Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 20)
Студентка набагато молодша від Сабіни, музична партитура її життя насилу складається, тож вона із вдячністю залучає до неї мотиви, які запозичує у Франца. Великий Похід є символом і її віри. І в неї, як і в нього, музика викликає діонісійське сп’яніння. Вони часто ходять на танці. Живуть вони у правді, у них немає таємниць одне від одного. Їх часто можна побачити в товаристві друзів, колег, студентів і просто незнайомців; вони сидять за столом, п’ють і балакають між собою. Часто йдуть погуляти Альпами. Франц нагинається, студентка плигає йому на спину, і він учвал несе її луками, декламуючи вголос довгу німецьку поему, якої мати навчила, коли він іще був маленький. Дівчина голосно сміється, обіймаючи його за шию, захоплюється його ногами, плечима і легенями.
Єдине, чого не може вона втямити, це та чудернацька приязнь, яку почуває Франц до країн, що стогнуть під російським ярмом. У річницю вторгнення чеська громада Женеви організовує пам’ятний вечір. У залі небагато люду. Оратор зі шпакуватою чуприною, закрученою перукарськими щипцями, виголошує довгу промову, й нарешті та жменя завзятців, що прийшла його послухати, починає нудьгувати.
Французькою він розмовляє правильно, але з жахливим акцентом. Щоб підкреслити думку, він вряди-годи зводить угору пальця, наче погрожує присутнім.
Дівча у великих окулярах сидить поруч із Францом і гамує позіхання. А той блаженно всміхається. Він дивиться на пана з чуприною, йому подобається його вказівний палець. Він думає собі, що цей чолов’яга — таємний провідник, янгол, що підтримує зв’язок поміж ним і богинею. Ось він заплющує очі й марить. Заплющує, як ото заплющував їх на Сабіні в численних європейських готелях і в Америці.
Частина четверта
Душа і тіло
1
Тереза повернулася о пів на другу ночі, пішла до ванної, вбрала піжаму і вклалася поруч із Томашем. Він спав. Схилившись над його обличчям, вона, цілуючи, відчула в його чуприні чудернацький дух. Довго всотувала його ніздрями. Нюхала, мов собака, аж уторопала: то був жіночий дух, запах вагіни.
О шостій годині задзеленчав будильник. То була пора Кареніна. Прокидався він набагато раніше за них, але не зважувався їх потурбувати. Терпляче очікував дзвінка, який давав йому право плигнути на ліжко, товктися по їхніх тілах і тицятися в них писком. Попервах вони не дозволяли йому таке коїти і Виганяли з ліжка, та пес був упертіший, ніж господарі, й урешті накинув їм свої права. Утім, за якийсь час Тереза збагнула: приємно усвідомлювати, що Каренін кличе її розпочинати новий день. Для нього мить пробудження була чистісінькою втіхою: він дурнувато і простодушно дивувався, що ще живе на білому світі, й щиро радів цьому. А Тереза завжди прокидалася неохоче, їй кортіло поспати ще і не розплющувати очей.
Тепер Каренін чекав біля дверей, звівши очі до вішака, де висів його поводок і нашийник. Тереза брала його на прив’язь, і вони йшли вештатися крамницями. Вона купувала молоко, масло і, як завжди, рогалик для пса. На зворотному шляху Каренін дріботів поруч із нею, тримаючи той рогалик у зубах. Він гордо зиркав навсібіч, пишаючись тим, що всі бачать його і показують на нього пальцями.
Удома він лягав на порозі кімнати з тим рогаликом, очікуючи, коли Томаш помітить його, присяде і почне гарчати, вдаючи, ніби хоче забрати рогалик. Ця сцена повторювалася щодня. Вони хвилин зо п’ять гасали по хаті, нарешті Каренін ховався під стіл і хутко наминав рогалик.
Та цього разу він марно чекав ранкової гри. На столі стояв транзисторний приймач, і Томаш слухав його.
2
Передавали програму про чеську еміграцію. Монтаж приватних розмов, які потайці підслухав і записав чеський шпиг, що промкнувся поміж емігрантів, а потім із почестями повернувся назад. То були уривки з незначущих балачок, у яких вряди-годи прохоплювалося гостре слівце про окупаційний режим, а також фрази, в яких емігранти прозивали одне одного бовдурами і шахраями. Чільне місце посідали в тій передачі саме ці уривки: треба було довести, що ті люди не лише недобре відгукуються про Радянський Союз (це нікого не обурювало), а що вони сваряться, не гидуючи наймерзеннішою лайкою. Цікаво, що всі вживають таку лайку від ранку до вечора, але як почують по радіо від якогось поважного і шанованого добродія «мені насрати», то мимохіть розчаровуються в ньому.
— Усе почалося з Прохазки! — слухаючи, сказав Томаш.
