Милан Кундера – Нестерпна легкість буття (страница 14)

Зрада. Змалку батько і вчитель у школі товчуть нам, що це найгірше, що можна собі уявити. Але що таке зрадити? Зрадити — це вийти за межі. Вийти за межі й податися в невідомість. Сабіна не знала нічого ліпшого, ніж податися в невідомість.

Вона вступила до Академії мистецтв, але їй не дозволили писати, як Пікассо. Треба було обов’язково практикувати те, що звалося соціалістичним реалізмом, і в Академії мистецтв малювали портрети вождів комуністичної партії. Її прагнення зрадити батька так і лишилося непогамоване, адже комунізм — то був іще один батько, так само суворий і обмежений, що забороняв кохання і (пора була нелегка!) Пікассо. Вона побралася із одним пересічним празьким актором лише тому, що його всі вважали ексцентричною особою й обидва батька його й на поріг не пустили б.

Потім померла мати. Приїхавши після похорону до Праги, вона отримала телеграму: батько так засумував за матір’ю, що завдав собі смерті.

Її посіли докори сумління: хіба недобре було, що батько малював квіти у вазі й не любив Пікассо? Хіба не можна було зрозуміти його страхів, що донька завагітніє у чотирнадцять років? Хіба це так смішно, що чоловік не може жити на світі без дружини?

Її знову охопило бажання зрадити — зрадити свою первинну зраду. Вона заявила чоловікові (тепер вона вже не вважала його ексцентричною особою, радше нікчемним п’яничкою), що кидає його.

Але якщо зрадив Б задля того, щоб зрадити А, то це ще не означає, що ти примирився з А. Життя розлученої художниці нітрохи не схоже на життя її зраджених батьків. Перша зрада непоправна. Вона викликає ланцюгову реакцію, й відбувається ціла низка зрад, кожна з яких віддаляє нас від початкової зради.

МУЗИКА

Для Франца це мистецтво, що межує з п’янливою, майже діонісійською красою. Можна бути в захваті від роману чи картини, але п’яніти можна від Дев’ятої симфонії Бетховена, від сонати для двох фортепіано й ударних інструментів Бартока чи від співу «Бітлз». Франц не проводить розмежування поміж великою і легкою музикою. Те розмежування видається йому лицемірним і старомодним. Він любить і рок, і Моцарта.

Для нього музика — це визволителька: вона позбавляє його самоти і замкненості, бібліотечної куряви, відчиняє в тілі ті двері, крізь які душа може вийти у світ і брататися з людьми. Він любить танцювати і шкодує, що Сабіна не ділить із ним цього захоплення.

Вони вечеряють у ресторані, й гучномовець супроводжує той обід голосною ритмічною мелодією.

Сабіна каже:

— Це зачароване коло. Люди глухнуть, тому вмикають музику дедалі гучніше. Та оскільки вони втрачають слух, то їм нічого іншого не залишається, як вмикати її ще гучніше.

— Ти не любиш музики? — запитав Франц.

— Ні, — відказала Сабіна і докинула: — Може, якби я народилася за іншої епохи… — вона подумала про добу Йоганна Себастьяна Баха, коли музика нагадувала розквітлу троянду на засніженому полі безгоміння.

Галас під личиною музики переслідує її ще змолоду, коли вона була студенткою Академії мистецтв і доводилося всі канікули переводити на молодіжній будова, як казали тоді. Студенти мешкали в гуртожитках і працювали на будівництві доменних печей. Від п’ятої години ранку до дев’ятої вечора гучномовці випльовували гучну музику. Їй хотілося плакати, але музика була весела і від неї не можна було ніде сховатися: ні в туалеті, ні в ліжку під ковдрою, тому що гучномовці висіли скрізь. Музика була немов собача тічка, яку нацькували на неї. Думала собі, що тільки в комуністичному світі панує це варварство музики. За кордоном вона побачила, що перетворення музики на гамір — планетарний процес, який запроваджує людство в історичну фазу цілковитого звиродніння. Тотальний характер цього звиродніння знаходив вираз передовсім у постійній присутності звиродніння акустичного: автомобілі, мотоцикли, електрогітари, відбійні молотки, динаміки, сирени. Не забариться і візуальне звиродніння.

Вони повечеряли, піднялися в номер і покохалися. Потім у Францовій голові почали бродити різні думки. Він згадав галасливу музику в ресторані й подумав: «Гамір має перевагу. У ньому не чутно слів». З молодих літ він розмовляв, писав, читав лекції, вигадував фрази, шукав формулювання, намагався їх будувати так, щоб слова не мали в собі точності, щоб сенс їхній стирався, щоб вони втрачали зміст, щоб від них залишалися тільки крихти, полова, курява, піщинки, що літали зараз у його мозку, спричиняючись до мігрені, безсоння, хвороби. І тоді йому невиразно, проте неухильно закортіло гучної музики, цілковитого гамору, втішного, радісного галасу, що огорнув би його, затопив, усе заглушив би, галасу, в якому назавжди потонув би біль, марнота, нікчемність слів. Музика була запереченням фраз, музика була протилежністю слова! Йому хотілося надовго лишитися в Сабіниних обіймах, мовчати, не казати нічого і дати змогу насолоді поєднатися з оргіастичним гуркотом музики. У тому благословенному уявному гаморі він і заснув.

