Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 17)

З другого боку вулиці височить велетенський готичний собор чотирнадцятого століття.

Поміж світом повій і Божим світом, немов річка поміж двома імперіями, розпливається гострий дух сечі.

Усередині собору від готичного стилю лишилися тільки високі голі стіни, колони, склепіння і вікна. Ні картин, ні статуй нема.

У церкві голо, немов у гімнастичній залі. Там тільки ряди ослонів, що стоять у центрі, утворюючи квадрат довкола невеличкої казальниці, де стоїть стіл для проповідника. За тими ослонами видно дерев'яні ятки — це ложі для заможних міських родин.

Ослони і ложі розставлені без огляду на розташування стін і колон, наче задля того, щоб засвідчити байдужість і зневагу до готичної архітектури. Багато століть тому кальвіністи перетворили собор на звичайнісіньке приміщення задля захисту віруючих від снігу й дощу.

Франц був зачарований: цією велетенською залою пройшов Великий Похід історії.

Сабіна згадала, як після комуністичного путчу всі чеські замки і церкви націоналізували і перетворили на школи, притулки для старих і хліви. Вона якось заглянула в один такий хлів: у стінах стирчали залізні гаки, і до них були припнуті корови, що мрійливо дивилися у вікна на парк, де вешталися кури.

Франц сказав:

— Ця порожнеча мене чарує. Люди нагромаджують вівтарі, статуї, картини, ослони, крісла, килими, книги, а потім настає хвиля радісного полегшення, яка змітає все це, немов крихти зі столу. Хочеш уявити собі Гераклову мітлу, що змете цей собор?

Сабіна показала на дерев’яну ложу.

— Бідні стояли, а заможні сиділи в ложах. Але було те, що поєднувало банкіра і бідняка: ненависть до краси.

— Що таке краса? — запитав Франц і відразу ж подумав про вернісаж, на якому він був разом із дружиною: незмірна марнота промов і балачок, марнота культури, марнота мистецтва.

За студентської пори, коли Сабіна працювала на молодіжній будові, бадьорі марші, які звучали з гучномовців, так допекли їй, що вона якось у неділю осідлала мотоцикл і поїхала куди очі бачать. Довгенько прямувала лісом, аж дісталася до якось глухого села, що загубилося поміж пагорбами. Притулила мотоцикл до стіни й увійшла до церкви. Там якраз правилося. Комуністичний режим переслідував релігію, й люди уникали ходити до церкви. На ослонах сиділи тільки старигани. Вони режиму вже не боялися — боялися тільки смерті.

Священник мелодійним голосом промовив фразу, і люди хором підхопили її за ним. То була літанія. Ті самі слова знай поверталися, наче мандрівець, що не може відірвати очей від краєвиду, наче людина, що не в змозі розлучитися із життям. Вона сіла позаду на ослоні; часом заплющувала очі, щоб чути цю музику слів, потім знову розплющувала їх: над головою бачила блакитне склепіння, а на нім — великі золоті зорі. І Сабіна була зачарована.

У тій церкві вона випадково спіткала не Бога, а красу. Водночас розуміла, що ні та церква, ні літанії не були красиві самі по собі, а лише в порівнянні з тією молодіжною будовою, де вона днювала і ночувала у гаморі популярної музики. Відправа була красива лише тому, що раптом у таємничий спосіб постала перед нею, як зраджений світ.

Відтоді вона знала, що краса — це зраджений світ. І спіткати її можна лише тоді, коли переслідувачі помилково про неї забудуть. Краса ховається за лаштунками першотравневих демонстрацій. Щоб знайти її, треба роздерти ті лаштунки.

— Уперше зачарував мене храм, — сказав Франц.

Не протестантизм і не аскетизм захопили його. Щось інше, дуже особисте, про що він не зважувався сказати Сабіні. Йому здавалося, ніби він чує голос, що підбурює взяти Гераклову мітлу і вимести зі свого життя вернісажі Марі-Клод, її співаків, конгреси і симпозіуми, порожні балачки і марні слова. Величезна пустка амстердамського собору щойно постала перед ним, як образ його визволення.

СИЛА

Коли вони кохалися в одному з численних готелів, у ліжку Сабіна сказала, граючись Францовою рукою:

— Аж не віриться, які в тебе м’язи!

Ця похвала йому сподобалася. Франц звівся з ліжка, взяв за ніжку тяжкий дубовий стілець і завиграшки підняв його в повітря. Водночас сказав Сабіні:

— Тобі нема чого боятись, я зможу захистити тебе за будь-яких обставин. Свого часу я був чемпіоном із дзюдо.

Вертикально звів руку, не випускаючи при цьому стільця, і Сабіна сказала:

— Приємно бачити, що ти такий дужий!

Та подумки вона докинула: Франц дужий, але його сила скерована лише назовні. З людьми, які поруч із ним, з тими, кого він любить, він слабкий. Францова слабкість — доброта. Франц ніколи не віддавав наказів Сабіні. Ніколи не командував нею, як ото колись Томаш, не велів, щоб вона поставила дзеркало долі і пройшла перед ним туди-сюди голяка. Не те щоб бракувало йому чуттєвості, — йому бракувало сили командувати. Існують речі, які можна здійснювати лише насильством. Фізична любов неможлива без насильства.

