Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 28)

Він пішов до головного лікаря й сказав, що не напише тієї заяви.

Той потиснув йому руку дужче, ніж звичайно, і сказав, що чекав від нього саме такого рішення.

— Пане головний лікарю, — сказав тоді Томаш, — гадаю, ви можете лишити мене тут і без цієї заяви.

І натякнув, що як його силоміць витурять звідси, то всі колеги можуть заявити, що й вони підуть із роботи.

Але ніхто не захотів цим нахвалятися, й трохи згодом (головний лікар ще дужче потиснув йому руку, ніж останнього разу, на ній довго лишалися сліди від пальців) Томаш мусив покинути роботу в клініці.

5

Спершу він знайшов посаду в провінційній лікарні за вісімдесят кілометрів від Праги. Щодня їздив туди поїздом і повертався страшенно зморений. Через рік йому поталанило перейти на ліпше місце, щоправда, то була другорядна посада в приміському диспансері. Він уже не міг присвятити себе хірургії і працював терапевтом. У приймальні завжди було повнісінько люду, на кожного пацієнта припадало хвилин зо п’ять, він прописував їм аспірин і посилав на консультацію до інших фахівців. На його думку, тепер він був не лікарем, а дрібним службовцем.

Якось уже наприкінці прийому до нього завітав п’ятдесятирічний панок; був він повненький, тож мав поважний вигляд. Панок відрекомендувався як начальник одного з відділів Міністерства внутрішніх справ і запросив Томаша до кафе напроти диспансеру.

Там він замовив пляшку вина. Томаш сказав:

— Я за кермом. Якщо мене зупинить поліція, я втрачу права. Завідувач відділу міністерства всміхнувся.

— Якщо з вами щось станеться, посилайтеся на мене.

І простягнув Томашеві візитну картку, де було його прізвище (звісно ж, фальшиве) і номер телефону в міністерстві.

Потім він довго розводився про те, як цінує Томаша. Усі в міністерстві страшенно шкодують, що такий хірург мусить виписувати аспірин у приміському диспансері. Натякнув навіть, що поліція, хоч і не може сказати цього вголос, шкодує за тим, що фахівців так безцеремонно виганяють із роботи.

Томаша давно вже ніхто не хвалив, тож він дуже уважно слухав того череватого панка і з подивом відзначав, що той дуже добре, просто-таки докладно обізнаний із його успіхами в царині хірургії. Ох, які ми беззахисні перед хвалою! Томаш не міг не сприйняти серйозно того, що казав міністерський чиновник.

Але було це не лише від самолюбства. Немалу роль відіграла тут і недосвідченість. Коли з тобою розмовляє люб’язна, поштива, ґречна людина, дуже непросто переконати себе, що всі її балачки облудні, що промовляє вона нещиро. Сумнів (постійний і систематичний, без хвилини вагання) потребує надзвичайних зусиль, а також звички, тобто постійної участі в поліційних допитах. Цієї звички і бракувало Томашеві.

Міністерський чиновник провадив:

— Ми знаємо, пане лікарю, що в Цюриху ви мали пречудову посаду. І ми дуже цінуємо те, що ви таки повернулися звідти. Ви добре вчинили. Ви знаєте, що ваше місце тут, — і додав, наче кинувши Томашеві докір: — Але ваше місце в операційній!

— Що ж, — сказав Томаш, — я згоден з вами.

Запала коротка пауза, а потім чиновник сумовито мовив:

— Але скажіть мені, пане лікарю, невже ви справді гадаєте, що комуністам треба виколоти очі? Невже вам не здається недоречним, що це сказали ви, людина, яка повернула здоров’я стільком пацієнтам?

— Але ж це не має ніякого сенсу, — запротестував Томаш. — Прочитайте ліпше, що я написав там.

— А я прочитав, — сказав міністерський чиновник, намагаючись надати своєму голосові ще дужчого суму.

— То хіба я писав, що потрібно виколоти очі комуністам?

— Так усі зрозуміли, — ще сумніше сказав чиновник.

— Якби ви прочитали цілком той текст, що я написав, то ніколи й не подумали б такого. Текст урізали.

— Та невже? — наставив вуха чиновник. — Вони опублікували текст не таким, яким ви його написали?

— Вони його урізали.

— Набагато?

— Приблизно на третину.

Міністерський чиновник удав, ніби щиро засмутився.

— Ох, як недобре вони вчинили.

Томаш звів плечима.

— Ви мали захищатися! Слід було негайно вимагати спростування!

— Та не до того було! Прийшли росіяни, і довелося братися до інших клопотів, — сказав Томаш.

— Навіщо ж давати на здогад, що такий лікар, як ви, хоче, щоб люди втратили зір?

— Та де! Той матеріал з’явився на останній сторінці поміж листами інших читачів. Ніхто його й не помітив. Крім російського посольства, звісно, тому що вони відразу за нього вчепилися.

— Ох, не кажіть так, пане лікарю! Я розмовляв із багатьма людьми, які дивувалися, що ви могли таке написати. Але зараз мені стало все зрозуміліше, адже ви пояснили, що той матеріал в опублікованому вигляді не відповідав тому, який ви написали. Вам порадили його написати?

— Ні, — відказав Томаш, — я надіслав його сам.

— Ви знаєте тих людей?

— Яких?

— Котрі опублікували ваш матеріал.

— Ні.

— Ви з ними не розмовляли?

— Я бачив їх тільки раз у житті. Вони попросили мене заглянути до редакції.

— Навіщо?

— З приводу цього листа.

— Із ким ви розмовляли?

— З журналістом.

— Як його звали?

Томаш нарешті збагнув, що його допитують. І подумав, що кожне його слово може стати небезпечне для інших людей. Звісно ж, він пам’ятав прізвище того співробітника редакції, але сказав:

— Не знаю.

— Ох, пане лікарю! — вигукнув чиновник, обурившись тим браком щирості. — Він таки мусив вам представитися!

Хіба це не трагікомедія, коли наше виховання стає спільником поліції.

Ми не вміємо брехати. Настанова казати правду, яку втовкмачили нам у голови батько з матір’ю, призводить до того, що нам відразу ж стає соромно за брехню, навіть перед поліціянтом, який нас допитує. Нам легше було б сваритися з ним, ображати його (що геть не годиться), ніж відверто брехати (а тільки це нам і залишається).

Слухаючи, як той чиновник докоряє йому за нещирість, Томаш майже почувався винним; йому довелося подолати моральну заборону, щоб і далі казати неправду.

— Та він, звісно, назвав своє ім’я, але воно нічого не казало мені, тож я й забув його відразу.

— Який він був на вигляд?

Журналіст, з яким він розмовляв, був куций, з білявим коротко стриженим волоссям. Томаш спробував змалювати його геть протилежними рисами.

— Високий. Довге темне волосся.

— Ага, ага! — кивав чиновник. — І підборіддя мов калоша?

— Атож, — відказав Томаш.

— Трохи згорблений.

— Еге ж, — іще раз повторив Томаш, а потім зрозумів, що той клятий чиновник щойно когось ідентифікував. Томаш не лише видав сердешного журналіста, а ще й видав завдяки брехні.

— А навіщо він запросив вас до редакції? Що він від вас хотів?

— Мене попросили змінити будову одного речення.