Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 23)
Діставшись гори Петржин, цього зеленого пагорба, що височить посеред Праги, вона з подивом побачила, що там нікого нема. Диво дивне, адже тут завжди було повнісінько пражан, що приходили подихати свіжим повітрям. Їй було моторошно, але на пагорбі панувало таке безгоміння, і воно діяло так заспокійливо, що вона перестала опиратися й довірливо віддалася в його обійми. Вона дерлася на пагорб, вряди-годи зупиняючись, щоб озирнутися. У долині бачила силу-силенну веж і мостів. Статуї святих погрозливо завмерли зі зведеними кулаками, втупившись кам’яними очима у хмари. То було найкраще місто на білому світі.
Ось вона піднялася на вершину. За ятками, де зазвичай продавали морозиво, поштові листівки і бісквіти (продавців того дня не було), лежав, скільки засягне око, моріжок, де негусто росли дерева. Там вона угледіла кількох чоловіків. Що ближче підходила вона до них, то повільнішала її хода. Їх було шестеро. Вони стояли непорушно, а може, помалу ходили туди й сюди, наче гравці у гольф, що оглядають територію поля, зважують ключки в руках і намагаються зосередитися перед матчем.
Ось вона вже коло них. Поміж тими шістьма чоловіками вона помітила трьох, що прийшли сюди грати ту саму роль, що і вона. Поводяться вони ніяково, здається, хочуть розпитати про все, та не зважуються турбувати решту, тож воліють мовчати і тільки збентежено роззираються довкруги.
Ще троє випромінюють добротливу поблажливість.
В одного з них у руках рушниця. Угледівши Терезу, він усміхнувся й махнув рукою.
«Авжеж, це тут».
Вона кивнула йому, привітавшись, і почувалася дуже ніяково.
Чоловік додав:
«Щоб не помилитися: це за
Вона могла завиграшки відповісти: «Ні, це не за моїм бажанням!» — але хіба могла вона уявити собі, що розчарує Томаша? Як буде вона виправдовуватися, повернувшись додому? Отож сказала:
«Авжеж, це за моїм бажанням».
Чоловік із рушницею провадив:
«Треба, щоб ви зрозуміли, чому я запитую. Ми робимо це, якщо певні, що люди навмисне приходять до нас, щоб умерти. Ми просто надаємо послугу».
Він допитливо дивився на Терезу, і вона знову запевнила його у своєму рішенні:
«Авжеж, не бійтеся! Це за моїм бажанням».
«Може, хочете бути першою?» — запитав він.
Їй хотілося відсунути це діло якомога далі, навіть якщо це буде кілька хвилин, тож вона сказала:
«Ні, прошу вас, ні. Якщо можна, я буду останньою».
«Як хочете», — сказав чоловік і подався до інших. У його двох помічників зброї не було, вони тільки готували людей до смерті. Ось вони взяли їх попід руки і попровадили моріжком. То була безмежна, неозора рівнина, де густо поросла трава. Кандидати на страту повинні були самі обрати дерево. Вони зупинялися, довго роззиралися довкруги, ніяк не могли зважитися. Двоє урешті обрали платани, а третій подався далі, не в змозі знайти дерево, що було б гідне його смерті. Помічник, що легенько тримав його під руку, не виказував нетерпіння, та незабаром чоловік той уже не мав відваги простувати вперед і зупинився біля крислатого явора.
Помічники наділи усім трьом пов’язки на очі.
На неозорій луці стояли троє чоловіків, притулившись спинами до дерев. У кожного на очах була пов’язка, обличчя вони звели до неба.
Чоловік приклав рушницю до плеча і почав стріляти. Крім щебету пташок, інших звуків чути не було. Рушниця була з глушником. Видно було тільки, що чоловік під явором почав поволі осідати додолу.
Не сходячи з місця, чоловік із рушницею обернувся в іншому напрямку, і той, що стояв під платаном, теж мовчки сповз по стовбуру, а за хвилю (чоловік із рушницею обернувся знову) на моріжок повалився і третій кандидат на страту.
13
Один із помічників мовчки підійшов до Терези.
У руці він тримав темно-синю стрічку.
Вона зрозуміла, що він хоче зав’язати їй очі. Покрутила головою і сказала:
— Ні, я хочу все бачити.
Але відмовилася вона не з цієї причини. Тереза не належала до героїв, яким хочеться сміливо глянути смерті у вічі на самісінькій шибениці. Вона тільки намагалася віддалити свою загибель. Їй здавалося, що із зав’язаними очима вона опиниться перед дверима смерті і вже нічого не зможе вдіяти.
Чоловік не примушував її, просто взяв попід руку. Вони попростували неозорою лукою, й Тереза ніяк не могла обрати дерево. Її не квапили, та вона знала, що смерті так чи так не уникнути.
Ось вона побачила квітучий каштан і підійшла до нього. Сперлася спиною на стовбур і звела очі до неба: вгорі побачила листя, пронизане сонячним промінням, і почула далекий гамір великого міста, який звучав тихо і лагідно, мов відгомін ячання тисяч скрипок.
Чоловік звів рушницю.
Вона відчула, що відваги як і не було. Її жахнула та слабкість, та опанувати себе не могла. Сказала:
«Ні! Це не за моїм бажанням!»
