Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 15)
Було їй дуже прикро, але там, на тротуарі, задумалася, чому це має вона зустрічатися із чехами? Що в неї спільного з ними? Краєвиди? Якщо запитати, що вони уявляють собі під назвою Чехія, то перед очима в них постали б розкидані образи, що не становлять ніякої цілісності.
Може, їх єднає культура? А що таке культура? Музика? Дворжак і Яначек? А якщо чех не любить музики? І чеська ідентичність одразу ж вивітрюється.
А може, славетні історичні постаті? Ян Гус? Ці люди не прочитали жодної його книжки. Єдине, що було доступне їхньому розумінню, це полум’я, слава того полум’я, в якому його спалили як єретика, слава того попелу, яким він став, тож сутність чеської душі, думала Сабіна, це лише жменька попелу, та й більш нічого. Спільні в цих людей тільки їхня поразка і докори, якими вони щедро обмінюються.
Ішла вона швидко. Дужче, ніж та суперечка з емігрантами, бентежили її власні думки. Вона знала, що несправедлива була з ними. Адже є поміж чехами й інші люди, крім цього пана із непомірно довгим пальцем. Мовчання, що запало вслід за її словами, не означало, що всі її осуджували. Людей, звісно ж, спантеличив отой раптовий вияв ненависті, те нерозуміння, що його жертвою стають усі емігранти. То чи не слід було пожаліти їх? Чому не побачила вона в них зворушливих покинутих створінь?
Відповідь ми вже знаємо: коли вона зрадила батька, життя послалося перед нею довгим шляхом зрад, і кожна нова зрада тепер вабить її як порок і як перемога. Не хоче вона бути в шерензі й не лишатиметься там! Не залишатиметься вона в ній із тими самим людьми і тими самими балачками!
Тим-то і збурила її власна несправедливість. І нічого прикрого в тому збуренні не було, навпаки, вона мала таке враження, ніби щойно здобула перемогу і їй аплодував хтось невидимий.
Але те сп’яніння незабаром заступив страх. Адже настане така пора, коли той шлях добіжить краю! І треба буде покінчити зі зрадами! Раз і назавжди треба буде зупинитися!
Був уже вечір, вона хутко простувала вокзальним пероном. Потяг на Амстердам уже подали. Шукала свій вагон. Відчинила двері купе, до яких її припровадив люб’язний провідник, і побачила Франца, що сидів на засланій укривалом полиці. Він підвівся, вітаючи її, вона обняла його і засипала поцілунками.
Мов звичайнісінькій жінці, їй кортіло сказати: «Не кидай мене, тримай мене коло себе, зроби мене служницею, будь сильний!» Але ті слова вона не могла і не вміла виголосити.
Коли він випустив її з обіймів, тільки й сказала:
— Це така втіха, що я з тобою!
Із вродженої стриманості вона не могла сказати більшого.
5
ДЕМОНСТРАЦІЇ
В Італії чи у Франції легко знайти вирішення. Коли батьки змушують ходити до церкви, їм помщаються, вступаючи до партії (комуністичної, троцькістської, маоїстської тощо). Щоправда, Сабінин батько почав із того, що посилав її до церкви, а потім злякався і змусив вступити в комсомол.
Коли вона крокувала в першотравневій демонстрації, то не могла потрапити в ритм, і дівчина, яка йшла ззаду, сварилася і наступала їй на п’яти. А коли треба було співати, вона ніколи не знала тексту і тільки роззявляла рота, наче акторка в німому кіно. Дівчата помітили це і поскаржилися на неї. Ще змолоду ненавиділа вона будь-які демонстрації.
Франц навчався у паризькому університеті, й оскільки був надзвичайно обдарованим студентом, наукова кар’єра поставала перед ним із двадцяти років. Відтоді він знав, що все життя збуде в стінах університетського кабінету, в публічних бібліотеках, у кількох авдиторіях; думаючи про це, відчував, що задихається. Йому кортіло вийти зі свого життя, як ото виходять із помешкання надвір.
Тому, живучи в Парижі, охоче ходив на демонстрації. Так добре було щось святкувати, чогось вимагати, проти чогось протестувати, не бути самому, бути на вулицях разом із іншими. Демонстрації, що вихлюпувалися на бульвар Сен-Жермен і прямували від майдану Республіки до Кастилії, чарували його. Європа — то був Великий Похід. Похід від революції до революції, від битви до битви, завжди вперед.
Хотілося б сказати це й по-іншому: Франц вважав нереальним своє життя поміж книжками. Він мріяв про інше життя, разом із іншими жінками та чоловіками, що йшли б пліч-о-пліч із ним, про їхній галас. Він не усвідомлював, що те, що здавалося йому нереальним (самотня праця у бібліотеках), насправді було його реальним життям, а демонстрації, що їх він вважав реальністю, були тільки театральними виставами, танцями, празниками, тобто, висловлюючись інакше, маренням.
