Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 18)

— Не бачу причини приховувати це від тебе, — сказав він.

Якщо її не вразило те, що він зраджує, то ім’я суперниці її таки приголомшить. І він вимовив його, дивлячись їй у вічі.

Трохи згодом він зустрівся в аеропорту зі Сабіною. Літак набирав висоту, і він почувався дедалі легшим. Подумав собі, що за дев’ять місяців нарешті почав жити у правді.

8

Для Сабіни це було так, наче Франц силоміць висадив двері її інтимності. Наче туди просунулася голова Марі-Клод, голова Марі-Анни, голова художника Алана і голова скульптора, що тримався за палець, голови всіх людей, яких знала в Женеві. Попри своє бажання вона стала суперницею жінки, яка була їй цілком байдужа. Франц розлучиться з нею, і вона посяде її місце біля нього в подружньому ліжку. Всі будуть зблизька чи здалеку спостерігати за цим; так чи так їй доведеться грати перед усіма цю комедію; замість того, щоб бути Сабіною, доведеться виконувати роль Сабіни, та ще й знайти спосіб, як це робити. Кохання, виставлене на загальний огляд, важчає і стає тягарем. Ще навіть і не подумавши нічого, вона вже зігнулася під цим тягарем.

Вони вечеряли в римському ресторані й пили вино. Сабіна мовчала.

— То ти справді не гніваєшся? — запитав Франц.

Вона сказала, що не гнівається. І досі була спантеличена і не знала, радіти чи ні. Згадала їхню зустріч у спальному вагоні потяга, що прямував до Амстердама. Того вечора їй хотілось упасти йому до ніг і благати, щоб він тримав її при собі й нікуди не відпускав навіть силоміць. Їй кортіло раз і назавжди покінчити з цією небезпечною мандрівкою від зради до зради. Кортіло зупинитися.

Тепер вона намагалася якомога виразніше пригадати свої тодішні бажання, воскресити їх і зробити їх своєю опорою. Марно. Огида була дужча.

До готелю вони йшли метушливою вечірньою вулицею. Довкола гасали, репетували і вимахували руками італійці, тож можна було мовчки іти поруч, не чуючи навіть мовчання одне одного.

Потім Сабіна довго милась у ванній, а Франц чекав її, лежачи під ковдрою широкого подружнього ліжка. Як завжди, світилася невеличка лампа.

Повернувшись із ванної, вона вимкнула світло. Вчинила таке вперше. Франц мав би запідозрити щось, але натомість не звернув на те ніякої уваги, адже світло не мало для нього значення. Як ми знаємо, кохаючись, він завжди заплющував очі.

Сабіна вимкнула світло саме через ті заплющені очі. Не хотіла жоднісінької миті бачити тих заплющених повік. Кажуть, очі — вікна душі. Францове тіло метушилося на ній із заплющеними очима і видавалося їй тілом без душі. Так, наче це було сліпе звірятко, що безпомічно скімлить від спраги. Кремезний Франц був у статевому акті немов цуценя, що ссе її груди. Він і справді тримав у роті її пипку, наче ссав молоко! Думка про те, що внизу Франц був зрілим чоловіком, а вгорі немовлятком, яке цмулить мамину цицьку, що вона кохається з немовлям, була для неї огидна. Ні, не хотіла вона більше, щоб він відчайдушно гарцював на ній, не буде вона більше давати йому свою грудь, немов сучка, що дає ссати цуценяті своє вим’я, сьогодні це відбувається востаннє, востаннє і безповоротно!

Звісно ж, вона знала, що її рішення вкрай несправедливе, що Франц найліпший поміж чоловіками, яких вона зазнала в житті, він був інтелігентний, знався на живописі, добрий, порядний, гарний, та що дужче вона усвідомлювала це, то дужче хотілося їй зґвалтувати його інтелігентність, його душевну доброту і його дурнувату силу.

Кохалася вона тієї ночі з таким шалом, як ніколи досі, її страшенно збуджувала думка, що це вже востаннє вона з ним. Вона кохала його і водночас була вже деінде, далеко звідси. Чула вже, як звучить удалині золота сурма зради і знала, що не зможе опиратися тому покликові. Їй здавалося, ніби він відкривається перед нею, як незмірний простір свободи, і від того огрому була в нестямі. Вона кохала Франца несамовито, скажено, як ніколи ще не кохала.

Франц схлипував на ній, певен, що все збагнув: під час вечері Сабіна говорила мало, не казала, що думає про його рішення, а ось тепер йому відповідає. Дає на здогад, яка рада, виказує свою пристрасть, згоду, бажання завжди бути поруч із ним.

Він вважав себе вершником, що мчить на коні в незмірну порожнечу, де немає ні дружини, ні дітей, ні дому, в порожнечу, яку начисто вимела Гераклова мітла, прегарну порожнечу, яку він наповнював коханням.

Кожне з них мчало одне на одному. І обоє гнали в ту далину, яка їм марилася. Обоє впивалися зрадою, що несла їм визволення. Франц гарцював на Сабіні, зраджуючи дружину, Сабіна мчала на Францові й зраджувала його.

