Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 19)

Утім, він завжди волів нереальне, а не реальне. І так само, як ото ліпше почувався під час демонстрацій (що, як я вже казав, були театром або ж мареннями), ніж за кафедрою, з якої читав лекції студентам, так само щасливіший був зі Сабіною, яка перетворилася на невидиму богиню, ніж зі Сабіною, з якою їздив світами, весь час потерпаючи за її кохання. Тепер вона раптом подарувала йому свободу самотнього чоловіка, оточила аурою спокуси.

Він став привабливим для жінок; у нього закохалася одна студентка.

Отак зненацька, за неймовірно короткий проміжок часу, змінилося все оточення його життя. Ще зовсім недавно жив він у великому буржуазному помешканні, зі служницею, донькою і дружиною, аж ось мешкає в малесенькій квартирі у давній частині міста, і молода подруга буває у нього щоночі! Їм не треба ховатися в готелях по всьому світі; він може кохатися з нею у своєму помешканні, на своєму ліжку, біля своїх книжок і своєї попільнички, що стоїть на нічному столику.

Дівчина була така собі, не дуже гарна, зате вона захоплювалася Францом, як доти захоплювався він Сабіною. Це не було йому неприємно. І якщо заміну Сабіни цим дівчам в окулярах можна було б вважати певного мірою невдачею, його доброти цілком вистачало, щоб оточити її батьківською любов’ю, якої, де речі, він так і не реалізував, адже Марі-Анна поводилася не як донька, а як іще одна Марі-Клод.

Якось він прийшов до дружини і сказав, що хоче одружитися ще раз.

Вона похитала головою.

— Якщо ми розлучимося, нічого не зміниться. Ти нічого не втратиш. Я все тобі лишаю!

— Гроші для мене не мають значення, — сказала вона.

— А що ж для тебе важить?

— Кохання.

— Кохання? — здивувався Франц.

Марі-Клод усміхнулася.

— Кохання — це боротьба. Я боротимуся за нього. До самого кінця.

— Кохання — це боротьба? У мене жодного бажання немає боротися, — сказав Франц.

І пішов собі.

10

Після чотирьох років життя у Женеві Сабіна переїхала в Париж і не могла отямитися від смутку. Якби запитали, що з нею сталося, вона не знайшла б слів для відповіді.

Життєву драму можна пояснити метафорою ваготи. Як ото кажуть, на плечі нам лягає тягар. Ми несемо його або падаємо під ним, боремося з ним, програємо або виграємо. А що ж сталося зі Сабіною? Нічого. Вона покинула чоловіка, бо хотіла його покинути. Переслідував він її після цього? Ні. Хотів помститися їй? Ні. Її драма була драмою не ваготи, а легкості. Їй ліг на плечі не тягар, лягла нестерпна легкість буття.

Досі зрада збуджувала її й наповнювала втіхою, вона раділа, що перед нею відкривається новий шлях і наприкінці тієї мандрівки чекає нова пригода. Але що вдіяти, коли той шлях добіжить кінця? Можна зрадити батьків, чоловіка, кохання, батьківщину, але що залишиться, коли вже не буде ні батьків, ні чоловіка, ні кохання, ні батьківщини?

Сабіна відчувала, що довкола неї порожнеча. А що, як ця порожнеча і є метою всіх її зрад?

Досі цього не усвідомлювала, і воно й зрозуміло: мета, яку переслідуєш, насправді прихована від тебе. Дівчина, яка мріє про заміжжя, марить чимось таким, що для неї геть невідоме. Юнак, який прагне слави, хоче того, у чому зовсім не тямить. Нам завжди невідоме те, що надає сенсу нашій поведінці. Сабіна теж не знає, що криється за її прагненням зраджувати. Невже ця мета — нестерпна легкість буття? Відколи Сабіна виїхала з Женеви, ця легкість до неї наблизилася упритул.

Вона пробула в Парижі років зо три, аж отримала лист із Чехії. Надіслав його Томашів син. Він уже давно знав про неї, доп’яв десь її адресу і звернувся до неї як до «найближчої подруги» її батька.

У листі він сповіщав про смерть Томаша і Терези. Згідно з тим, що було там написано, останні роки життя вони збули в якомусь селі, де Томаш працював водієм ваговоза. Вони частенько їздили до сусіднього містечка і лишалися там на ніч у готелі. Шлях до того містечка прямував поміж пагорбами, там було багато закрутів, і ваговіз упав у прірву. Від них лишилася тільки лемішка. Поліція дійшла до висновку, що гальма були геть несправні.

Вона не могла отямитися від тієї новини. Урвався останній зв’язок із минулим.

Як давно вже водилося, спробувала заспокоїтися, погулявши на цвинтарі. Найближче був розташований Монпарнас. Він складався з невеличких камінних споруд, капличок, збудованих коло могил. Сабіна не розуміла, чому мерцям кортить мати над собою ці імітації палаців. Той цвинтар — то була гордота, яку втілили в камені. Замість того, щоб стати по смерті розсудливішими, його мешканці були ще дурніші, ніж за життя. На ті монументи вони поширювали власну значущість. Не батьки, не брати, не сини чи бабуні спочивали там, а багатії й можновладці, люди зі званнями і почестями; навіть поштовий службовець виставляв тут напоказ свою посаду, становище, суспільну вагу — свою гідність.