Сабіна дивилася, як Франц ходить перед нею, високо піднявши стілець; та сцена видалася кумедною і наповнила її дивним смутком.

Франц поставив стілець і сів, обернувшись лицем до Сабіни.

— Мені подобається, що я такий дужий, — сказав він, — але нащо мені ці м’язи тут, у Женеві? Я ношу їх, мов прикрасу. Наче ото павич носить барвисте пір’я. Я й разу нікому в пику не затопив.

Сабіна слухала його сумовиті міркування. А що, якби вона мала чоловіка, який командував би нею? Який хотів би над нею панувати? Чи довго витерпіла б вона його? Та й п’ять хвилин не витерпіла б! З цього випливало, що їй не підходить жоден чоловік. Ні сильний, ні слабкий.

Вона сказала:

— А чому ти ніколи не застосовуєш сили проти мене, бодай вряди-годи?

— Тому що любити — це відмовитися від сили, — лагідно відказав Франц.

Сабіна збагнула дві речі: по-перше, та фраза була красива і правдива. По-друге, ті Францові слова вилучили його з її еротичного життя.

ЖИТИ У ПРАВДІ

Це формулювання, яке використав Кафка чи то в щоденнику, чи то в одному з листів. Франц уже й не пам’ятав де. Воно зачарувало його. Що ж воно таке — жити у правді? Через заперечення визначити це просто: не брехати, не ховатися, нічого не приховувати. Він жив у брехні, відколи запізнався зі Сабіною. Казав дружині про конгреси в Амстердамі й конференції в Мадриді, яких і близько не було, боявся гуляти зі Сабіною вулицями Женеви. Його тішило, що він бреше і ховається саме тому, що він цього ніколи не робив. Його приємно лоскотало те, що він поводиться, наче перший учень у класі, який вирішив прогуляти уроки.

Для Сабіни жити у правді, не брехати ні собі, ні іншим, можливо тільки за умови, що вона живе без глядачів. Адже тоді, коли хтось є свідком наших дій, ми намагаємося бодай сяк-так пристосуватися до очей, що пильнують за нами, і тоді все, що ми робимо, вже перестає бути правдивим.

Мати глядачів, думати про них — значить жити у брехні. Сабіна зневажає літературу, де автор відкриває найінтимніші подробиці життя: й свого, і друзів. Хто втрачає свою інтимність, той утрачає все, думає Сабіна. А той, хто відмовляється від неї самохіть, просто чудовисько. Тим-то вона і не потерпає від того, що приховує своє кохання. Навпаки, це для неї єдиний спосіб жити у правді.

А Франц певен, що джерелом будь-якої брехні є поділ життя на приватне і публічне. Жити у правді для Франца означає скасовувати межі поміж публічним і приватним життям. Він часто цитує вислів Андре Бретона, який хотів мешкати у «скляному будинку», де не було б ніяких таємниць і все було б відкрите для чужих поглядів.

Почувши, як його дружина сказала Сабіні: «Яка огидна прикраса!» — він збагнув, що більше не може жити в цій роздвоєності. Такої миті йому кортіло взяти Сабіну під свій захист. Не зробив він цього тільки тому, що боявся зрадити їхнє кохання.

Наступного дня після коктейлю він збирався два дні перебути зі Сабіною в Римі. Оті слова: «Яка огидна прикраса!» — весь час спадали йому на думку і змушували бачити дружину в іншому світлі, ніж звичайно. Вона була вже не така, якою він завжди її знав. Її агресивність, невразливість, галасливість і метушливість скидали з його плечей той тягар доброти, який він терпляче носив упродовж двадцяти трьох років шлюбу. Він згадав величезну пустку в амстердамському соборі й відчув приплив незрозумілого і своєрідного завзяття, яке викликала в ньому та порожнеча.

Він пакував валізу, аж до кімнати ввійшла Марі-Клод; вона розповідала про гостей, що були напередодні, одних вона хвалила, інших гостро картала за їхні балачки.

Франц довго слухав її, потім сказав:

— У Римі не буде конференції.

Вона нічого не зрозуміла.

— То чому ти туди їдеш?

Він відповів:

— У мене вже сім чи вісім місяців є коханка. Я не хочу бачитися з нею в Женеві. Тому і мандрую отак. Подумав, що ліпше тобі сказати.

Після перших слів йому стало недобре; первинна сміливість геть пропала. Він одвів погляд убік, щоб не читати на обличчі Марі-Клод того розпачу, якого не забаряться завдати їй його слова.

Після короткої паузи почув:

— Що ж, і я гадаю, ліпше мені про це знати.

Тон її був твердий, і Франц розплющив очі (але він їх не заплющував, просто відвів погляд убік!): Марі-Клод нітрохи не вразили його слова. То що ж сталося із жінкою в Марі-Клод? Інакше кажучи, що сталося з образом матері, що він його пов’язував із дружиною? Його засмучена, його вражена матінка в різних черевичках пішла з Марі-Клод; може, її там і не було ніколи. Він збагнув це в раптовій ненависті.