Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 32)

Хоч він, як я вже казав, пізнав дві сотні жінок (і відколи почав мити вікна, їх значно побільшало), йому ще ні разу не траплялося, щоб така висока жінка стояла перед ним, мружила очі й обмацувала пальцями його анус. Щоб подолати ніяковість, він зненацька повалив її на ліжко.

Раптовість того поруху заскочила її. Довге тіло повалилося навзнак, обличчя вкрилося червоними плямами, на ньому вимальовувався переляк людини, що втратила рівновагу. Стоячи перед нею, він ухопив її попід коліна і високо звів трохи розсунуті ноги. Вони раптом здалися йому зведеними руками вояка, що пасує перед націленою зброєю.

Незграбність, поєднана зі старанністю, старанність, поєднана з незграбністю, шалено підстьобували Томаша. Кохалися вони дуже довго. Він дивився у її лице, вкрите червоними плямами, і шукав там переляку жінки, якій підставили ногу і вона падає, виразу непідробного переляку, від якого йому в збудженні аж кров у голову вдарила.

Коли вони скінчили, пішов до ванної помитися. Вона супроводжувала його і довго пояснювала, де лежить мило, де мочалка і як ввімкнути гарячу воду.

Йому видалося цікавим, що вона так детально пояснювала ті прості речі. Сказав, що зрозумів і хотів би лишитися у ванній сам.

— Ви не дозволите мені бути присутньою під час вашого вмивання? — благально запитала вона.

Йому таки пощастило витурити її з ванної. Він мився, дзюрив у вмивальницю (зазвичай так робили всі чеські медики), і в нього було таке враження, наче вона нетерпляче ходить туди й сюди перед дверима ванної, намагаючись знайти привід увійти досередини. Коли він позакривав крани, то помітив, що у помешканні панує тиша, і подумав, що вона стежить за ним. Був майже певний, що у дверях була дірка і вона притуляла до неї своє примружене око.

Він пішов від неї у пречудовому гуморі. Постарався закарбувати в пам’яті найголовніше, вивести з цієї згадки хімічну формулу, яка дозволила б окреслити, що було унікального в тій жінці (мільйонна частка її неповторності). І врешті вивів ту формулу, що складалася з трьох елементів:

1. Незграбність, поєднана зі старанністю;

2. Перелякане обличчя людини, яка втратила рівновагу і падає;

3. Ноги, зведені немов руки вояка, що пасує перед націленою на нього зброєю.

Повторюючи ту формулу, він почував неймовірну втіху, що знову оволодів іще одним фрагментом цього світу, вирізав своїм уявним скальпелем тонку стьожку з нескінченного полотна світобудови.

12

Майже о тій-таки порі з ним сталося ось що. Він декілька разів зустрічався з однією дівчиною в квартирі, яку надавав йому давній приятель аж до півночі. За місяць чи два дівчина нагадала йому про одну з їхніх зустрічей: вони кохалися на килимі коло вікна, казала вона, а надворі яріли блискавиці і гуркотів грім. Кохалися вони упродовж усієї грози, й це, казала вона, було незабутньо гарно.

Томаш слухав її й дивувався. Авжеж, він пам’ятав, що кохався на килимі (у тій квартирі був лише вузький диван, і на ньому він почувався незручно), але грозу геть забув! Дивно це було: він міг пригадати кілька побачень із нею, навіть добре пам’ятав, як вони кохалися (вона відмовлялася давати йому ззаду), пам’ятав ті кілька фраз, що їх промовила та дівчина, коли вони кохалися (вона завжди просила міцно пригортати її й протестувала, коли він дивився на неї), пам’ятав навіть, яка у неї білизна, — але геть не пам’ятав грози.

Із любовних пригод у його пам’яті закарбувалася тільки вузька крута стежина сексуального завоювання: перша словесна атака, перший дотик, перша непристойність, яку він промовив, усі оті розпусні речі, до яких він її помалу підштовхував, і ті, від яких вона відмовлялася. Решта (з майже педантичною дбайливістю) була вилучена з його пам’яті. Він забував навіть місце, де вперше зустрівся з тією чи тією жінкою, адже та мить передувала сексуальному завоюванню.

Дівчина казала про грозу, і на її обличчі сяяла мрійлива усмішка, а він приголомшено, навіть засоромлено дивився на неї: вона бачила красу і тішилася, а він тієї краси й не помітив. Різна реакція їхньої пам’яті на нічну грозу була виразом тієї різниці, що лежить поміж любов’ю і нелюбов’ю.

Словом «нелюбов» я не хочу сказати, що Томаш цинічно поводився з цією дівчиною, що вбачав у ній тільки об’єкт для статевих стосунків: навпаки, він любив її як подругу, цінував її характер і розум, ладен був прийти їй на поміч будь-якої миті, якби зайшла така потреба. Не він так недобре ставився до неї, а його пам’ять, що без його участі вилучила той епізод зі сфери кохання.