Простуючи цвинтарною алеєю, побачила, що трохи оддалік когось саме ховають. Розпорядник церемонії тримав у руках великий букет і роздавав квіти рідні й друзям — кожному по квітці. Простягнув і Сабіні. Вона приєдналася до процесії. Обігнувши декілька монументів, усі підійшли до могили, з якої вже прибрали надгробний камінь. Сабіна зазирнула туди. Могила була глибока. Вона впустила квітку, і та, покружлявши в повітрі, впала на труну. У Чехії таких могил не копали. У Парижі могили такі глибокі, як будинки. Її погляд упав на могильну плиту, що лежала поруч. Той камінь раптом жахнув її. Сабіна хутко подалася додому.

Цілий день думала про той надгробок. Чому він так налякав її?

Вона відповіла собі, що, як могилу затулити каменем, небіжчик ніколи не зможе звідти вилізти.

Але ж мрець і так не встане з могили! То хіба не однаково, чи під землею він лежить, чи під кам’яною плитою?

Ні, не однаково: камінь кладуть на могилу, бо не хочуть, щоб небіжчик устав із неї. Та каменюка наче каже йому: «Лежи там собі!»

Сабіна згадала могилу свого батька. Над нею земля, на ній ростуть квіти, клен просягає корінням до труни, і здається, ніби мрець виходить на білий світ отими квітами і корінням. Якби батька поховали під могильною плитою, ніколи не почула б вона, як він промовляє до неї після смерті, ніколи не вчувалося б їй у шелесті листя, як він прощає їй усе.

То на що схожий цвинтар, де спочивають Томаш із Терезою?

Вона вже вкотре думала про них. Вони часто їздили до сусіднього міста і ночували в готелі. Її вразило це речення з листа. Воно свідчило про те, що вони були щасливі. Вона знову побачила Томаша, наче він був на одному з її полотен: на передньому плані Дон Жуан, мов фальшива декорація, намальована художником-примітивістом; у шпарині видно Трістана. Томаш загинув як Трістан, а не як Дон Жуан. Сабінині батьки померли того ж самого тижня. Томаш із Терезою — тієї самої миті. Їй раптом захотілося бути із Францом.

Коли вона розповіла йому про свої прогулянки цвинтарями, його аж пересмикнуло з огиди, і він сказав, що цвинтарі — це звалища костомах і каменюк. Того дня поміж ними виникла прірва непорозуміння. Сьогодні на цвинтарі Монпарнас збагнула, що хотів сказати Франц. Вона пошкодувала, що так безжально вчинила. Якби вони довше пробули разом, то, може, почали б потроху розуміти слова, що їх промовляли. Їхні словники ніяково і помалу зближувалися би, мов несміливі коханці, й музика одного почала б зливатися з музикою іншого. Але було вже запізно.

Авжеж, пізно було, і Сабіна знала, що не залишиться у Парижі, що піде далі, ще далі, бо якщо вона помре тут, то її привалять каменюкою, а жінка, яка ніяк не може нагріти собі місця, нездатна уявити, що її колись зупинять у цій стрімкій гонитві.

11

Усі Францові друзі знали про Марі-Клод, знали і про студентку у великих окулярах. Не знав ніхто тільки про ту халепу, що сталася у нього зі Сабіною. Франц помилився, думаючи, що Марі-Клод розповіла про це подругам. Сабіна була молода, і його дружині не хотілося, щоб подумки всі порівнювали їхні обличчя.

Франц боявся, що їхній зв’язок розкриється, тож не просив у Сабіни ні її портрета, ні картин, навіть світлини з паспорта. А тепер вона зникла з його життя. І не лишилося жоднісінького доказу, що він провів із нею найліпший рік свого життя.

Тож йому лишилося тільки зберігати їй вірність.

Коли вони сиділи самі в кімнаті, його молода подруга часом підводила голову від книжки і кидала на нього допитливий погляд:

— Про що ти думаєш?

Франц сидить у кріслі, втупившись у стелю. Хоч що він там відповість, йому зрозуміло лише одне: він думає про Сабіну.

Коли публікує дослідження в науковому виданні, його студентка перша читає ту річ і хоче подискутувати з ним. А він думає, що сказала би про той текст Сабіна. Усе, що він робить, він робить для Сабіни і так, щоб це подобалося Сабіні.

Це дуже невинна зрада, і виготовлена вона за Францовою міркою, адже він ніколи не зміг би скривдити свою студентку в окулярах. Той культ Сабіни радше релігія, ніж кохання.

Та й із богослов’я цієї релігії випливає, що молоду коханку послала йому Сабіна. Отож поміж його земним і небесним коханням панує цілковита гармонія, і якщо небесне кохання неухильно (вже тому що воно неземне) містить у собі щось непоясненне і неврозумливе (згадаймо словничок незрозумілих слів, цей довгий перелік непорозумінь!), то його земне кохання ґрунтується на цілковитому порозумінні.