Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 16)
Сабіна запротестувала. Сказала, що конфлікти, драми, трагедії нічого не означають, не мають ніякої вартості, не заслуговують ні на повагу, ні на захват. Усі можуть лише позаздрити Францові, адже він спокійно виконує свою роботу.
Франц хитає головою.
— У заможному суспільстві люди не мають потреби працювати руками і присвячують себе розумовій праці. Стає дедалі більше університетів і студентів. Щоб студенти могли скінчити університет, вигадують теми для дипломних робіт. Цих тем сила-силенна, адже предметом дослідження може стати що завгодно. Цілі теки пожовклих паперів нагромаджуються в архівах, що мають іще сумніший вигляд, ніж цвинтарі, адже в них ніхто не заходить навіть у поминальні дні. Культура зникає в неймовірній кількості продукції, у лавині знаків, у безумі кількості. Повір мені, одна-єдина книжка, яку заборонили у твоїй колишній країні, цінніша, ніж мільярди слів, що їх випльовують наші університети.
У тому ж таки розумінні можна було б збагнути і Францову прихильність до всіх революцій. Колись він симпатизував Кубі, потім Китаю, аж, переповнившись огидою до їхніх жорстоких режимів, змирився з тим, що лишився йому тільки цей океан літер, які нічогісінько не важать і нічого спільного не мають із життям. Він обійняв посаду викладача в Женеві (де не буває демонстрацій) і самозречено (на самоті, без жінок і демонстрацій) опублікував декілька наукових розвідок, які здобулися на певний розголос. Потім настав такий день, коли в його житті, немов одкровення, з’явилася Сабіна; вона приїхала з країни, де вже давно зійшли нанівець усі революційні ілюзії, але існувало те, що найдужче захоплювало його в революціях: життя, яке розгорталося в масштабах надзвичайного ризику, сміливості й смертельної небезпеки.
Сабіна повернула йому віру у велич людського призначення. Вона була ще прекрасніша, бо за її постаттю стояла болісна драма її батьківщини.
На жаль, вона не любила тієї драми. Слова «в’язниця», «переслідування», «заборонена література», «окупація», «панцерники» були для неї позбавлені романтичного відтінку. І тільки слово «цвинтар» іще тихенько відлунювало в її вухах, мов ностальгійний спогад про батьківщину.
ЦВИНТАР
У Чехії цвинтарі немов сади. Могили вкриті травою і різнобарвними квітами. Скромні пам’ятники ховаються в зеленому листі. Увечері на кладовищі горять свічки, аж здається, що небіжчики влаштували дитячий бал. А певно, дитячий, адже небіжчики невинні, мов діти. Хоч яке невеселе бувало життя, на цвинтарі завжди панував супокій. Під час війни, за Гітлера, за Сталіна, за всіх окупацій. Коли їй було сумно, вона сідала на мотоцикл і їхала якнайдалі від Праги, щоб погуляти на одному з улюблених цвинтарів. Ті сільські кладовиська на тлі блакитних пагорбів були гарні, немов колискова пісня.
Для Франца цвинтар був лише мерзенним звалищем костомах і каменюк.
6
— Ніколи не сів би я за кермо. Надто вже боюся потрапити в аварію! Якщо навіть не вб’єшся, то залишишся калікою до кінця свого життя! — сказав скульптор, несамохіть ухопившись за вказівний палець, якого він мало не одчикрижив, тешучи дерево. Якимось дивом лікарі зуміли врятувати того пальця.
— Нітрохи! — голосно сказала Марі-Клод. — Я потрапила в автокатастрофу, й це було чудово! Ніде не було мені так добре, як у лікарні! Я не могла стулити очей і читала вдень і вночі.
Усі недовірливо дивилися на неї, і її це вочевидь тішило. До Францової неприязні (він пам’ятав, що після тієї аварії дружина була страшенно пригнічена і постійно скиглила) долучався захват (оте вміння Марі-Клод очуднити все, чого вона зазнала, свідчило про її виняткову життєздатність).
— У лікарні, — провадила вона, — почала я ділити книжки на дві категорії: денні й нічні. Адже є книжки для дня, а є такі, що їх можна читати лише вночі.
Всі зобразили на обличчях захоплений подив; тільки скульптор, який тримався за пальця, кривився від прикрої згадки.
Марі-Клод обернулася до нього.
— До якої категорії зарахуєш ти Стендаля?
Скульптор не почув і збентежено звів плечима. Мистецький критик, який стояв поруч, сказав, що, на його думку, Стендаля читати треба вдень.
Марі-Клод хитнула головою і голосно заявила:
— Де ж пак! А от ти й помиляєшся! Стендаль — нічний автор!
Франц неуважно слухав суперечку про денних і нічних авторів, думаючи лише про те, що ось-ось має надійти Сабіна. Обоє довго міркували, чи варто прийняти запрошення на коктейль, який організувала Марі-Клод для всіх малярів і скульпторів, які виставлялися в її галереї. Сабіна уникала Францової дружини, відколи запізналася з ним. Та, остерігаючись викрити себе, врешті вирішила, що буде природніше і не так підозріло, якщо вона прийде.
