Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 27)
Томаш чув, як галасували комуністи, що боронили чистоту своєї душі, й думав собі: завдяки вашому невіданню ця країна утратила свободу, можливо, на цілі століття, і ви кричите, що почуваєтеся невинними? Як же можете ви тепер дивитися на все це? Як воно вас не жахає? Невже ви можете це бачити? Та вам ліпше виколоти очі, якщо їх маєте, і піти із Фів!
Це порівняння йому так припало до вподоби, що він часто користувався ним у дискусіях із друзями, застосовуючи дедалі витонченіші і достеменніші формулювання.
За тієї пори, як і вся інтелігенція, він читав тижневик, який видавала накладом у триста тисяч примірників Спілка чеських письменників, що користувалася в рамках комуністичного режиму відносною автономією, і там писалося про такі речі, яких ніхто не зважувався торкатися публічно. Той письменницький часопис оприлюднював навіть статті, де ставилося питання, хто винен і якою мірою в судових убивствах, які здійснювалися внаслідок політичних процесів у перші роки комуністичного режиму.
У всіх тих дискусіях виринало одне питання. Знали вони чи не знали? Оскільки Томаш вважав те питання другорядним, він якось письмово виклав свої роздуми про Едіпа й надіслав їх у той часопис. За місяць надійшла відповідь. Його просили заглянути до редакції. Коли він туди прийшов, його зустрів редактор, невисокий, проте прямий, немов літера «і», чоловік, який запропонував йому змінити будову одного речення. Текст з’явився згодом на передостанній сторінці у рубриці «Листи читачів».
Томаш не радів цьому. До редакції його запросили, щоб він погодився змінити будову одного речення, а потім, без дозволу, так обчикрижили його текст, що ті міркування зводилися тільки до основної тези (надто вже схематичної й агресивної) і геть йому вже не подобалися.
Це сталося навесні 1968 року. При владі був Александер Дубчек, оточений комуністами, які почувалися винними і хотіли якось поправити свою провину. Але інші комуністи, ті, що галасували про свою невинність, боялися, що розгніваний народ буде їх судити. Щодня ходили вони скаржитися російському послові й благали, щоб він їх підтримав. Коли з’явився Томашів лист, вони почали кричати: бачте, куди воно все зайшло! Уже он у пресі пишуть, що нам треба виколоти очі!
Через кілька місяців росіяни вирішили, що в їхній провінції вільні дискусії зайві, й послали своє військо, щоб за однісіньку ніч окупувати всю Томашеву країну.
3
Повернувшись із Цюриха, Томаш почав працювати на тій самій посаді у своїй лікарні. Та згодом його викликав головний лікар.
— Любий мій колего, — сказав він, — зрештою, ви не письменник, не журналіст і вже тим більше не рятівник усього людства. Ви лікар і науковець. Мені не хочеться вас утрачати, і я бозна-що зроблю, щоб утримати вас тут. Але потрібно спростувати ту статтю про Едіпа. Вона вам така дорога?
— Ох, пане начальнику, це остання річ на світі, яка мені могла б бути дорога, — сказав Томаш, згадавши, як обчикрижили третину його тексту.
— Ви розумієте, куди тут вітер дме? — запитав головний лікар.
Томаш знав: на чаші терезів лежали дві речі. На одній — його честь (яка вимагала, щоб він не відмовлявся від того, що написав), а на другій те, що він зазвичай вважав сенсом свого життя (робота лікаря і науковця).
Головний лікар провадив:
— Це середньовічна практика — вимагати від людини, щоб вона зреклася того, що написала. Що значить «зректися»? За новітньої доби не можна зректися ідеї, можна тільки спростувати її. А що, любий мій колего, зректися ідеї неможливо, це щось суто вербальне, формальне, магічне, то я не розумію, чом би вам не зробити того, що у вас просять. У суспільстві, де панує терор, заяви нічого не важать, бо до них змушують силоміць, і порядна людина повинна не звертати на них уваги, не слухати їх. Кажу вам, любий мій колего, в моїх інтересах і в інтересах ваших пацієнтів потрібно, щоб ви залишалися на цій роботі.
— Правда ваша, пане головний лікарю, — з нещасним виглядом сказав Томаш.
— Але?.. — запитав головний лікар, намагаючись угадати, що він там думає.
— Я боюся, що мені стане соромно.
— Перед ким? Невже ви такої високої думки про людей, які вас оточують, аж вам важливо, що вони думають?
— Ні, — відказав Томаш.
— Утім, — провадив головний лікар, — мене запевнили, що йдеться не про публічне спростування. Це ж бюрократи. Вони хочуть мати у своїх справах якесь свідчення того, що ви не проти режиму, коли їм доведеться боронитися від обвинувачень, чому вони лишили вас на цій роботі. Мені пообіцяли, що така заява залишиться поміж вами і владою, а публікувати її ніхто й не збирається.
— Дайте мені тиждень на роздуми, — відказав Томаш, закінчуючи розмову.
4
Його вважали найліпшим хірургом у клініці. Казали навіть, що він посяде місце головного лікаря, який уже наближався до пенсійного віку. Коли поповзли чутки, що влада вимагає від нього виступити зі самокритикою, ніхто не сумнівався, що він послухається.
