Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 24)

Потім відчула, як їй поклали долоню на плече. Чоловік забрав у неї книжку, мовчки поклав на полицю і попровадив Терезу до дивана.

Вона знову подумала про фразу, яку сказала виконавцеві страти на Петржині. Цього разу вона вимовила її уголос:

— Ні, ні! Це не за моїм бажанням!

Була певна, що ця чарівна фраза вмить змінить ситуацію, але в цій кімнаті ті слова втратили магічну силу. Гадаю, вони навіть заохотили чоловіка до рішучих дій: він пригорнув її до себе і поклав долоню на її груди.

Дивна річ: цей дотик одразу ж звільнив її від страху. У такий спосіб інженер вказав на її тіло, і вона зрозуміла, що ставка у цій грі не вона (не її душа), а тіло, і тільки воно. Оте тіло, яке обмануло її, і вона його вигнала поміж інші тіла.

17

Він розстебнув ґудзик її блузки й дав зрозуміти, що далі вона повинна роздягатися сама. Тереза не виконала тієї вказівки. Своє тіло вона від себе прогнала, та не хотіла брати за нього ніякої відповідальності. Вона не опиралася, але й не допомагала йому. Її душа хотіла показати, що, не схвалюючи те, що зараз відбувалося, вона обрала нейтральну позицію.

Він роздягав її, і впродовж цього часу Тереза залишалася майже непорушна. Коли він поцілував її, вуста йому не відповіли. Потім вона раптом відчула, що лоно її зволожилося, і злякалася.

Вона неухильно збуджувалася, й збудження було тим дужче, що наставало воно мимоволі. Її душа вже потайці погоджувалася з тим, що зараз коїлося, та вона знала: щоб це велике збудження тривало й далі, про згоду треба мовчати. Якщо вона голосно скаже «так», якщо самохіть погодиться взяти участь у любовній грі, збудження відразу ж мине. Адже душа її збуджувалася від того, що тіло обманювало її, діючи всупереч її волі, а вона спостерігала цю зраду.

Потім він скинув з неї трусики — тепер вона була голісінька. Душа бачила оголене тіло в обіймах незнайомця, й те видовище здалося їй неймовірним, наче вигляд планети Марс із близької відстані. Осяяне цією неймовірністю тіло вперше втратило для неї свою банальність; уперше дивилася вона на нього зачаровано, адже все, що робило його неповторним і єдиним на світі, виступило на передній план. Це було вже не звичайне поміж тілами (яким бачила вона його досі), а надзвичайне тіло. Душа не могла відірвати погляду від брунатної родимки, що темніла над кучерявим чубчиком поміж ногами; вона бачила ту печатку, якою сама вона (душа) таврувала те тіло, і те, що неподалік біля цього стигмату рухався чужий член, здавалося їй блюзнірством.

І коли вона звела очі й побачила його обличчя, то згадала, що ніколи не давала згоди на те, щоб тіло, де поставила свій відбиток душа, опинилося в обіймах чоловіка, якого вона не знає і знати не хоче. Її раптом охопила запаморочлива ненависть. Вона зібрала в роті слину, щоб плюнути незнайомцеві в обличчя. Вони жадібно стежили одне за одним; він помітив її лють і прискорив рухи. Відчуваючи, як ось-ось вона вибухне втіхою, Тереза почала кричати: «Ні, ні, ні!» — опираючись тому вибухові, що вже був зовсім близько, а що вона опиралася, то погамована втіха довго променіла усеньким її тілом, не знаходячи собі виходу, поширювалася у ній, немов морфій, який упорснули у вену. Вона металася в його обіймах, наосліп била довкола себе руками і плювала йому в обличчя.

18

Унітази новітніх вбиралень височать над підлогою, наче білі квіти річкових лілей. Архітектори роблять просто-таки неможливі речі, щоб тіло забуло про свою вбогість і людина не знала, що відбувається з її викидами, коли спускають воду і вона з ревом біжить трубами. Хоч каналізація й простягає свої мацаки до наших помешкань, все ж таки її дбайливо заховали від поглядів, і ми не знаємо про ті невидимі Венеції лайна, над якими побудовані наші вбиральні, спальні, бальні зали і парламенти.

У цій кам’яниці робітничого передмістя Праги вбиральні були не такі величні; долівка вимощена сірими кахлями, а з неї піднімався унітаз, що мав убогий, сирітський вигляд. Формою він скидався не на білу річкову лілею, а на те, чим він і був насправді, — розчепіреним кінцем труби. Тут бракувало навіть сякого-такого сидіння з дерева, і Тереза сіла на емальований чавун, такий холодний, аж вона сіпнулася від того дотику.

Вона сиділа на унітазі, й прагнення випорожнити тельбухи, що зненацька охопило її, було намаганням дійти до самісінького краю упослідженості, якомога дужче, щомога повніше зробитися отим тілом, про яке мати завжди казала, мовляв, існує воно лише на те, щоб перетравлювати їжу і вивергати шлаки. Тереза випорожняла свої нутрощі й почувалася цієї миті сумною та нескінченно самотньою.