Студенткою Сабіна мешкала в університетському містечку. Першого травня всі були зобов’язані раннім ранком збиратися в місцях, де мала розпочатися демонстрація. Щоб ніхто не ухилявся, активісти з-поміж студентів перевіряли гуртожитки, щоб там і душі не лишилося. Вона ховалася у вбиральні й до кімнати поверталася лише тоді, коли всі вже йшли. Тиша панувала така, про яку вона й не мріяла. Здалеку долинала музика, яку виконували під час демонстрації. Це було так, наче ховаєшся в мушлі й чуєш, як десь далеко гримить ворожий світ.
За два роки після від’їзду з Чехії вона цілком випадково опинилася в Парижі у річницю російського вторгнення. Того дня відбувалася демонстрація протесту, і вона не могла втриматися, щоб не взяти в ній участі. Молоді французи вимахували кулаками і вигукували гасла проти радянського імперіалізму. Гасла їй подобалися, та вона з подивом зробила висновок, що нездатна вигукувати їх разом з усіма. Поміж демонстрантами могла витерпіти лише кілька хвилин.
Сабіна сказала про це французьким друзям, і ті здивувалися: «То ти не хочеш боротися проти окупації твоєї країни?» Вона хотіла сказати їм, що за комунізмом, фашизмом, усіма окупаціями і вторгненнями криється засадниче, універсальне зло; для неї образом цього зла були натовпи людей, які йдуть, вимахуючи кулаками й одностайно вигукуючи ті самі слова та фрази. Проте Сабіна знала, що не зможе пояснити їм цього. Вона збентежилася й перевела балачку на інше.
КРАСА НЬЮ-ЙОРКА
Вони годинами вешталися Нью-Йорком: видовище змінювалося із кожним кроком, наче вони простували звивистою гірською стежиною, що в’ється прегарною місциною: якийсь молодик стояв навколішки посеред хідника й молився; за кілька кроків від нього, притулившись спиною до дерева, спала прекрасна негритянка; чоловік у чорному костюмі йшов через дорогу, жестикулюючи, наче диригував невидимим оркестром; у чаші фонтана жебоніла вода; довкруг нього сиділи будівельники й обідали. Металеві драбини спиналися стінами потворних будинків із червоної цегли, але ті будинки були такі потворні, що аж здавалися красивими; зовсім поруч височів скляний хмарочос, за ним іще один, з невеличким палацом в арабському стилі, з вежами, галереями і позолоченими колонами.
Сабіна думала про свої полотна: там теж зображені були речі, що не мали нічого спільного між собою, — будівництво доменних печей, а в глибині гасова лампа; або ж іще одна лампа, у якої скло розлетілася на дрібні скалки, зависнувши над похмурим краєвидом болота.
Франц сказав:
— У Європі краса завжди навмисна. У всьому вгадується естетичний задум і тривалий план; згідно з тим планом, готичний собор або місто доби Відродження будувалися цілі століття. А краса Нью-Йорка має зовсім іншу основу. Це ненавмисна краса. Вона постала без навмисного людського задуму, як ото сталактити в печерах. Ці самі по собі бридкі форми випадково, без будь-якого плану потрапляють у таке неймовірне сусідство, що раптом їх осяває магічна поезія.
Сабіна сказала:
— Ненавмисна краса. Авжеж. Можна сказати: помилкова краса. Перш ніж цілком зійти зі світу, краса існуватиме ще кілька хвиль, але помилково. Помилкова краса — остання стадія історії краси.
Вона подумала про свою першу вдалу картину, про ту, що на неї помилково ляпнула фарба. А певно, її полотна були створені за принципом помилкової краси, і таємною, справжньою батьківщиною її є Нью-Йорк.
Франц сказав:
— Можливо, ненавмисна краса Нью-Йорка багатша і розмаїтіша, ніж занадто сувора і продумана краса людського проекту. Але це не європейська краса. Це чужий світ.
Як це? Невже є щось таке, у чому вони не погоджуються?
Ні. Тут теж є різниця. Чужість нью-йоркської краси нестримно вабить Сабіну. Вона чарує і Франца, та заразом і лякає його — викликає тугу за Європою.
САБІНИНА БАТЬКІВЩИНА
Сабіна зрозуміла його стримане ставлення до Америки. Франц — утілення Європи: його мати походила з Відня, батько був французом. А він швейцарець.
Зате Франц у нестямі від Сабіниної батьківщини. Коли вона розповідає йому про неї і про своїх чеських друзів, коли він чує слова «в’язниця», «переслідування», «танки на вулицях», «еміграція», «листівки», «заборонена література», «заборонена виставка», то почуває якусь чудернацьку заздрість, що поєднується з ностальгією.
Він зізнається Сабіні:
— Якось один філософ написав, що все, що я кажу, бездоказова спекуляція, й назвав мене «майже неправдоподібним Сократом». Мені здалося, ніби мене страшенно принизили, і я відповів йому, причому гнівливо. Уяви собі, цей кумедний епізод — найповажніший конфлікт, якого я зазнав у житті! Моє життя натоді сягнуло своєї драматичної кульмінації! Ми з тобою живемо в різних вимірах. Ти увійшла в моє життя, мов той Ґуллівер у королівство ліліпутів.