І це було перше, що вразило Томаша: хоч він не давав жодного приводу, щоб підтвердити це припущення, люди робили ставку на його непорядність, а не на чесноти.
Друге, що прикро вразило, була реакція людей на гадану його поведінку. Загалом ту реакцію можна було поділити на дві категорії.
Перший тип реакції притаманний був тим людям, які самі (або ж їхні близькі) чогось зреклися, яких змусили публічно заявити про їхню згоду з окупаційним режимом, або тим, які готувалися це зробити (зі сумом у серці, звісно, ніхто ж бо не радів цьому).
Ті люди всміхалися йому чудернацькою усмішкою, якої він досі ніде не зустрічав: ніяковою усмішкою таємної змови. Так усміхаються два чоловіки, що зустрілися в борделі; їм трохи соромно, і заразом їм приносить задоволення те, що соромно обом. Той сором запроваджує поміж ними щось на зразок братерства.
Тим охочіше всміхалися вони йому, бо він не мав слави конформіста. Тож гадана його згода з пропозицією головного лікаря була свідченням того, що підлість помалу й неухильно стає правилом поведінки і незабаром перестане вважатися тим, чим вона є. У тих людей ніколи не було друзів. Томаш із жахом збагнув: якщо він таки напише заяву, якої від нього вимагають, вони запросять його хильнути по чарчині й почнуть лізти у друзі.
Другий тип реакції — це реакція людей, які самі (або ж їхні близькі) зазнавали переслідувань, але відмовилися йти на компроміс із окупантами, або ж людей, у яких такої заяви чи компромісу не вимагали (може, тому що вони були молоді й ні до чого не причетні), але які були певні, що не погодяться на таке.
Один із них, С., молодий і дуже здібний лікар, запитав якось Томаша:
— То що, ти написав їм те, що вони хотіли?
— Про що ти кажеш?
— Про зречення, — відказав С.
Він не сказав це дошкульно. Він навіть усміхався. Та з усього букета усмішок ця була особлива. То була усмішка моральної вищості.
— Послухай, — сказав Томаш, — що ти знаєш про моє зречення? Ти його читав?
— Ні, — відказав С.
— То чому ти кажеш мені про нього? — запитав Томаш.
С. так само задоволено всміхався.
— Послухай, ми ж знаємо, як воно робиться. Ці заяви пишуть у вигляді листа директорові, міністрові чи ще там комусь, а той обіцяє, що лист не опублікують, щоб автор його не почувався приниженим. Адже так?
Томаш звів плечима і ковтнув слину.
— Після цього заяву кладуть в архів, але автор знає, що її можуть будь-якої миті оприлюднити. За таких умов він більше нічого не може сказати, нічого не зможе критикувати, не зможе протестувати, адже тоді ту заяву опублікують і на нього впаде ганьба. Зрештою, це м’яка метода. Бувають і гірші.
— Авжеж, дуже м’яка, — відказав Томаш. — Але мені цікаво, звідки ти дізнався, що я піду на це.
Колега звів плечима, та усмішка його не зникла.
І тоді Томаш збагнув одну дуже цікаву річ.
Томаш терпіти не міг тих усмішок, йому здавалося, ніби він скрізь їх бачить, навіть на обличчях перехожих. Він не міг заснути. Що ж це таке? Невже він надавав такого значення цим людям? Анітрохи. Вони були йому анідесь, і він гнівався на себе за те, що так переймається їхніми поглядами. Тут не було ніякої логіки. Невже той, хто так мало цінує думку інших людей, може настільки нею перейматися?
Можливо, його глибока недовіра до інших людей (сумнів у тому, що вони мають право судити його і вирішувати його долю) вже відіграла свою роль, коли він обрав професію, яка давала змогу ухилятися від публічного суду. Людина, яка обирає, наприклад, політичну кар’єру, самохіть виставляє себе на суд публіки з наївною і щирою певністю в тому, що таки завоює її прихильність. Імовірна ворожість юрби тільки спонукає її до чимраз активніших дій, як ото складнощі з діагностикою спонукали Томаша.
Лікаря (на відміну від політика чи актора) судити можуть лише пацієнти і найближчі його колеги, а отже, в чотирьох стінах і віч-на-віч. Під поглядами тих, що його судять, він має змогу тієї ж таки миті відповісти їм, пояснити свої дії або ж боронитися. Але тепер Томаш (уперше в житті) перебував у ситуації, коли на нього звернули стільки поглядів, що він навіть охопити їх усіх не міг. Не міг він і відповісти їм, ні поглядом, ні словами. Він здався на їхню ласку. Про нього балакали в лікарні й поза її межами. (Прага була немов напружений нерв, і чутки про тих, що не виправдали надій, доносили, співпрацювали з режимом, линули зі швидкістю звуку африканського тамтама). І Томаш знав це і нічого не міг удіяти. Він і сам дивувався, наскільки це було нестерпне для нього і яку паніку на нього наганяло. Той інтерес, що його він викликав у всіх, був йому неприємний, наче тіснява в натовпі або ж дотик людей, які у страшних мареннях здирають із нас одіж.