Ян Прохазка був сорокарічний чеський прозаїк, життєздатний, мов бугай; він ще до 1968 року почав голосно критикувати ситуацію в країні. Під час Празької весни, цієї запаморочливої лібералізації комунізму, що скінчилася російським вторгненням, він став найпопулярнішою постаттю. Незабаром після вторгнення преса заходилася цькувати Прохазка, та що більше його сварили, то дужче його всі любили. Отож по радіо (був 1970 рік) почали поширювати цикл розмов, що їх провадив Прохазка два роки тому (а отже, навесні 1968-го) з одним університетським викладачем. Ніхто з них і не підозрював, що помешкання викладача прослуховують і що давно вже стежать за кожнісіньким їхнім кроком! Прохазка полюбляв бавити приятелів гіперболами та нісенітницями, і зараз ті нісенітниці порціями звучали по радіо. Таємна поліція, яка організувала ту передачу, особливо наголошувала на тих уривках, де прозаїк кепкував із друзів, наприклад із Дубчека. Люди не пропускають нагоди облити брудом друзів, але, от цікаво, улюблений Прохазка обурив їх дужче, ніж уся таємна поліція, яку вони так ненавиділи!
Томаш вимкнув радіо і сказав:
— У всіх країнах світу є таємна поліція. Але тільки в нас вона пускає по радіо потайці записані розмови! Такого ніде не водиться!
— Овва! — сказала Тереза. — Коли мені було чотирнадцять, я писала щоденник. І боялася, щоб хтось часом не прочитав його, тому ховала на горищі. Урешті його там випорпала мати. Якось за сніданком, коли вже почали їсти суп, вона дістала його з кишені й сказала: «Ось послухайте всі!» — й почала голосно читати уривки, лягаючи від реготу. Родина так сміялася разом із нею, що навіть їсти не могла.
3
Він весь час умовляв, щоб вона дозволила йому снідати наодинці, а сама й далі спала собі. Та вона й слухати не хотіла. Томаш працював від сьомої до четвертої, а вона від четвертої до півночі. Якби вона не снідала разом із ним, то обоє могли б перекинутися словом лише в неділю. Тим-то вона і вставала разом із Томашем, а як він ішов з дому, лягала знову, щоб надолужити втрачений сон.
Та цього дня вона боялася заснути, тому що зібралася о десятій піти до сауни, яка містилася в купальнях на острові Жофін. Любителів там було багато, місця мало, і добитися в ту сауну можна було тільки по знайомству. На щастя, касирка була дружиною викладача, якого вигнали з університету. А той викладач був друг колишнього Томашевого пацієнта. Томаш попросив пацієнта, пацієнт попросив викладача, викладач свою дружину, і Тереза здобула право раз на тиждень ходити до сауни.
Ішла вона пішки. Терпіти не могла напхом напханих трамваїв, де в ненависних обіймах юрмилися люди, що наступали одне одному на ноги, відривали ґудзики від пальт і сварилися.
Сіявся дрібний дощ. Люди поспішали, тож порозкривали парасольки, і на хіднику відразу ж виникла тиснява. Парасольки зіштовхувалися. Проходячи повз Терезу, чоловіки люб’язно піднімали парасольки, щоб не зачіпати її. А ось жінки й на крок не поступалися. Незворушно дивлячись перед собою, кожна чекала, що хтось виявиться слабшим і здасться. Зустріч парасольок випробовувала сили. Спершу Тереза поступалася, та незабаром збагнула, що її чемність не поплачується, тож міцніше стиснула держак своєї парасольки, як це робили й інші. Кілька разів вона зіткнулася із зустрічними парасольками, та ніхто й не думав перепросити. Ніхто і рота не розтулив, а раз чи два вона чула, як її обзивали дурепою і гівном.
Поміж тими жінками з парасольками були молоді й трохи старші, та найзапеклішими войовницями були таки молоді. Тереза згадала дні вторгнення. Юні дівчата в коротесеньких спідничках ходили містом, вимахуючи національними прапорами на довгих держаках. То був замах на цноту російських вояків, яких на кілька років позбавили сексуальних стосунків. У Празі їм здалося, ніби вони опинилися на планеті з науково-фантастичного роману, населеній неймовірно вишуканими дівчатами, що відверто виказували їм своє презирство, крокуючи на довгих зграбних ногах, яких не побачити було в Росії упродовж останніх кількох століть.
За ті дні вона зробила силу-силенну світлин тих дівчат на тлі ворожих танків. Як захоплювалася вона ними! І ті ж таки дівчата, тільки зухвалі й недобрі, йшли їй тепер назустріч. Замість прапорів вони тримали парасольки, але тримали їх так само гордо. З однаковим завзяттям ладні вони були зустріти хоч чуже військо, хоч чужу парасольку, що не давала їм пройти.
4
Вона дійшла до Староміського майдану, де височіла сувора споруда Тинського собору, а обабіч площі нерівним квадратом стояли барокові кам’яниці. Давня ратуша XIV століття, що колись займала цілий бік майдану, вже двадцять сім років лежала в руїнах. Варшава, Дрезден, Кельн, Будапешт, Берлін були страшенно сплюндровані протягом останньої війни, та мешканці тих міст відбудували їх, дбайливо відновивши давні квартали. Пражани почували комплекс неповноцінності перед цими містами. Єдина історична будівля, що зазнала руйнації в їхньому місті, була оця давня ратуша. Вони вирішили назавжди законсервувати її, щоб якийсь поляк чи німець не сказав, що вони недостатньо потерпіли. Перед тими руїнами, що назавжди повинні були стати звинуваченням війни, височіла трибуна із металевих штаб на випадок якоїсь демонстрації, куди комуністична партія провадила чи попровадить завтра празький люд.