Не було нічого вбогішого, ніж її оголене тіло, що сиділо на розчепіреному краю труби з нечистотами. Душа її втратила глядацьку цікавість, свою недоброзичливість і гордоту; вона знову забилася у найглибші куточки тіла й чекала, аж хтось її погукає.

19

Вона підвелася з унітаза, спустила воду і повернулася в передпокій. Душа тремтіла у голому відринутому тілі. Тереза й досі почувала дотик до ануса паперу, яким вона підтерлася.

І ще одна незабутня річ сталася тоді: їй захотілося побачити того довганя і почути його голос, почути, як він кличе її. Якби він лагідно і поважно заговорив до неї, душа зважилася б виринути на поверхню тіла, й Тереза заплакала б. І обняла б його, як ото уві сні обіймала стовбур каштана.

Отож стояла вона в передпокої і намагалася опанувати те навальне бажання вибухнути перед ним сльозами. Якби Тереза не опанувала себе, то, як сама знала, сталося б те, чого вона не хотіла. Вона закохалася б.

Тієї миті він погукав її з кімнати. Почувши той безтілесний голос (високої інженерової постаті вона тієї миті не бачила), Тереза аж здригнулася: голос його був тонкий і пронизливий. Як вона цього не помічала?

Завдяки тому разючому і прикрому враженню від його голосу вона змогла погамувати спокусу. Ввійшла до кімнати, позбирала розкиданий одяг, вбралася й пішла собі.

20

Вона йшла із крамниці з Кареніним, який ніс у зубах рогалик. Був холодний ранок, трохи підморозило. Простували вони повз селище, де на просторих вигонах поміж хатами місцевий люд посадив невеличкі городи і садки. Каренін раптом зупинився мов укопаний; він уважно кудись дивився. Вона теж глянула в той бік, та нічого особливого не помітила. Пес потягнув її за собою, і вона пішла. Аж ось над мерзлою землею пустельної грядки вона угледіла маленьку чорну голівку ворони з довгим дзьобом. Голівка без тіла легенько сіпалася, і вряди-годи з дзьоба вихоплювалося хрипке, тихе каркання.

Каренін так розхвилювався, що впустив рогалика. Тереза мусила припнути його до стовпа, щоб він не вкоїв якось лиха тій сердешній вороні. Потім присіла і заходилася розгрібати землю довкола пташини, яку поховали живцем. Це було нелегко. Вона зламала ніготь, і він почав кровити.

Тієї миті коло неї упав камінець. Вона звела очі й побачила поміж будинками двох хлопчаків, їм було років по десять. Тереза підвелася. Побачивши, як вона заворушилася, і пса, припнутого до дерева, хлопці чкурнули відтіля.

Вона знову вклякла навколішки, розгребла тужаву землю і витягла ворону з могили. Але пташина закоцюбла і не могла ні йти, ні летіти. Тереза вгорнула її в червоний шалик, який мала на шиї, і притулила лівою рукою до себе. Правою відв’язала Кареніна, який так метався, що їй насилу пощастило змусити його йти коло неї.

Вона подзвонила у двері, бо руки були зайняті, щоб дістати ключі з кишені. Томаш відчинив їй. Простягнула йому Кареніновий поводок. «Потримай його!» — звеліла і понесла ворону до ванної. Поклала її долі під вмивальником. Ворона опиралася, та сил у неї не було. З її тіла цебеніла якась густа жовта рідина. Тереза постелила під неї стару ганчірку, щоб пташка не відчувала холоду від кахляної долівки. Пташина відчайдушно тріпотіла поламаним крилом; дзьоб її стирчав угору, наче докоряв Терезі.

21

Вона сиділа на краю ванни і не могла відвести очей від ворони, що сіпалася в агонії. У її жалюгідній занедбаності Тереза бачила образ своєї долі й повторювала подумки: «Нікого нема в мене на світі, крім Томаша».

Чи переконав її той епізод з інженером, що любовні пригоди не мають нічого спільного з коханням? Що вони легкі й нічогісінько не важать? Чи стало їй спокійніше?

Нітрохи.

Одне її переслідувало: як вона вийшла із вбиральні й тіло її завмерло у дверях, голе й занедбане. Наполохана душа тремтіла, принишкнувши в нутрощах. Якби тієї миті чоловік у глибині кімнати озвався до її душі, вона, може, вибухнула б риданнями і впала б у його обійми.

Вона уявила, що на її місці, у дверях ванної, стоїть Томашева коханка, а Томаш перебуває в кімнаті замість інженера.

Йому варто було сказати їй слово, однісіньке слово, і вона заплакала б і обняла його.

Тереза знала, що такою буває мить, коли народжується кохання: жінка не може встояти перед голосом, що кличе її наполохану душу; чоловік не може встояти перед жінкою, душа якої чуйно відгукується на його голос. Томаш ніколи не був у безпеці перед пасткою кохання, й Тереза могла тільки потерпати за нього кожної години і кожнісінької хвилини.

Що ж у неї може бути на озброєнні? Тільки її вірність. Вірність, яку подарувала вона йому від самого початку, від першого ж дня. Їхнє кохання мало дуже дивну архітектуру: воно базувалося на цілковитій певності в Терезиній вірності, наче величезний палац на єдиній опорі.