Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 33)

Не вікна його мити запросили, а заманили в заздалегідь поставлену пастку. Він ніколи не розмовляв із сином. І вперше потиснув йому руку. Знав його тільки з вигляду й по-іншому знати не хотів. Нічого не хотів він знати про нього і хотів, щоб і син ставився до нього так само.

— Хороший плакат, правда ж? — запитав журналіст, показавши на великий малюнок у рамці, що висів на стіні перед Томашем.

Томаш звів очі уперше, відколи сюди ввійшов. На стінах висіли цікаві малюнки, були там і світлини та плакати. Малюнок, що на нього показав журналіст, з’явився 1969 року в одному з останніх чисел тижневика, ще до того, як його заборонили росіяни. То була імітація славетного плаката часів громадянської війни в Росії, що закликав громадян вступати добровольцями в Червону армію: солдат у кашкеті з червоною зіркою і страшенно суворим поглядом дивився вам просто у вічі, націливши вказівного пальця. Російською текст звучав так: «Ти записався добровольцем на фронт?» Чеською текст був такий: «Ти підписав дві тисячі слів?»

Жарт був просто чудовий! «Дві тисячі слів» — то був перший великий маніфест Празької весни 1968 року, який вимагав докорінної демократизації комуністичного режиму. Його підписала сила-силенна інтелігенції, підписували і прості люди, аж набралося стільки тих підписів, що потім їх і полічити не могли. Коли російська армія окупувала Чехію і розпочалися політичні чистки, одне із запитань, що їх ставили громадянам, було: «Ти теж підписав дві тисячі слів?» Якщо хтось визнавав це, його відразу ж звільняли з роботи.

— Хороший. Пам’ятаю його, — відказав Томаш.

Журналіст усміхнувся.

— Сподіваюся, той червоний вояк не слухає, що ми кажемо.

І вже серйозно докинув:

— Щоб усе було вже зовсім ясно, пане лікарю, я зараз не в себе вдома. Це помешкання мого друга. Отож нема певності, що зараз нас не підслуховує поліція. Хоча це можливо. Та якби я запросив вас до себе, це було б напевне.

Потім, уже спокійніше, сказав:

— Та я виходжу з того, що ми не повинні щось приховувати. Зрештою, уявіть собі, яка це буде знахідка для майбутніх чеських істориків! Вони відшукають у поліційних архівах життя всіх інтелігентів, записане на магнітних стрічках. Знаєте, як нелегко історикам літератури відтворити статеве життя Вольтера, Бальзака чи Толстого? А з чеськими письменниками в них цих проблем не буде. Немає сумніву, записали найтихіші зітхання. Потім, обернувшись до уявних прихованих мікрофонів у стіні, голосно сказав:

— Панове, як завжди за такої нагоди, хочу заохотити вас до вашої праці й подякувати від мого імені й від імені майбутніх істориків.

Усі троє зареготалися, а потім журналіст довго розповідав про обставини, за яких заборонили видання його тижневика, що робив художник, який малював цю карикатуру, і як ведеться іншим художникам, філософам і чеським літераторам. Після вторгнення росіян їх позбавили роботи й вони стали мийниками вікон, сторожами на паркувальних майданчиках, нічними портьє, кочегарами в котельнях, а як таланило знайти протекцію, то водіями таксі.

Журналіст казав про речі, які не могли бути нецікаві, але Томашеві ніяк не щастило зосередитися на його словах. Він думав про сина. Згадав, що вже кілька місяців декілька разів зустрічав його на вулицях. Звісно, це було невипадково. Найдужче вражало, що син тепер у товаристві цього переслідуваного журналіста. Перша Томашева дружина була запекла комуністка, і Томаш думав, що й син виросте під її впливом. Нічого не знав він про неї. Звісно, міг запитати, які в нього стосунки з матір’ю, та це запитання в присутності чужої людини було б недоречне.

Урешті журналіст дійшов до суті справи. Він сказав, що дедалі більше людей заарештовують лише за те, що вони боронили свою думку, і скінчив так:

— Зрештою ми вирішили, що треба щось робити.

— І що ви хочете зробити? — запитав Томаш.

Тут устряв його син. Томаш уперше почув, як він говорить, і з подивом зазначив, що той затинається.

— З того, що ми знаємо, — сказав він, — з політичними в’язнями поводяться украй погано. Декотрі й геть у кепському стані. І ми подумали, що добре було б написати петицію, яку потім підписали б найвідоміші чеські інтелектуали, які ще мають певну вагу.

Ні, не заїкання, а гикавка сповільнювала його мову, тому кожне мовлене слово мимоволі наголошувалося й підкреслювалося.

Він, звісно ж, знав про це, бо його щоки, які прибрали вже було нормальної барви, знову спаленіли.

— Ви хочете, щоб я дав вам перелік людей моєї професії, до яких ви могли б звернутися? — запитав Томаш.

— Ні, — всміхнувся журналіст. — Не поради ми від вас хочемо. А підпису!

І знову Томаш відчув, що йому приємно таке чути! Його знову втішило те, що хтось не забув, що він хірург! Тим-то боронитися почав тільки зі скромності.