Зиркаючи крадькома на вхідні двері, він чув, як із другого кінця вітальні долинає голос його вісімнадцятирічної доньки Марі-Анни. Він відійшов від гурту, де стояла дружина, і подався туди, де всім орудувала його донька. Один гість сидів у кріслі, решта стояла, Марі-Анна сиділа на підлозі. Франц був певен, що Марі-Клод, на тому боці вітальні, теж умоститься на килимі. За тої пори сидіти долі означало показати гостям, що все тут природно, невимушено, прогресивно, по-товариському і цілком у паризькому дусі. Марі-Клод із такою пристрастю сідала долі, де треба й не треба, що Франц часом думав собі, чи не побачить якось, що вона сидить на підлозі крамнички, куди ходить купувати цигарки.
— Алане, над чим ви зараз працюєте? — запитала Марі-Анна в чоловіка, біля ніг якого сиділа.
Той Алан був наївний і чесний хлопчина, тож почав геть чисто все викладати доньці власниці галереї. Заходився пояснювати їй свою нову манеру письма, у якій поєднувалося мистецтво світлини і роботи олійними фарбами. Щойно він промовив кілька фраз, як Марі-Анна засвистіла. Художник говорив помалу, цілком зосередившись на тому, про що казав; свисту він не почув.
— Ти чого свистиш, га? — прошепотів Франц.
— Бо не люблю, коли балакають про політику, — зверхньо відказала донька.
І справді, два чоловіки у тому гурті розмовляли про майбутні вибори у Франції. Марі-Анна, що вважала за свій обов’язок орудувати балачками, попросила тих добродіїв прийти наступного тижня у Великий театр і послухати оперу Россіні, яку виконує італійська оперна трупа. Алан тим часом уперто намагався знайти якомога точніші формулювання, щоб пояснити свою нову мистецьку манеру, і Францові стало соромно за доньку. Щоб змусити її замовкнути, він сказав, що завжди вмирає від нудьги, слухаючи оперу.
— Ти нічого не тямиш, — сказала Марі-Анна, намагаючись, так само сидячи долі, поплескати батька по череву, — головний виконавець так гарно співає! Диво дивне, як гарно! Я двічі його слухала і відтоді в нестямі від захвату!
Франц подумав собі, що його донька — достеменна копія своєї матері. Чому не пішла вона у нього? Але на нього вона нітрохи не схожа, та й край. Уже не раз він чув, як Марі-Клод казала, що була закохана то в того, то в того художника, а то в співака, чи письменника, чи політика, а якось навіть у спортсмена-велосипедиста. Звісно, це була тільки балаканина під час вечер і коктейлів, та деколи він згадував, що років зо двадцять тому вона казала те саме і про нього, погрожуючи при цьому вкоротити собі віку.
Цієї миті ввійшла Сабіна. Марі-Клод угледіла її й пішла назустріч. Донька й далі торочила про Россіні, та Франц слухав тільки розмову двох жінок. Марі-Клод узяла двома пальцями керамічну підвіску, що висіла в Сабіни на шиї, і голосно заявила:
— Що це в тебе таке? Яка огидна прикраса!
Франца зачарувала та фраза. Дружина вимовила її не агресивним тоном, навпаки, з гучним сміхом, який свідчив про те, що підвіска, хоч вона їй і не припала до вподоби, все ж таки нічого не міняє у приязному ставленні Марі-Клод до художниці, проте ця фраза прозвучала не тим тоном, з яким вона зверталася до інших гостей.
— Це я сама зробила, — сказала Сабіна.
— Ні, це таки справжнісінький жах! — голосно повторила Марі-Клод. — Не треба таке носити!
Франц знав, що його дружині було геть байдуже, красива чи ні та підвіска. Некрасиве було те, що вона хотіла вважати некрасивим, а красиве — те, що їй хотілося таким вважати. Прикраси її друзів були красиві за визначенням. Якби вони їй і не подобалися, вона би старанно приховувала це, адже лестощі давно вже стали другою її натурою.
То чому вона вирішила оголосити некрасивою ту прикрасу, яку Сабіна зробила власноруч?
Раптом Франц усе зрозумів: Марі-Клод заявила, що Сабінина прикраса погана, тому що могла дозволити собі це.
Якщо точніше, то Марі-Клод оголосила ту прикрасу некрасивою, щоби показати, що вона може собі дозволити сказати таке Сабіні. Сабінина торішня виставка не мала великого успіху, тож Марі-Клод не домагалася Сабіниної приязні. Навпаки, Сабіна мала всі підстави домагатися приязні Марі-Клод. Проте з її поведінки цього не видно було.
Авжеж, Франц пречудово розумів: Марі-Клод скористалася нагодою показати Сабіні (та й іншим гостям), яка розстановка сил склалася поміж ними двома.
7
ДАВНІЙ СОБОР В АМСТЕРДАМІ
З одного боку вулиці стоять кам’яниці, й за їхніми великими вікнами долішнього поверху видно невеличкі кімнатки, де коло самісіньких шибок, у кріслах із подушками, сидять повії у спідній білизні. Вони скидаються на великих знудьгованих кицьок.