9

Зо два десятки літ дружина була для Франца втіленням матері, слабкою істотою, якою слід було опікуватися; надто вже глибоко засіло в ньому те переконання, щоб позбутися його за два дні. Коли повернувся додому, його охопили докори сумління: може, за його відсутності дружину охопив відчай, може, вона сидить там засмучена. Він ніяково обернув ключ у замковій шпарині й подався до своєї кімнати. Намагаючись не зчиняти гамору, він прислухався: авжеж, вона була вдома. Трохи повагавшись, пішов привітатися, як робив завжди.

Вона звела брови, вдавши, ніби здивувалася.

— Ти повернувся сюди?

Йому хотілося зі щирим подивом відповісти: «А куди ж мені йти?» — але він промовчав.

Вона знову сказала:

— Щоб усе було поміж нами ясно: я не проти, якщо ти негайно переберешся до неї.

Сказавши тоді, що йде від неї, він не мав якогось плану. Готовий був по-дружньому обговорити все після повернення, все залагодити, пом’якшивши в такий спосіб кривду, якої їй завдає. Не сподівався, що вона незворушно наполягатиме, щоб він негайно від неї пішов.

Звісно, таке ставлення все полегшувало, проте він був трохи розчарований. Усе своє життя боявся скривдити її, тому і завдав на себе тягар нудної моногамії. Аж ось через двадцять років виявилося, що ті його настанови були марні й що він позбавив себе утіхи з багатьма іншими жінками через непорозуміння!

Після лекцій у другій половині дня він з університету подався прямісінько до Сабіни. Хотів запропонувати, щоб вони збули ніч у неї. Подзвонив, та йому не відчинили. Зайшов до шинку на тому боці вулиці й сидів там, пильнуючи за входом до її будинку.

Минав час, і він не знав, що вдіяти. Усе своє життя спав в одному ліжку з Марі-Клод. Якщо він зараз піде додому, то чи треба лягати поруч із нею, як було досі? Звісно, він міг постелити собі на дивані в сусідній кімнаті. Та чи не видаватиметься це надто вже зухвалим учинком? Чи не розглядатиметься як ворожість? Він-бо хотів, щоб вони з дружиною лишилися друзями! Але ж і спати з нею він не буде. Він уже чув, як вона в’їдливо питає: «Що це, га? Тобі недобре в Сабіниному ліжку?» Урешті він винайняв кімнату в готелі.

Наступного дня безперервно дзвонив у Сабінині двері. Але марно.

Третього дня зайшов до консьєржки будинку, де була Сабінина майстерня. Вона нічого не знала і порадила запитати власника, який здавав майстерню в найм. Він зателефонував йому і дізнався, що напередодні Сабіна відмовилася від майстерні, заплативши за три місяці вперед, як і передбачалося угодою.

Ще кілька днів він намагався застати там Сабіну, аж якось побачив, що помешкання відчинене, а всередині троє чоловіків у блакитних комбінезонах збирають меблі й полотна, щоб повантажити на великий ваговіз перед будинком.

Він запитав, куди усе те повезуть.

Вантажники відказали, що їм суворо заборонено розголошувати адресу.

Франц уже хотів було тицьнути їм кілька банкнот, щоб вони зрадили ту таємницю, аж раптом відчув, що геть знесилений. Його паралізував смуток. Він нічого не розумів і нічого не міг собі пояснити. Знав лишень, що чекав цієї миті, відколи запізнався зі Сабіною. Сталося те, що сталося. Франц і не боронився.

Він знайшов невеличке помешкання в давній частині міста. До своєї колишньої домівки заглянув тоді, коли, як він був певен, не застане там ні дружини, ні доньки, узяв трохи одягу і необхідних книжок. При цьому постарався не брати того, що забракло б Марі-Клод.

Якось він побачив її за шибкою чайного салону. Сиділа там із якимись двома пані, обличчя її, на якому жвава міміка витворила глибокі зморшки, було збуджене. Пані слухали її й весь час реготали. Франц не міг позбутися думки, що вона розповідає про нього. Звісно ж, вона знала, що Сабіна зникла з Женеви саме тоді, коли він вирішив перебратися до неї. Ото вже кумедна історія! І чи треба було дивуватися, що він став посміховиськом для її подруг.

Франц повернувся до свого нового помешкання, куди весь час долинали дзвони собору Святого Петра. Того дня йому привезли стіл із магазину. Він забув про Марі-Клод із її подругами. І забув навіть про Сабіну. Сів за стіл. Тішився, що сам обрав його. Двадцять років жив він поміж меблями, які сам не обирав. Про все дбала Марі-Клод. Уперше в житті перестав бути маленьким хлопчиком, тепер він був незалежний. Наступного дня викликав столяра і замовив йому полиці. Кілька днів креслив, обдумував форми, розміри та розташування.

І тоді він раптом приголомшено збагнув, що не такий він уже й нещасний. Фізична присутність Сабіни важила для нього набагато менше, ніж видавалося. Набагато важливіший був для нього той золотий, той чарівний слід, що вона лишила в його житті, слід, якого ніхто не міг його позбавити. Перш ніж зникнути з його обрію, Сабіна вручила йому Гераклову мітлу, і він вимів нею зі свого життя все, що йому не подобалося. Несподіване щастя, радість, свобода, нове життя — ось що подарувала йому вона.