— Послухайте, не тому ж витурили мене з клініки, що я великий хірург!

— Ми не забули, що ви написали в наш тижневик, — сказав Томашеві журналіст.

— Авжеж! — із ентузіазмом випалив син, проте Томаш того, здається, не помітив.

— Не розумію, — сказав Томаш, — чим моє ім’я під тією петицією може допомогти політичним в’язням. Цю петицію мали б підписати ті, що ще не опинилися в немилості й зберегли якийсь мінімальний уплив на можновладців!

— Авжеж, вони мають підписати! — сказав журналіст і зареготався.

Томашів син теж засміявся, як людина, яка вже чимало всього в житті зрозуміла.

— Тільки ці люди нічого не підпишуть!

Журналіст провадив:

— Це не означає, що ми не звернемося до них! Ми не такі добрі, щоб не завдавати їм прикрощів, — сказав він. — Хотів би я, щоб ви почули, як вони викручуються. Незрівнянно!

Син схвально засміявся.

Журналіст сказав:

— Звісно, вони кажуть, що згодні з нами в усьому, та, як їх послухати, до цього треба братися інакше, потихеньку, делікатніше, розумніше, обачніше. Вони страшенно бояться підписувати цю петицію і водночас бояться, що ми про них погано подумаємо, якщо вони не підпишуть.

І вони зі сином знову дружно засміялися.

Журналіст простягнув Томашеві аркуш паперу з коротким текстом, у якому президента республіки досить чемно просили амністувати політичних в’язнів.

Томаш спробував швидко зміркувати. Амністувати політичних в’язнів? Що ж, дуже добре. А чи амністують їх на тій підставі, що відкинуті режимом люди (а отже, потенційні політичні в’язні) просять про це президента республіки? Результатом цієї петиції може бути лише те, що політичних в’язнів не амністують, навіть якщо когось із них випадково і готуються амністувати!

Ті міркування урвав його син.

— Головне показати, що в цій країні ще є жменя чоловіків і жінок, які не бояться режиму. Показати, хто є хто. Відокремити зерно від полови.

Томаш думав собі: а певно, це так, але що тут спільного із політичними в’язнями! Одне з двох: або йдеться про те, щоб домогтися амністії, або ж про те, щоб відокремити зерно від полови. Це не те саме.

— Ви вагаєтеся, пане лікарю? — запитав журналіст.

Атож, він вагався. Тільки боявся це сказати. На стіні напроти нього висів малюнок вояка, що націлив на нього вказівного пальця й запитував: «Ти вагаєшся вступити до Червоної армії?» — або: «Ти ще не підписав дві тисячі слів?» — або: «Ти теж підписав дві тисячі слів?» — або ж: «Ти не хочеш підписувати петицію про амністію?» І все, що він казав, було погрозою.

Журналіст нещодавно сказав, що він думає про людей, які, погоджуючись із тим, що потрібно амністувати політичних в’язнів, наводили тисячі аргументів, щоб не підписувати цієї петиції. Якщо послухати журналіста, всі ті розумування були тільки приводом, за яким крилося боягузтво. То що міг відповісти Томаш?

Тиша тривала, та цього разу урвав її він, бо засміявся. Показав на малюнок на стіні.

— Погляньте на цього чолов’ягу, він погрожує мені й питає, підпишу я чи ні. Нелегко думати під його наглядом!

Вони знову зареготалися.

Потім Томаш сказав:

— Дуже добре. Я подумаю. Ми можемо зустрітися за кілька днів?

— Мені завжди буде приємно побачитися з вами, — сказав журналіст, — але для цієї петиції часу лишилося небагато. Ми хочемо вже завтра вручити її президентові.

— Завтра?

Томаш думав про гладкого поліціанта, що тицяв йому заяву, в якій він мав донести на чоловіка з підборіддям калошею.

Всім хотілося змусити його до підписання заяв, яких він не складав особисто.

— За таких обставин нема чого й думати! — сказав син.

Ті слова звучали агресивно, але тон був майже благальний. Тепер вони дивилися один одному в вічі, й Томаш помітив, що в сина, коли той уважно стежив за ним, трохи задерся угору лівий кутик верхньої губи. Та гримаса була йому знайома, він частенько бачив її на своєму обличчі, коли дивився у дзеркало, чи добре поголився. Побачивши тепер її на чужому обличчі, не міг погамувати почуття відрази.

Люди, які постійно живуть зі своїми дітьми, звикають до цієї схожості, сприймають її як нормальне явище, і коли часом помічають, то навіть тішаться. Але ж Томаш уперше в житті розмовляв зі своїм сином! Не звик він бачити свій перехняблений рот!

Уявіть собі, що вам ампутували руку й пришили її іншій людині. І ось та людина сидить навпроти вас і жестикулює нею під час розмови перед самісіньким вашим носом. Для вас вона, звісно ж, скидатиметься на опудало. І хоч руку цю знаєте до найменших подробиць, хоч це таки ваша рука, ви боятиметеся, що вона до вас торкнеться.