Либонь, у нашому мозку існує цілком особлива ділянка, яку можна було б назвати поетичною пам’яттю, вона фіксує те, що нас зачарувало, схвилювало, те, що надає краси нашому життю. Відколи Томаш познайомився з Терезою, жодна жінка не мала права залишати навіть найменший слід у тій ділянці його мозку.

Тереза геть загарбала його поетичну пам’ять і вимела відтіля всі сліди інших жінок. І це було несправедливо, адже, наприклад, ота дівчина, з якою він кохався на килимі під час грози, була не менш гідна поезії, ніж Тереза. Вона кричала: «Заплющ очі, візьми мене за стегна, пригорни міцно!» Вона терпіти не могла, коли очі в Томаша були розплющені й уважно та зосереджено спостерігали за нею, коли його трохи зведене над нею тіло не торкалося її шкіри. Вона не хотіла, щоб він вивчав її. Хотіла занурити його в потік зачарування, а в нього можна поринути лише із заплющеними очима. Не хотіла віддаватися йому рачки, бо у цій позиції їхні тіла ледве торкалися б і він міг би розглядати її з відстані майже у пів метра. Вона ненавиділа те віддалення. Їй кортіло зіллятися з ним. Тим-то і казала вона, дивлячись йому в вічі, що не зазнала втіхи, хоч усенький килим просяк від її оргазму. «Не втіхи шукаю я, а щастя, бо втіха без щастя не втіха». Інакше кажучи, вона стукала у браму його поетичної пам’яті. Але брама була замкнена. У Томашевій поетичній пам’яті для неї не було місця. Її місце було тільки на килимі.

Томашева пригода з Терезою розпочалася там, де закінчувалися його пригоди з іншими жінками. Вона розігрувалася потойбіч спонуки, що штовхала його на завоювання жінок. Він нічого не хотів відкривати в Терезі. Вона прийшла до нього відкрита. Він кохався з нею, навіть одної хвилі не згаявши на те, щоб узяти до рук той скальпель, яким розтинав лежаче тіло світу. Навіть на мить не замислившись, який вигляд у неї буде під час кохання, він уже кохав її.

Історія кохання розпочалася потім. У Терези піднялася температура, і він не міг витурити її з хати, як робив з іншими жінками. Він став навколішки біля її узголів’я і подумав, що йому принесла її вода в просмоленому кошику. Кохання починається з метафори. Скажемо інакше: кохання починається тієї миті, коли жінка якимось своїм словом упишеться в нашу поетичну пам’ять.

13

І Тереза не забарилася знову нагадати про це: якось, як і щоранку, пішла по молоко, а коли він відчинив їй двері, притуляла до грудей ворону, загорнуту в червоний шалик, як ото цигани носять на руках дітей. Ніколи не забуде він докірливого дзьоба ворони біля її обличчя.

Тереза знайшла ту ворону до половини закопаною в землю. Колись козаки так закопували полонених. «Дітлахи її закопали», — сказала вона. То була не просто констатація, а раптова огида до самого роду людського. Він згадав, як вона нещодавно сказала йому: «Тепер я вдячна тобі, що ти ніколи не хотів дітей».

Напередодні її образив чоловік у барі, де вона працювала. Він узяв пальцями її дешеве намисто і сказав, що вона заробила його проституцією. Вона була у нестямі. Дужче, ніж годилося б, подумав собі Томаш. Йому раптом стало ніяково, що він так мало бачив її останні два роки і навіть не мав нагоди довго потримати у своїх долонях її руки, щоб вони не тремтіли.

Отак думав він уранці, прямуючи до контори, де роздавали денні наряди мийникам вікон. Якийсь приватник дуже просив, щоб для тієї роботи йому прислали Томаша. Подався туди в кепському гуморі, підозрюючи, що це ще одна жінка захотіла його побачити. У його думках була тільки Тереза, і пригоди його не приваблювали.

Коли відчинилися двері, йому аж полегшало. Побачив перед собою високого, трохи згорбленого чоловіка. Підборіддя у нього було мов калоша, він когось йому нагадував.

Чоловік усміхнувся.

— Заходьте, пане лікарю, — сказав він, пропускаючи його в передпокій.

Там його чекав юнак. Він стояв перед ним, обличчя його пашіло. Дивився на Томаша і силкувався усміхнутися.

— Гадаю, вас не треба знайомити, — сказав чоловік.

— Ні, — відказав Томаш, але не всміхнувся, а потім простягнув юнакові руку. То був його син.

Чоловік з підборіддям калошею нарешті представився.

— Я так і знав, — сказав Томаш, — ви мені когось нагадували! Треба ж таке! Авжеж, я вас знаю! На ім’я.

Вони посідали у крісла, поміж якими стояв низький столик. Томаш подумав, що люди, які сиділи напроти нього, були його ненавмисними творіннями. Він зробив сина, бо до цього змусила його дружина, а портрет цього високого згорбленого чоловіка він змалював, бо його примусив агент на допиті.

Щоб нагнати ті думки, сказав:

— Гаразд, то з якого вікна починати?

Обидва чоловіки напроти нього щиро засміялися. Авжеж, усім зрозуміло було, що тут ішлося не про вікна.