СВІТЛО Й ПІТЬМА

Жити для Сабіни означає бачити. Бачення обмежене двома завадами: потужним сліпучим світлом і цілковитою пітьмою. Либонь, звідти і походить її відраза до будь-якого екстремізму. Крайнощі — це ті межі, за якими добігає краю життя, а тяжіння до екстремізму, як у мистецтві, так і в політиці, це приховане прагнення смерті.

Для Франца світло як слово означає не краєвид, який ніжно осяває сонце, а джерело світла як такого: лампу, прожектор. На думку йому спадають звичні метафори: світло істини, сліпуче світло розуму тощо.

Як і світло, вабила його до себе й пітьма. У наш час вимикати світло задля того, щоб кохатися, смішно; він знає це і залишає ввімкнутим світильник над ліжком. Просягаючи в Сабіну, він заплющує очі. Збудження, яке охоплює його, потребує пітьми. Це чиста, цілковита пітьма, без образів і видінь, вона не має ні краю, ні меж, це та нескінченність, яку кожен із нас носить у собі (авжеж, якщо шукаєш нескінченність, заплющ очі!).

Тієї миті, коли втіха розпливається його тілом, Франц розчиняється у нескінченності своєї пітьми, сам стає нескінченністю. Та що більшає чоловік у своїй внутрішній пітьмі, то дрібнішає його зовнішня подоба. Чоловік із заплющеними очима — тільки окрушина людини. Сабіна не хоче його бачити і теж заплющується. Для неї та пітьма не означає нескінченності, вона є тільки розлученням із тим, що вона бачить, запереченням того, що вона бачить, відмовою бачити.

4

Сабіна дала себе вмовити і пішла на збори земляків. Розмова знову зайшла про те, чи треба було боротися проти росіян зі зброєю в руках, чи, може, ні. Звісно, тут, під прикриттям еміграції, всі казали, що треба було боротися. Сабіна сказала:

— Що ж, повертайтеся і воюйте!

Такого не слід було казати. Добродій із густою шпакуватою чуприною, завитою гарячими щипцями в перукарні, націлив на неї вказівного пальця.

— Не кажіть так. Ви теж відповідаєте за те, що сталося. Що ви вдіяли проти комуністичного режиму? Малювали, та й годі…

Оцінка і контроль за громадянами — постійна й основна суспільна діяльність у комуністичних країнах. Щоб художникові дозволили виставити свої роботи, щоб простий громадянин здобув візу і провів свої вакації на березі моря, щоб футболіста прийняли до Національної ліги, тим людям спершу потрібно зібрати купу довідок і характеристик на себе (від будинкового доглядача, від колег із роботи, від поліції, від партійного осередку, від профспілкового комітету), і всі ці папери потім розглядають, оцінюють і підсумовують спеціально призначені для цього люди. Те, що пишеться в тих паперах, не має нічого спільного з умінням громадянина малювати чи грати у футбол, чи з його станом здоров’я і потребою відпочинку на березі моря. Ідеться тільки про те, що зветься «політичне обличчя громадянина» (що каже той громадянин, що він там собі думає, як поводиться, чи бере участь у зборах або першотравневих демонстраціях). Оскільки все (повсякденне життя, просування у службі, відпустка) залежить від того, як оцінять громадянина, всі зобов’язані (щоб увійти до складу національної футбольної команди, влаштувати виставку картин чи провести вакації на березі моря) поводитися так, щоб їх оцінили якнайвище.

Про це думала Сабіна, слухаючи того пана зі шпакуватою чуприною. Йому було начхати, чи добре грають його співвітчизники у футбол, чи мають вони талант до малярства (жоден чех ніколи не переймався, що вона там малює). Його цікавило одне: активно чи пасивно чинили вони опір комуністичному режимові, тільки спочатку чи й до сьогодні, по-справжньому чи просто задля годиться.

Як художниця, вона вміла читати обличчя і ще у Празі впізнавала фізіономії тих, котрі полюбляли перевіряти й оцінювати інших. У всіх тих людей указівний палець був довший, ніж середній, і вони завжди націлювали його на співрозмовника. Та й президент Новотний, який був на тій посаді чотирнадцять років, аж до 1968, мав точнісінько таку саму шпакувату чуприну, завиту гарячими щипцями перукаря, і міг пишатися тим, що в нього довший вказівний палець, ніж у всіх мешканців Центральної Європи.

Коли шановний емігрант почув із вуст цієї художниці, картин якої він ніколи не бачив, що він скидається на комуніста Новотного, обличчя його стало червоне, мов буряк, потім пополотніло, знову почервоніло і знову пополотніло, він хотів було щось промовити, та не сказав нічого і поринув у мовчання. Усі теж мовчали, аж поки Сабіна врешті підвелася і пішла собі.