Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 26)
Раптом їй усе стало цілком зрозуміло. Щоб вона опинилася в пастці (адже інженерового свідчення було не досить), потрібен був неспростовний доказ. Під час тієї довгої відсутності — занадто довгої, щоб стати підозрілою, — він поставив у передпокої камеру. Або, найпевніше, впустив до квартири чоловіка з фотоапаратом, який знімав їх на плівку з-за ширми.
Ще кілька тижнів тому вона кепкувала з Прохазки, який не знав, що живе в концентраційному таборі, де йому не можна мати приватного життя. А вона ж тоді що? Поїхавши від матері, думала, дурепа така, що раз і назавжди стане господинею свого приватного життя. Але материнський дім розрісся на цілий світ і скрізь тепер її наздоганяє. Ніде їй не сховатися від нього.
Вони спустилися східцями поміж садами, щоб опинитися на майдані, де покинули автомобіль.
— Що з тобою? — запитав Томаш.
Перш ніж вона відповіла, з Томашем хтось привітався.
27
То був чоловік років п’ятдесяти з обвітреним обличчям, селянин, якого Томаш колись оперував. Відтоді його щороку посилали на цей курорт. Він запросив Томаша з Терезою випити по чарчині. Псів не можна було приводити до громадських закладів, тому Тереза замкнула Кареніна в автомобілі, а чоловіки тим часом чекали її в шинку. Коли вона прийшла, селянин сказав:
— У нас тихо. Мене навіть обрали два роки тому головою кооперативу.
— Що ж, вітаю, — сказав Томаш.
— Це, знаєте, село. Усі тікають звідти. Там, нагорі, мають радіти, що хтось іще хоче залишатися в селі. Не можуть вони собі дозволити вигнати нас із роботи.
— То був би ідеальний куточок для нас, — зауважила Тереза.
— Ви там занудьгували б, пані. Там нема чого робити. Нічогісінько.
Тереза глянула на його обвітрене обличчя. Той селянин був їй такий симпатичний. Після довгого часу їй знову хтось припав до душі! Перед її очима постало село: хати, церковна дзвіниця, лани, гаї, заєць, що мчить у борозні, мисливець у зеленому фетровому капелюсі. Вона ніколи не жила в селі. Той образ запав їй у пам’ять від уже почутого. А може, він закарбувався в її підсвідомості ще від далеких предків. Проте цей образ жив у ній, ясний і промовистий, немов світлина прабабці в родинному альбомі або давня гравюра.
— У вас іще болить десь? — запитав Томаш.
Селянин показав на потилицю, в тому місці, де вона переходила у хребет.
— Отут часом боляче.
Не підводячись зі стільця, Томаш помацав те місце і ще трохи розпитав того чоловіка. Потім сказав:
— Я вже не маю права виписувати рецептів. Але, як повернетеся, скажіть вашому лікареві, що ви розмовляли зі мною і я рекомендував уживати оце.
Він дістав записник із внутрішньої кишені й видер звідти аркуш. Потім великими літерами написав назву ліків.
28
Вони поверталися до Праги.
Тереза думала про світлину, де її голе тіло було в інженерових обіймах. Намагалася себе заспокоїти: якщо припустити, що та світлина існує, Томаш однаково ніколи її не побачить. Для тих людей вона корисна буде лише тоді, коли вони зможуть скористатися нею, щоб шантажувати Терезу. Якщо її побачить Томаш, вона втратить користь для них.
Але що станеться, як поліція вирішить, що не варто гаяти часу на Терезу? У цьому разі те фото стане для них тільки дурнуватим жартом, і якщо комусь таке спаде на думку, ніщо не завадить йому покласти ту світлину в конверт і надіслати на Томашеву адресу, щоб посміятися.
Що ж станеться, якщо Томаш отримає цю світлину?
Він витурить її з хати? Мабуть, ні. Авжеж, ні. Але хистка споруда їхнього кохання відразу ж завалиться, адже трималася ця споруда на одній-однісінькій опорі — на її вірності, а кохання — це наче імперія: якщо зникають ідеї, на яких вона базується, вона щезає разом із ними.
Перед очима в Терези стояв образ: заєць, що мчить у борозні, мисливець у зеленому капелюсі й гострий шпиль дзвіниці над лісом.
Вона хотіла сказати Томашеві, що їм треба покинути Прагу. Поїхати кудись далеко — подалі від дітей, що живцем закопують у землю ворону, від співробітників таємної поліції, від дівчат, озброєних парасольками. Вона хотіла йому сказати, що їм треба переїхати в село. І що це єдиний їхній шанс на порятунок.
Тереза повернула голову. Але Томаш мовчав, втупившись у шлях, що стелився перед ними. Вона відчула, що вже не має відваги говорити. У такому стані вона була тоді, коли спустилася з гори Петржин. Шлунок її зсудомило, і вона почала блювати. Томаш лякав її. Він був занадто сильний для неї, а вона занадто слабка. Він віддавав накази, яких вона не розуміла. Вона силкувалася їх виконувати, але нездатна була до цього.
Захотілося повернутися на гору Петржин і попросити чоловіка з рушницею, щоб їй зав’язали очі, а потім притулитися спиною до стовбура каштана. Їй хотілось умерти.
