Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 30)

Але як же сталося, що він так швидко, легко і рішуче відмовився від такої глибинної настанови?

Нам скажуть: він не хотів, щоби поліція використала його у брудній грі. Та, як по правді, навіть якщо теоретично таке й можливе було (такі випадки справді траплялися), на практиці поліція навряд чи опублікувала б ту брехливу заяву, поставивши під нею його підпис.

Звісно, він мав право остерігатися такої імовірності. Припустимо навіть, що він розлючений був на себе за власну недотепність і прагнув уникнути подальших контактів із таємною поліцією, що тільки розпалювали б у ньому почуття безсилля. Можна припустити і те, що він і так би відмовився від тієї роботи, адже механічне виписування пігулок у диспансері нічого спільного не мало з тією настановою, що спонукала його до лікарської професії. Хай там як, раптовість його рішення мені видається дивною. Може, за ним крилося щось глибше, те, що не надається до раціонального осмислення?

8

Томаш полюбив Бетховена, щоб зробити приємність Терезі, але на його музиці він не дуже знався, тож сумніваюся, що він був обізнаний зі справжньою історією славетного мотиву «Muss es sein? Es muss sein!».

А сталося це ось як: Бетховенові винен був п’ятдесят флоринів такий собі пан Дембшер, і композитор, який ніколи не мав за душею зайвого шеляга, урешті почав від нього вимагати ті гроші. «Muss es sein? Так мусить бути?» — зітхнув сердешний пан Дембшер, і Бетховен відповів зареготавшись: «Es muss sein! Мусить так бути!» — а потім записав ті слова і створив на цей реалістичний мотив невелику п’єсу на чотири голоси. Три голоси виспівують: «Es muss sein, ja, ja, ja!» — а четвертий додає: «Heraus mit dem Beutel! Діставай-но гаманця!»

Через рік той самий мотив став основою четвертої частини його останнього квартету, опус 135. Бетховен уже й не думав про Дембшерів гаманець. Ті слова, «Es muss sein», набирали для нього дедалі врочистішої тональності, наче того воліла сама Доля. У Кантовій мові навіть звичайне щоденне слово «добридень» набувало значення метафізичної тези. Німецька — це мова тяжких слів. «Es muss sein!» вже стало не жартом, a «der schwer gefasste Entschluss», тяжко зваженим рішенням.

Отож Бетховен із комічного натхнення вчинив серйозний квартет, із жарту — метафізичну правду. То був цікавий приклад того, як легкість переростає у ваготу (а, згідно з Парменідом, позитивне переростає в негативне). Цікаво й те, що ця зміна не лякає нас. Навпаки, ми обурилися б, якби Бетховен перейшов від серйозного у своєму квартеті до легкого жарту канону на три голоси про Дембшерів гаманець. Проте тут він діяв би цілком у дусі Парменіда: перейшов би від тяжкого до легкого, від негативного до позитивного! Спершу (як незавершений ескіз) була б велика метафізична істина, а наприкінці (як закінчений твір) — найлегший із жартів. Тільки ми вже не вміємо мислити, як Парменід.

Гадаю, у глибині душі Томаш уже давно дратувався оцим навальним, урочистим і суворим «Es muss sein!», і в ньому жило неусвідомлене бажання змінити тяжке на легке, як ото робив Парменід. Пригадаймо, як колись йому одної хвилини достатньо було, щоб назавжди відмовитися від першої дружини і сина, і він із полегшенням дізнався, що з ним порвали батько і мати. Хіба не було це раптовим і не зовсім обдуманим жестом, яким він відкинув те, що хотіло лягти на нього важезним тягарем обов’язку, оте кляте «Es muss sein!».

Авжеж, то було «Es muss sein», що йшло ззовні, накинуте суспільними умовностями, тоді як «Es muss sein» його любові до медицини було внутрішньою необхідністю. Що ж, тим гірше. Адже внутрішня спонука ще сильніша і ще дужче штовхає до бунту.

Бути хірургом означає розтинати поверхню речей і зазирати, що ж криється усередині. Може, тим-то і виникло в Томаша бажання поглянути, що ж криється потойбіч отого «es muss sein», інакше кажучи, поглянути, що ж залишається від життя, коли людина звільняється від усього, що досі вважала своєю місією.

Та коли він представився зичливій директорці компанії з миття шибок і вітрин, його рішення раптом постало перед ним у всій його непоправній реальності, й він майже злякався. І в перші дні роботи той страх не покидав його. Та подолавши (десь за тиждень) приголомшливу незвичність нового життя, він раптом збагнув, які в нього розпочалися тривалі канікули.

Він робив те, чому не надавав ніякого значення, і це було добре. Тепер він розумів щастя людей (до яких завжди почував якусь поблажливу жалість), що виконували працю, до якої не спонукало їх оте внутрішнє «es muss sein» і про яку вони забували, скінчивши роботу. Йому була геть незнана та блаженна байдужність. Часом, коли операція минала не так, як йому хотілося, він був у розпачі й ночами не спав. Тоді навіть утрачав хіть до жінок. Оте «es muss sein» його фаху було наче вампір, який ссав із нього кров.

