Міхал Шьмєляк – Знахар (страница 22)
– Розумію. І про що мало бути це інтерв'ю? – запитав Генрі, ставлячи каву перед журналістом.
– А то вже панове влада нехай прочитають в "Newsweek".
Генрі на мить задумався, чи варто розкривати справу трупа. Він мав би миттєве впізнання, але журналіст міг би звалити на їхні голови цілу армію гієн. Він уявляв, як усі ці тефалони заїжджають до лісу, а там і гріль, і горілочка, і, як він знав життя, музика з радіо. Так би і поширилося по всій Польщі, як працює поліція Підкарпаття.
– Отже, залишається офіційний шлях, я прийму заяву про зникнення, навіть якщо ви не рідні. Професійно: ви чітко вказуєте обставини зникнення. Нам потрібно буде заповнити формуляр, ще нам знадобиться фотографія вашого приятеля.
– З цим немає проблем, на сайті "Newsweek" є досить свіже.
Генрі не хотів зараз відкривати сайт й дивитися на зниклого. Цей тип міг би розкрити щось більше, а журналісти насправді непогані розслідувачі. Краще не ризикувати.
Він запустив комп’ютер, який, мабуть, до сліз розчулив будь-якого шанувальника історичної техніки. Машина скреготіла, шаруділа й видавала послідовність тривожних звуків. Просто ганьба перед міським.
– Скоро, напевно, пролунає повідомлення: "Почався процес самознищення. У вас є десять секунд, щоб покинути будівлю", – прокоментував журналіст.
Генрі невиразно посміхнувся й почав стукати по клавіатурі. Він відкрив формуляр і почав вводити дані, хоча був упевнений, що тіло, яке знайшов хлопець, і журналіст, якого він розшукував, — одна й та сама людина. Йому було важко стримати хвилювання від думки про можливий зв’язок між смертю журналіста та старенькою знахаркою. Дати співпадали, а це дуже багато, це привід переглянути справу ще раз. Доведеться відкривати провадження, і, можливо, ексгумація не знадобиться. Ну, Перемишль, мабуть, усе забере. Тим паче, що трупешник — журналіст, тож дружки, як той, що зараз послужливо надавав інформацію, не відпустять. І вони вже не будуть ввічливими і поступливими. Вони перетворюються на гавкаючих собак, які нападають на будь-яку штанину, яка потрапить їм під зуби. Взагалі, добре, що Перемишль чи Варшава візьмуться, вони потихеньку будуть складати власні кубики.
– Ви знаєте, яким транспортом до нас приїхав зниклий?
– "Фіат Пунто". Я думаю, що він мав саме такий, коли я бачив його востаннє. Крім того, при собі він мав ноутбук та фототехніку: велику дзеркальну камеру та кишеньковий фотоапарат. Усі ходять із таким. Реєстраційний номер автомобіля я не знаю.
– То ви не знаєте, чого він сюди приїхав? На яку тему писав статтю?
– На даний момент не знаю.
– Це може допомогти нам у пошуку.
Журналіст втомлено дивився на нього і при цьому був схожий на знаменитого Кашпіровського.
– Чи можу я розраховувати на конфіденційність? Ви використаєте цю інформацію лише для пошуків?
– На даний момент ви єдина людина, яку я буду інформувати, оскільки ви повідомляєте про зниклу особу.
– Домовимось так, я щось скажу, а пан цього не записує. Тоді ваші колеги нічого не ляпнуть. Мені це дуже важливо.
Генрі кивнув, погоджуючись.
– Наскільки мені відомо, він мав взяти інтерв’ю у Зенобії Жарци, йшлося про таємничі смерті інших цілителів, травників, ворожок і біоенерготерапевтів. І це все. В справу я не докапувався. Він отримав підказку, ніби баба щось знає. Він мав це перевірити.
Поліцейський не міг і слова промовити. Занадто вже тісно вписувалося це в його головоломку, яку він сам придумав і намагався продати назовні. В яку і сам не вірив на всі сто відсотків.
– Люб’язно повідомляю, пане владо, що якщо я побачу це в будь-якій місцевій газеті, то буде погано. Можете вірити мені, що я не здамся, я буду вистежувати кожне зловживання в Дубецькому, ви станете проклинати мене більше, ніж єгиптяни сім кар. Це інформація, яка має величезну ціну у світі журналістики.
– Розумію і постараюся, щоб це нікуди не дійшло.
– Я на це розраховую. Це все?
– Так, якщо буде потрібно, ми з вами зв’яжемось.
Журналіст потиснув йому руку і вийшов з відділку. Генрі не чув, як машина від’їхала. Він стрибав від радості і голосно сміявся. Він мав рацію, щось тут сильно було не так, у них був убивця, можливо, серійний. Оце справа буде!
Кшисєкові довелося протиснутися в гараж між двома чорними позашляховиками Porsche Cayenne. Згаданим сюрпризом мав бути гість, точніше гості, якщо тільки це не був якийсь кейтерінг з Жешова у версії Golden VIP. Він поставив велосипед і зайшов до будинку. Замість Вероніки в короткому халатикові його зустрів високий тип у темному костюмі.