Чоловік одразу ж опустив рушницю і дуже спокійно сказав:
«Якщо не за вашим бажанням, то цього робити не можна. Ми не маємо права».
Голос його був люб’язний, наче він перепрошував Терезу, що не стратив її, бо вона цього не бажала. Та чемність просто-таки розривала її серце; притулилася обличчям до кори того дерева і заплакала.
14
Вона обіймала стовбур, здригаючись у риданнях, наче то було не дерево, а батько, якого вона втратила, наче дідусь, якого вона не бачила ніколи в житті, наче прадід, старезний дідуган, що прийшов із давньої давнини, щоб підставити їй своє лице у вигляді шерехатої кори того дерева.
Обернулася. Ті троє вже були далеко, вони ходили туди-сюди лукою, немов гравці у гольф, і рушниця в руці одного з них скидалася на ключку.
Вона спустилася в діл алеями Петржина, зберігаючи у серці ностальгійний спогад про чоловіка, що мав її розстріляти і не зробив цього. Він потрібен був їй. Потрібен був хтось, хто допоміг би їй урешті! Томаш їй не допомагатиме. Томаш послав її на смерть. Тільки інший чоловік може допомогти їй!
Що ближче підходила вона до міста, то дужче тужила за тим чоловіком і сильніше боялася Томаша. Він не простить їй, що вона не дотрималась обіцянки. Не простить, що їй забракло мужності і вона обманула його. Ось опинилася на вулиці, де вони мешкали, і знала, що з хвилини на хвилину побачить його. Від тієї думки її охопила паніка; відчула, як шлунок зсудомило, і почала блювати.
15
Інженер запрошував її до себе. Двічі вона відмовилася. А цього разу погодилася.
Поснідала вона, як завжди, навстоячки в кухні й пішла. Була насилу друга година.
Підійшла до тієї місцини, де він мешкав, і відчула, як її ноги мимохіть сповільнюють ходу.
Потім подумалося, що насправді до того чоловіка послав її Томаш. Хіба не він весь час торочив їй, що кохання й сексуальність не мають між собою нічого спільного? То вона просто шукає підтвердження його словам. Здавалося, ніби поруч лунає Томашів голос, який каже: «Я розумію тебе. Знаю, що ти хочеш. Я все влаштував. Ти підіймешся на вершину і все збагнеш».
Авжеж, вона тільки виконувала Томашеві накази. Вона лише на хвильку зайде до інженера; тільки випити кави, тільки збагнути, що це таке — сягнути вершини невірності, їй хотілося попхнути своє тіло до цієї межі, лишити його, щоб воно там постояло, немов біля ганебного стовпа, а коли інженер захоче її обняти, сказати, як вона ото сказала чоловікові з рушницею на горі Петржин: «Ні! Це не за моїм бажанням!»
І чоловік опустить рушницю і лагідно промовить: «Якщо не за вашим бажанням, то цього не можна робити. Ми не маємо права».
І вона обернеться до дерева і заплаче.
16
То був багатоквартирний будинок початку століття в робітничому передмісті Праги. Вона увійшла до брудного під’їзду, стіни були викладені кахлями. Вичовгані бетонні східці з металевими поручнями провадили на другий поверх. Звернула ліворуч. Зупинилася перед другими дверима, без таблички і дзвінка, й постукала.
Він відчинив.
Усе помешкання складалося з однісінької кімнати, яку від дверей перегородили двометровою шторою, щоб створити враження передпокою. Там був стіл із електроплиткою і невеличкий холодильник. Увійшовши за штору, побачила перед собою вертикальний прямокутник вікна наприкінці вузької довгої кімнати; з одного боку були полиці з книжками, а з другого — диван і однісіньке крісло.
— У мене все дуже просто, — сказав інженер. — Сподіваюся, вас це не хвилює.
— Та ні, що ви, — сказала Тереза, дивлячись на стіну, де були тільки полиці з книжками.
Цей чоловік не мав путнього стола, зате у нього були сотні книжок. Тереза трохи збадьорилася; тривога, що супроводжувала її дорогою, почала відступати. Змалку вона вбачала у книжках знак таємного братства. Людина, у якої була така бібліотека, не могла заподіяти їй зла.
Він спитав, що їй налити. Вина?
Ні, ні, вона не хотіла вина. Якщо вона й вип’є чогось, то тільки кави.
Він зник за шторою, і Тереза підійшла до полиць із книжками. Взяла одну, що привернула її увагу. То був переклад Софоклового «Едіпа». Дивно було знайти таке в незнайомця!
Багато років тому Томаш дав їй цю книгу, порадивши уважно прочитати, а потім довго про неї говорив. Роздуми про неї він опублікував у одному часописі, й це перевернуло їхнє життя догори дном. Але зараз, дивлячись на корінець тієї книжки, Тереза заспокоїлася. Їй здавалося, ніби це Томаш навмисне лишив тут слід, послання, яке означало, що він сам це все влаштував. Коли той довгань повернеться, вона запитає, чому в нього ця книжка, чи він її читав і що він про неї думає. Отак хитрощами виведе балачку із небезпечної теми про це помешкання до звичного для неї світу Томашевих ідей.