29
Вона прокинулася й зрозуміла, що сама вдома.
Вийшла з квартири і подалася до набережної. Хотілося побачити Влтаву. Хотілося зупинитися на березі і дивитися на воду, адже плинна вода заспокоює й зцілює.
Сперлася на балюстраду і задивилась униз. То було празьке передмістя; Влтава вже перетнула місто, лишивши позаду пишноту Градчан і соборів, і тепер була втомлена і сумовита, немов акторка після вистави. Вода пливла поміж брудними берегами, де височіли паркани і стіни; за ними видніли заводи і порожні спортивні майданчики.
Вона довго дивилася на воду, що здавалася тепер іще сумнішою, ще темнішою; аж угледіла посеред річки якийсь чудернацький предмет, авжеж, лаву. Дерев’яну лаву з металевими ніжками, з отих, що стоять у празьких парках. І та лава помалу пливла річкою. За нею пливла ще одна. Потім іще одна, і ще одна, й Тереза зрозуміла, що вона бачить лави з празьких парків, які пливуть собі з міста за течією; їх було багато і ставало дедалі більше, вони пливли річкою, наче опале листя, яке лине за течією лісового струмка; були там червоні лавиці, жовті, блакитні.
Вона обернулася, щоб запитати в перехожих, що ж сталося. Чому лави з міських парків пливуть за водою? Та люди йшли собі з байдужими обличчями, їм було однаково: пливе собі річка цілими століттями їхнім ефемерним містом, то й добре.
Тереза задивилась у воду. Їй стало так сумно. Розуміла: те, що вона бачить, це прощання. Прощання з життям, що спливає низкою барв. Лави зникли з поля зору. Ще побачила вона кілька лавиць, які запізніло пропливли річкою, потім іще одну жовту, а потім блакитну, вже останню.
Частина п’ята
Легкість і вагота
1
Коли Тереза несподівано приїхала в Прагу до Томаша, він, як я вже казав у першій частині, кохався з нею того ж самого дня і тої ж самої години, але потім вона занедужала. Лежала в ліжку, а він сидів коло неї, бо вона видавалася йому дитиною, яку пустили за водою в кошику.
Відтоді той образ покинутої дитини припав йому до Душі, й він часто думав про давні міфи, в яких з’являвся цей персонаж. Певне, була якась прихована спонука в тому, що він почав шукати переклад Софоклового «Едіпа».
Історія про Едіпа загалом відома: дитину в кошику знайшов пастух і відніс царю Полібію, у якого вона і виросла. Коли Едіп виріс, він зустрів на гірській дорозі колісницю, якою їхав невідомий цар. Спалахнула сварка, й Едіп убив того царя.
Згодом він побрався з Іокастою і став царювати у Фівах. Він і не підозрював, що убив у горах свого батька, а жінка, з якою він лягає в ліжко, то його мати. Аж ось доля завзялася на його підданців, і вони почали тяжко хворіти. Коли Едіп зрозумів, що то він винен у їхньому лихові, виколов собі очі шпильками й сліпим пішов із Фів.
2
Ті, що гадають, ніби комуністичні режими в центральній Європі створили виключно злочинці, не беруть до уваги засадничої правди: злочинні режими створюють не злочинці, а ентузіасти, певні того, що знайшли єдиний шлях, який провадить до раю. І вони запекло боронили той шлях, убивши при цьому силу-силенну людей. Згодом стало зрозуміло, що раю вони не побудували, а отже, ентузіасти були просто убивцями.
І тоді всі напали на комуністичні режими: ви відповідаєте за все лихо, що скоїлося у країні (за бідність і руїну), за втрату незалежності (бо країна потрапила в російське ярмо), за узаконені убивства!
Ті, кого звинувачували, відповідали: ми не знали! Ми помилилися! Ми ж вірили! В душі ми не винні!
Отож суперечки зводилися до такого питання: чи справді вони не знали? Чи, може, тільки вдають, що не знали нічого?
Томаш стежив за тією суперечкою (як і мільйони чехів) і думав собі, що, звісно, траплялися поміж комуністами люди, які все ж таки не були такі аж геть необізнані (мусили ж вони чути про ті жахи, що чинилися й чиняться далі в післяреволюційній Росії). Та цілком можливо, що більшість і справді нічогісінько не знала.
І ще думав він собі, що головне питання було не в тому, знали вони про це чи ні.
Припустимо, що чеський прокурор, який на початку 50-х років вимагав смертної кари для невинних, помилився, бо йому надала хибні дані таємна поліція й уряд його країни. Але зараз, коли відомо, що звинувачення були безглузді й засуджені до смерті невинні, чи можливо, щоб той прокурор боронив невинність своєї душі й бив себе у груди: моє сумління чисте, я не знав, я ж вірив! Чи не в отому «я не знав, я ж вірив» і криється його непоправна провина?
Тоді Томаш і згадав історію про Едіпа. Той не знав, що він злігся зі своєю матір’ю, та, зрозумівши, що сталося, не вважав себе невинним. Не витерпівши того лиха, якого він завдав своїм невіданням, Едіп виколов собі очі й, осліпнувши, пішов із Фів.