– Хвилинку, – зупинив його незнайомець. Гості, мабуть, були важливі, бо це, і до гадалки не ходи, Кшисєк справу з охоронцем. На щастя, з кухні вийшла Вероніка (звичайно одягнена) і крикнула їм:
– Споко, це він, пусти його, Анджеєк.
Той недбало посміхнувся й рушив до кухні, знімаючи піджак.
– У вас на столі кавка, там і ваше улюблене печиво, – щебетала Вероніка. – А ти, Кшисю, переодягнися та йди до вітальні, і швиденько.
Тож він пішов до своєї кімнати і переодягнувся в чисту футболку з логотипом свого університету. У нього нічого більш кращого не було, він не чекав приходу тьоті, хлопцеві здавалося, що його візит до цілителя складатиметься з лікування, вправ чи ще чогось, а неформальний одяг для такої нагоди підходив найкраще. Ну ще турецький душ, як це називав його брат, чи то кілька "пшиків" дезодоранту під і на футболці. Кшисєк був готовий до зустрічі гостя.
Хлопець зайшов у вітальню й зупинився на місці. У цей момент у нього виникли підозри, що його лікування в основному полягало в тому, щоб викликати у нього постійні коливання пульсу, його постійно щось лякало, переслідувало, дивувало або, що більш приємніше, хвилювало. Незважаючи на те, що це було добре, це змусило ваше серце прискоритися. Що ж, те, що він зараз побачив, було забагато для простого смертного.
Якуб сидів на дивані, тримав у руках плейстейшен та грав у якусь бойовку. Поруч із ним, також із пристроєм, стояв президент ІІІ Речі Посполитої, Владислав Слодковський. У обох були розхристані сорочки, затяті обличчя, а емоції вони охолоджували крижаним пивом. Варто зауважити, що голова держави, ймовірно, програвав, адже з його вуст зірвалося абсолютно неполітичне "ніж, курва".
– Владек, поводься пристойно, холєра! – дорікнула йому дружина, Йоанна Слодковська. Вона, навпаки, потягувала вино з гарного келиха. – Тебе слухає потенційний виборець.
– Ха! – Президент зробив паузу і кинув плейстейшн на диван. – Кшисєк, так?
Він підвівся і підійшов до приголомшеного хлопця.
– Так, Кшисєк, – підтвердив той крізь стиснуте горло.
– Владек. – Він подав йому руку, яку хлопець енергійно потис. – Можеш сміливо називати мене тут на ім'я, але ж коли ми зустрінемося офіційно, ти розумієш.
– Звичайно, – він охоче кивнув, хоча в цей момент у нього трохи запаморочилося в голові.
– Тоді ти граєш з переможцем, – крикнув Якуб хлопцеві, і чоловіки повернулися до гри.
Вероніка помахала Кшисєку, показуючи високий барний стілець, обтягнутий шкірою. Він не знав, що гірше — обіграти президента чи зробити якийсь промах перед ним. Він зупинив свій вибір на барному стільці. Лише зараз він помітив, що вітальня цікаво з’єднана з кухнею завдяки розсувній стінці.
– Ася.
Перша леді подала йому руку. Хлопець не знав, цілувати чи обійняти жінку. На своїх невтомних лекціях з доброї поведінки дідусь радив цілувати, але він не наважувався. Тож він злегка обійняв.
– Тримай ось, щоб розслабитися. – Дружина президента дістала із шафи склянку, налила соку і долила горілкою. Кухнею вона ходила так, наче сама її проектувала. – Вино може діяти надто повільно, а ми не можемо сидіти довго.
– Першій леді не відмовляють, — сором’язливо сказав він і одразу випив півсклянки. Гіркота горілки була копняком під дупу, що йому, мабуть, і було потрібно.
– Ха, хіба я не казала, що ти йому сподобаєшся, – зраділа Вероніка. – Першій леді не відмовляють, ось що сказав. А про мене написав лише те, що я "гарна дупа".
– Тому що ти нею і є, я завжди тобі так казала. Якби я була лісбі, я б давно забрала тебе із цього забутого людьми села.
– Хвилиночку! – обізвався Якуб з дивана. – Шановна пані, вибачте мене, але в цьому забутому людьми селі за такі тексти можуть побити. Незалежно від статі.
–
– Здоров’я, – кричали всі, навіть Кшисєк, який помітив, що Вероніка пила лише сік і не торкалася алкоголю.
– Панове, припиніть ці дурниці. Запрошую до бару в бар на горілку і закуски.
Вероніка вийняла з духовки велику піцу, поклала її на візок й повезла до бару. Вона швидко поставила блюдо на прилавок. Всі кинулися їсти. За винятком Кшисєка, якому чомусь не вистачило сміливості боротися з президентом за найкращий шматок піци.
– Їж, або ми обіжремося, – сказав президент.
– Заспокойтеся, хлопцеві не вистачає духу, ми його кинули в глибоку воду, – захищав Кшисєка Якуб. – Ти ж знаєш, що я вилікував першу леді. Правила були ті самі, вона мала жити тут два тижні. Владек часто відвідував її. Він мені не довіряв. Знаєш, у нього гаряча дружина, він повинен був стежити за нею.
– Хлоп, за мною сила цієї країни, не чіпай її! – помахав пальцем президент, одночасно рятуючи жовтий сир від втечі з піци.