке потрапило в пастку цього світу. Але годі вже. Повернімося до Томаша.
Він стоїть коло вікна і дивиться у двір, на брудний мур того будинку навпроти. Йому наче сумно за тим чоловіком із підборіддям калошею і його друзями, яких він не знає і до яких не належить. Таке враження, наче зустрів чарівну незнайомку на пероні вокзалу, та, перш ніж він устигає погукати її, вона сідає у вагон, що відбуває до Лісабона чи Стамбула.
Він почав міркувати: як треба було вчинити? Навіть відкинувши все, що випливало з почуттів (захоплення тим журналістом, роздратованість поведінкою сина), він усе ж таки не певен був, що мав би підписати ту петицію.
Чи потрібно піднімати голос, коли людей намагаються змусити мовчати? Так.
Але, з іншого боку, чому газети стільки місця присвятили тій петиції? Преса (якою цілком маніпулює держава) могла й словом не обмовитися про ту справу, й ніхто так і не дізнався б ніколи про неї. Якщо вона писала про неї, значить, спільникам держави це було вигідно! Це для них був просто дарунок небес, вони скористалися ним, щоби виправдати і розв’язати нову хвилю переслідувань.