Тепер він ходив Прагою з довгою тичкою мийника вітрин і з подивом зазначав, що помолодшав на десять років. Продавчині великих магазинів називали його «пан лікар» (празький тамтам діяв безвідмовно) і просили у нього поради з приводу нежиті, радикуліту і затримки місячних. Їм було майже соромно, коли бачили, як він зволожує шиби, надіває на ту палицю щітку і починає мити вітрину. Певне, якби вони могли покинути покупців, то забрали б у нього ту щітку і мили б вітрини самі.

Томаш працював переважно у великих крамницях, та посилали його і до приватних осіб. За тієї пори масове переслідування чеської інтелігенції ще викликало в людей дух солідарності. Коли давні пацієнти дізнавалися, що Томаш миє вітрини, вони телефонували в ту компанію і просили, щоб прислали саме його. У помешканнях вони приймали його з пляшкою горілки чи шампанського, писали в путівці, що він помив їм тринадцять вікон, і години зо дві розмовляли і чаркувалися з ним. Прямуючи до інших квартир чи магазинів, він був у пречудовому гуморі. У всій країні селилися родини російських офіцерів, радіо передавало погрозливі промови службовців міністерства внутрішніх справ, які заступили звільнених співробітників радіостанцій, а він поволеньки простував собі напідпитку празькими вулицями, почуваючись так, наче йде з одного святкування на інше. Ні, то справді були великі канікули.

Томаш наче повернувся в ту пору, коли був одинаком. Адже Терези раптом не стало. Бачив її тільки вночі, коли вона поверталася з бару і він розплющував очі, бо вже дрімав, а ще уранці, коли вона була геть сонна, а він квапився на роботу. Мав шістнадцять годин для себе самого, і то був простір свободи, що неначе з неба йому раптом упав. Той простір ще змолоду означав для нього жінок.

9

Коли друзі питали, скільки жінок у нього було, він відповідав ухильно, а якщо наполягали, казав: «Мабуть, сотні зо дві». Заздрісники казали, що він перебільшує. Він боронився. «Це не так і багато. Мої стосунки з жінками тривають заледве двадцять п’ять років. Поділіть двісті на двадцять п’ять. Ви побачите, що буде вісім жінок за рік. Небагато».

Та відколи він почав жити з Терезою, його еротична активність зазнала організаційних труднощів: у нього залишалася вузька смужечка часу (поміж операційною залою і домівкою), яку він використовував досить інтенсивно (як ото хлібороб, який завзято обробляє ділянку в горах), але її неможливо було порівняти з тими шістнадцятьма годинами, що так щасливо йому випали. (Кажу шістнадцять, адже навіть оті вісім годин, упродовж яких він мив шибки, надавали йому безліч нагод для знайомств і побачень із новими продавчинями, чиновницями чи хатніми господинями).

Що він шукав у тих жінках? Що вабило його до них? Хіба фізичне кохання — це не вічне повторення того самого?

Нітрохи. Завжди залишалася крихта того, що неможливо собі уявити. Побачивши вбрану жінку, він міг, звісно, більш чи менш уявити, яка вона гола (тут його лікарський досвід доповнював досвід коханця), та поміж приблизною ідеєю і достеменністю дійсності існував невеличкий проміжок неуявного, і то була та лакуна, що не давала йому спокою. Та й погоня за неуявним не закінчується із відкриттям голизни, вона стремить далі: які гримаси корчитиме ця жінка, коли її роздягатимуть? Що вона казатиме, коли вони кохатимуться? Як вона зітхатиме? Як скривиться її обличчя, коли її охопить утіха?

Унікальність «я» криється в неуявному кожної людини. Уявити можна лише притаманне всім людям, те, що в них спільне. Індивідуальне «я» — це тільки те, що відрізняється від загального, тобто те, що неможливо ні вгадати, ні облічити наперед, те, що потрібно відкрити, виявити, підкорити в іншому.

Останні десять років своєї медичної діяльності Томаш переймався тільки людським мозком, тож добре знав: найважче осягнути людське «я». Поміж Гітлером і Ейнштейном, поміж Брежнєвим і Солженіциним існує більше схожості, ніж різниці. Якщо цю думку викласти в числах, то можна було б сказати, що поміж ними — одна мільйонна частка несхожості й дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільйонних частки подібності.

Томашеві не давало спокою бажання відкрити цю мільйонну частку й оволодіти нею, в цьому і полягало його нав’язливе стремління до жінок. Вабили його не жінки, а те неуявне, що було в кожній із них, інакше кажучи, вабила ота мільйонна частка несхожості, якою відрізняється будь-яка жінка від усіх інших.